Зазирнути страху в очі: як депутати не наважуються розглядати антидискримінаційні зміни до Кримінального кодексу

Дата: 01 Жовтня 2020 Автор: Олена Виноградова
A+ A- Підписатися

Осіння пленарна сесія Верховної Ради України ознаменувалася не тільки ретельною підготовкою до місцевих виборів, а й низкою важливих рішень, точніше антирішень.

Так, у перший день роботи після канікул народні депутати відхилили низку законопроєктів, серед яких був проєкт закону про посилення кримінальної відповідальності за злочини ненависті № 3316 і два альтернативні до нього. Точніше, три альтернативні, але третьому буде приділена окрема увага нижче.

У чому суть цього законопроєкту і чому він був такий важливий для України? 

Поняття злочину ненависті в українському кримінальному законодавстві не існує. Системний аналіз Кримінального кодексу дозволяє говорити, що злочином ненависті в Україні вважаються умисні дії, спрямовані на розпалювання національної, расової чи релігійної ворожнечі та ненависті, на приниження національної честі та гідності або образа почуттів громадян у зв’язку з їхніми релігійними переконаннями, а також пряме чи непряме обмеження прав громадян за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками (стаття 161 Кримінального кодексу України).

Окрім цього, якщо будь-який інший злочин скоєно на ґрунті расової, національної, релігійної ворожнечі чи розбрату, то ця обставина може враховуватися як обтяжувальна, але на розсуд суду, який розглядає кримінальну справу. 

Законопроєкт № 3316 пропонував розширити перелік “підстав ненависті”, додавши до нього нетерпимість до сексуальної орієнтації або ґендерної ідентичності особи, й встановити, що мотив ненависті завжди має бути обставиною, яка обтяжує покарання.

На перший погляд, дуже технічний законопроєкт. Але насправді він є надзвичайно важливим для України з погляду і внутрішньої, і зовнішньої політики, а також для убезпечення суспільства від поширення такого небезпечного явища, як злочини ненависті.

Саме поняття “злочини ненависті” (hate crimes) виокремилося як таке у 80-х роках ХХ століття в США. Проте вже довгий час цей термін вживається ретроспективно, для характеристики злочинів, які скоювалися протягом усього існування людства на ґрунті ненависті до певної групи людей. Так, теоретики права зараз зараховують до цієї категорії злочинів переслідування римлянами ранніх християн, злочини колонізаторів проти корінного населення відкритих континентів і територій, знищення євреїв нацистами, діяльність ку-клукс-клану, феміциди тощо.

Злочинами на ґрунті ненависті вважають ті злочини, причиною яких стала нетерпимість щодо певних груп у суспільстві. Вони мають дві обов’язкові складові:

  • відповідна дія є злочином згідно з кримінальним кодексом;
  • злочин був умотивований певним упередженням.

Мотивація упередженням означає, що злочинець вибрав мішень злочину через її захищені ознаки. Захищеною ознакою вважається якась базова або основна ознака, спільна для групи осіб, – раса, релігія, етнічна належність, мова, сексуальна орієнтація чи ґендерна ідентичність тощо.

Універсального узвичаєного переліку захищених ознак у світі не існує. Проте дуже часто для європейських держав базою під час визначення набору мотивів упередженості, які вважаються обтяжувальними обставинами скоєння злочинів, слугують стаття 14 Європейської конвенції з прав людини, яка є обов’язковою для виконання Україною (стать, раса, колір шкіри, мова, релігія, політична чи інша думка, національне чи соціальне походження, асоціація з національною меншиною, майно, народження чи інший статус), та стаття 21 Хартії ЄС про основні права (раса, колір шкіри, етнічне чи соціальне походження, генетичні особливості, мова, релігія чи переконання, політична чи будь-яка інша думка, належність до національної меншини, майно, народження, інвалідність, вік чи сексуальна орієнтація). До речі, для України це важливо в аспекті наближення національного законодавства до законодавства ЄС. Також як орієнтир часто використовується практика Європейського суду з прав людини (органу Ради Європи, членом якої є Україна) та Європейського суду справедливості (органу ЄС, на практику якого нам варто орієнтуватися в аспекті інтеграції з Європейським Союзом).

Злочини на ґрунті ненависті мають серйозні наслідки. Вони не тільки негативно впливають безпосередньо на кожну конкретну жертву, а й створюють загальне психологічне потрясіння для всіх, хто належить до певної соціальної групи. Інакше кажучи, ці злочини є повідомленнями про те, що всі подібні люди – в небезпеці, є небажаними членами суспільства і мають або жити в страху за своє життя, здоров’я чи майно, або полишати своє звичне середовище проживання. Урешті-решт, залишаючись непокараними, такі злочини створюють атмосферу загального страху в суспільстві, адже, так чи інакше, кожна людина належить до певної соціальної групи, а отже потенційно може стати жертвою такого злочину.

Окрім цього, характерною ознакою злочинів ненависті є спіралеподібний розвиток: що більше непокараних за їхнє скоєння, то більша кількість злочинів скоюватиметься. Адже не притягнені до відповідальності зловмисники бачать у бездіяльності держави мовчазну згоду з несприйняттям і упередженням щодо певної соціальної групи, а отже отримують негласну санкцію на такі порушення. Наприклад, спільна директива Європарламенту та Ради ЄС 2012 року визнає потерпілих  від злочинів на ґрунті ненависті або злочинів, скоєних з дискримінаційним мотивом, особливо вразливими жертвами, які потребують індивідуального оцінювання для виявлення своїх конкретних потреб у захисті та підтримці. Директива вимагає для них спеціальних заходів захисту через високий рівень вторинної віктимізації, залякування та помсти.

Тож що чіткіше в законодавстві визначено, що є злочинами ненависті, і що детальніше прописано захищені ознаки, то ефективнішою є не тільки державна карна політика, а й превенційні заходи в цій сфері й, відповідно, політика захисту жертв. Також саме законодавчо визначені захищені ознаки є підставою для збору офіційної статистики щодо кількості злочинів, скоєних на ґрунті нетерпимості.

А що не так в Україні з мотивами упередження?

Тим часом українське кримінальне законодавство не встановлює мотивів упередження з підстав сексуальної орієнтації і ґендерної ідентичності.

За словами експертів, наявна офіційна статистика злочинів та інцидентів ненависті за ознаками сексуальної орієнтації та ґендерної ідентичності не відбиває реального стану справ у цій сфері. Так, наприклад, інформація Національного контактного пункту від України з питань злочинів, скоєних на ґрунті ненависті, містить дані лише за 2015 рік і згадує тільки про один випадок порушення справи за статтею “Хуліганство” на ґрунті сексуальної орієнтації та вісім випадків злочинів за іншими статтями ККУ, в яких убачаються ймовірні мотиви нетерпимості за цією ознакою. У звіті за 2017 рік, який щорічно презентує Офіс Уповноваженого Верховної Ради з прав людини, йшлося про 27 проваджень за відомостями про порушення принципу недискримінації за ознаками сексуальної орієнтації та ґендерної ідентичності. Проте експерти центру “Наш світ” тільки за 2017 рік зафіксували понад 200 таких злочинів.

Водночас ще у 2017 році Європейська комісія проти расизму та нетерпимості (ЄКРН), орган з нагляду за правами людини Ради Європи, настійно рекомендувала Україні внести сексуальну орієнтацію та ґендерну ідентичність до характеристик злочину, передбаченого статтею 161 Кримінального кодексу України, а також до всіх ознак, що кваліфікують відповідні злочини, та до загальних положень про обставини, які обтяжують покарання. Ця рекомендація була однією з двох, щодо яких ЄКРН вимагала від органів влади України пріоритетного впровадження.

Ба більше, однією зі стратегічних цілей Національної стратегії у сфері прав людини, затвердженої указом президента України 2015 року, є створення ефективної системи запобігання та протидії дискримінації. План дій до зазначеної національної стратегії передбачав, що у 2016 році відповідними органами влади буде розроблений та поданий до Кабінету Міністрів України проєкт закону щодо забезпечення покарання за злочини, скоєні з мотивів нетерпимості, зокрема за такою ознакою, як сексуальна орієнтація. Однак відповідний законопроєкт Кабмін так і не розробив. У щорічній доповіді про стан дотримання прав людини в Україні за 2019 рік Омбудсман наголосила, що “необхідно звернути увагу на факт існування в країні радикально налаштованих організацій, які відкрито заявляють про свою позицію нетерпимості до людей з відмінною сексуальною орієнтацією, а також до будь-яких змін ґендерної належності“.

Проте відеозапис засідання Комітету Верховної Ради України з питань правоохоронної діяльності, на якому депутати вирішили рекомендувати Верховній Раді відхилити законопроєкт № 3316 і всі альтернативні йому, свідчить, що українські парламентарі живуть у зовсім іншій реальності.

Як видно з обговорення народних депутатів, тема сексуальної орієнтації і ґендерної ідентичності досі залишається для них “тендітною”, “резонансною”, може стати предметом “тролінгу” з боку народних депутатів України, розглядатися як “нетерпимість” із боку тих, хто ініціює її обговорення, як “провокація конфлікту в суспільстві”, як “загроза, яка іде”. Причому такі висловлювання не супроводжувалися посиланням на жодні наукові джерела, думки авторитетних і визнаних у світі науковців, міжнародні чи національні законодавчі акти, міжнародну чи національну судову практику, статистичні дані тощо.

Іншими словами, народні депутати замість того, щоб зазирнути в очі болючій соціальній проблемі, вирішили просто оминути її.

Цікаво також, що Головне науково-експертне управління Апарату ВР, рекомендуючи у своєму висновку відхилити законопроєкт, послалося на власне розуміння доцільності таких змін і відсутність статистики щодо злочинів на ґрунті нетерпимості до сексуальної орієнтації та ґендерної ідентичності.

На відсутність статистики також посилався і член комітету, народний депутат Владлен Неклюдов, який, наче за іронією долі, до обрання депутатом обіймав посаду прокурора відділу нагляду за дотриманням законів органами, які ведуть боротьбу з організованою злочинністю прокуратури Дніпропетровської області. От пряма мова депутата зі стенограми засідання комітету:

“Оскільки я не почув, і тут не наведено…  які в нас дані, будь-які, щоб свідчили про поширення в Україні от таких-от злочинів, вчинених на ґрунті нетерпимості. Немає таких даних. У нас я взагалі не бачу проблеми, у нас рівні відносини, і провокувати конфлікт, я вважаю, тут не варто”.

Хоча, як вказують працівники Нацполіції, “поліція веде облік злочинів на ґрунті ненависті, скоєних за ознакою расової, національної або релігійної нетерпимості. Крім того, неофіційно в ручному режимі збирається інформація і ведеться облік злочинів, скоєних на підставі забобонів стосовно членів спільноти ЛГБТ та осіб з ознаками інвалідності. Тому що за офіційну статистику відповідає прокуратура“.

Тому так і ходимо по колу: статистики щодо злочинів ненависті немає, щоб її зібрати необхідно внести зміни до законодавства, але ж народні депутати – колишні працівники правоохоронних органів – статистику стосовно таких злочинів ніколи не бачили, бо не збирали, а отже вважають, що проблеми не існує.

“Традиційні цінності” на варті (анти)дискримінаційної політики й неспокою в Україні

Як “тролінг” цілком слушної законодавчої ініціативи народний депутат від партії “Опозиційна платформа – За життя” Олег Волошин зареєстрував альтернативний законопроєкт № 3316-1 (він так само був відхилений парламентом), у якому просто скопіював весь текст основного законопроєкту, але в переліку захищених ознак замінив слова “сексуальна орієнтація і ґендерна ідентичність” на “інститут сім’ї та сімейні цінності”.

Тобто замість мотиву ненависті за ознакою СОҐІ Волошин запропонував доповнити низку статей Кримінального кодексу мотивом нетерпимості до інституту сім’ї чи сімейних цінностей та внести його до обставин, які обтяжують покарання. Також його законопроєкт передбачав кримінальну відповідальність за “публічні заклики та/або пропаганду відмови від народження дітей, руйнування інституту сім’ї, позашлюбних і протиприродних статевих відносин та розпусти”. 

Тож, хоча відеозапис засідання парламентського комітету свідчить про те, що законопроєкт Волошина не розглядався серйозно ані самим автором, ані членами комітету, саме його подання свідчить про системні проблеми в парламенті й суспільстві. Такі, приміром, як етичні питання діяльності народних депутатів і використання ними права законодавчої ініціативи не для реальної законотворчої діяльності, а для “знущання” з ініціатив своїх колег; політичний піар на сенситивних темах; неприйняття людей з іншим світоглядом і нерозуміння сучасного стану розвитку міжнародного права, зокрема у сфері прав людини.

Адже, якби народні депутати справді відповідально поставилися до питання законодавчого забезпечення антидискримінаційної політики, зробили б огляд міжнародно-правових стандартів у сфері боротьби з дискримінацією і нетерпимістю, національних практик інших країн у цій сфері, рекомендацій, наданих міжнародними організаціями, членом яких є Україна, а також практики Європейського суду з прав людини, вони б, безсумнівно, погодилися, що законодавство України щодо боротьби з дискримінацією і нетерпимістю потребує гармонізування його із сучасними реаліями прав людини, зокрема в аспекті:

  • розширення переліку “захищених ознак”, які підлягають охороні, зокрема кримінальним законодавством;
  • чіткого визначення сексуальної орієнтації та ґендерної ідентичності як “захищених ознак”;
  • поширення переліку обставин, які обтяжують покарання, передбачених пунктом 3 частини першої статті 67 Кримінального кодексу України, підставами скоєння злочину на ґрунті нетерпимості / ненависті до сексуальної орієнтації та ґендерної ідентичності;
  • належного фіксування та оприлюднення інформації про кількість злочинів, які скоюються на ґрунті нетерпимості до сексуальної орієнтації та ґендерної ідентичності.

Проте поки що лише одна членкиня комітету, народна депутатка Олександра Устінова, висловила підтримку ідеї, закладеній в основному і двох альтернативних законопроєктах, і просила колег підтримати один з альтернативних, а потім “доопрацювати разом з правозахисниками, слідчими й Національною поліцією або ДБР, які це потім розслідуватимуть“. Але із 16 членів комітету, присутніх на засіданні, 13 проголосували за відхилення зазначених законопроєктів. А відповідно до Регламенту Верховної Ради, відхилений законопроєкт або законопроєкт, що повторює його за суттю, не може бути внесений на поточній та наступній за нею позачерговій сесіях Верховної Ради відповідного скликання.

Тож щонайменше ще на пів року парламент захистив себе від розгляду “тендітної теми” – захисту прав власних громадян, які регулярно зазнають утисків і дискримінації за ознакою сексуальної орієнтації і ґендерної ідентичності. Так, наче дискриміновані громадяни не є їхніми виборцями…

Поділитися:
Якщо ви знайшли помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: