Як Росія руйнує українську ідентичність кримських дітей та що робити державі
Усі політики Російської Федерації щодо тимчасово окупованих територій є комплексними й такими, що доповнюють одна одну. Те, що РФ робить з українськими дітьми, теж входить до її комплексної політики, щоб створити міф, зокрема, для міжнародних партнерів, що Крим є російським півостровом.
Правозахисники Микита Петровець та Марія СулялінаРосійська Федерація цілеспрямовано з перших днів своєї військової операції із захоплення Криму впроваджує розгалужену систему знищення української політичної ідентичності дітей на півострові. Ця система охоплює як формальну, так і неформальну освіту. У цій системі відбуваються процеси індоктринації, мілітаризації та русифікації дітей.
Станом на зараз на території тимчасово окупованого Криму проживає 538 674 дитини. З них 285 963 – це діти шкільного віку, які щодня мусять відвідувати російську школу. Чому я кажу саме мусять? Бо в них немає можливості не ходити до російської школи та вчитися не за російськими програмами.
Ми з колегами з Регіонального центру прав людини проаналізували російські підручники й побачили, як через них дітям нав’язується думка, що вони є громадянами Росії, що України не існує як суверенної держави, а навколо є вороги – колективний Захід. У межах вивчення різних предметів починаючи з перших класів дітям нав’язують думку, що вони мають захищати свою державу. І під цією державою мається на увазі Російська Федерація.
Росія щодня займається пропагандою війни та пропагандою служби в збройних силах Російської Федерації, нав’язуючи молоді паралельну реальність.
Після 24 лютого 2022 року швидкість і масштаби цієї політики почали зростати. Наразі в школах відбуваються тематичні уроки на кшталт “Розмов про важливе”, до школярів запрошують російських військовослужбовців, які розповідають дітям про так звану СВО і . Нещодавно ми отримали інформацію, що в одній з кримських шкіл до дітей першого класу приходили поранені російські військові, розповідали про свої “героїчні” подвиги та агітували дітей долучатися до акції з підтримки військовослужбовців РФ, що проходить в усіх школах.
У дітей немає можливості не брати участі в цих акціях. Коли приходить учитель на уроці до шестирічної дитини й каже, що вона має зробити малюнок для російського солдата, то ця дитина не може відмовитися. А якщо й відмовиться, то до її батьків прийдуть і спитають про причини, спитають, “чому твоя дитина не хоче підтримувати нашу армію”.
У російській системі заборонено все українське. Діти не мають доступу до української мови, української історії. За статистичними даними Російської Федерації, українську мову факультативно вивчає 1,2% загальної кількості дітей на півострові. Утім, щодо правдивості цієї статистики в нас є величезні сумніви.
Коли ми оцінювали підручник з історії, то зрозуміли, що його важко взагалі оцінювати на достовірність. Це направду нав’язування паралельної реальності дітям.
Розуміння того, що насправді відбувається, дуже сильно залежить від родини дитини та від того, які є можливості до доступу до інформації.
Незважаючи на таку політику РФ, у Криму лишаються діти, які продовжують відвідувати українські школи онлайн та вступають до українських закладів вищої освіти. І тут постає питання, що робить держава Україна. У нас є можливість спрощеного вступу, але водночас є багато питань до того, як працює доступ до онлайн-освіти для дітей шкільного віку. В Україні немає належної адаптивності для цих дітей з урахуванням їхніх потреб, з урахуванням реалій російської окупації та пропаганди.
У цих дітей потрійне навантаження: вони не можуть не ходити до російських шкіл, водночас вони відвідують українську школу онлайн. Отже, у них має бути адаптивне навчання для того, щоб вони могли сприймати якісно навчальний матеріал.
У дітей шкіл, що переживають довготривалу окупацію, є освітні розриви та для таких школярів потрібні адаптивні програми. Відтак таким дітям потрібна окрема онлайншкола з адаптивними програмами та яка відповідатиме їхнім освітнім потребам.
Потрібна також робота з дітьми, які переїжджають на підконтрольну українському уряду територію та вступають до українських закладів вищої освіти, адже це діти, які 10 років були в окупації. Їм потрібна додаткова увага та психологічна підтримка. Вони не можуть на канікули чи на великодні свята приїхати додому до своїх батьків.
Якщо ми говоримо, що ми хочемо зберігати зв’язок з ТОТ, якщо ми хочемо, щоб більше дітей до нас приїжджало, ми також маємо розуміти їхні потреби й відповідати на них задля реінтеграції.
Наразі ж для держави у фокусі – школярі та абітурієнти за кордоном, а на подолання викликів доступу дітей з ТОТ до української освіти немає політичної волі.
Інший важливий аспект, на який ми б хотіли звернути увагу, стосується мілітаризації українських дітей. За такими молодіжними рухами, як Юнармія, “Орлята Росії”, “Двіженіє Пєрвих”, “Кримпатріотцентр” стоять конкретні люди. Вкрай довго не було належної уваги до цих людей. Ми побачили міжнародні санкції лише після повномасштабного вторгнення. Так, зараз вони з’являються, але їх усе ще не досить. Це злочин, за який настане відповідальність.
Наразі також постають питання належної кваліфікації цього злочину на національному рівні. До прикладу, притягнення лише за колабораціонізм не розкриває саму комплексність порушення. Україна все ще має домашню роботу з належної кваліфікації цих злочинів.
Виступ голови Центру громадянської просвіти “Альменда” Марії Суляліної під час дискусії в межах медіамарафону “10 років російської агресії в Україні. Шлях до справедливості”, який організувала Коаліція “Україна. П’ята ранку”.
