“Знайшла своє місце в цій історії”. Розповідь волонтерки з Токмака, яка організувала гуманітарний штаб в окупованому місті

Дата: 01 Вересня 2022 Автор: Валерія Овчарова
A+ A- Підписатися

Місто Токмак захопили в перші дні повномасштабного вторгнення. Цьому передували жорстокі бої на околицях міста. Декілька днів токмачани практично жили у підвалах, а далі було довге та незрозуміле затишшя звʼязок, електрика та інтернет зникли на два тижні. 

Валерія Овчарова була серед перших, хто почав волонтерити на гуманітарному фронті. Вона стала однією із засновниць гуманітарного штабу, який допомагав багатодітним родинам, літнім людям та маломобільним групам населення. 

Волонтерка розповіла ZMINA, як працював гуманітарний штаб в умовах окупації, чому їй довелось виїжджати з міста під обстрілами у Запоріжжя та як вона сьогодні організовує допомогу громадам на тимчасово окупованих територіях. Наводимо її слова.

Коли я чула бої, то вже прийняла, що моєї квартири більше немає

До повномасштабного вторгнення я жила в Токмаці. Раніше, коли навчалася в університеті й кілька років після його закінчення,  мешкала в Запоріжжі. Потім повернулася в Токмак, але все одно декілька разів на тиждень приїжджала до обласного центру по роботі. 

Взагалі я не думала, що буде повномасштабне вторгнення. На роботі нас готували до цього, організовували зустрічі та пояснювали, які ризики можуть бути. Але я не вірила, не сприймала це серйозно. Мені здавалося це абсурдом: яка ще повномасштабна війна у 21 столітті в центрі Європи?

Навіть 24 лютого, коли я вже побачила ті жахливі новини про обстріл Києва, Харкова та інших міст, я все одно не могла прийняти, що бойові дії вийдуть за межі Луганщини, Донеччини та Криму. Так, тоді в Токмаці була величезна черга у банкомати, на заправках та в магазинах. Ми з чоловіком подумали, що люди якісь панікери. Єдине, що того дня ми інтуїтивно купили радіо, мовляв, раптом знадобиться. Так і вийшло.

Я жила біля “69 бази” (місце біля міського військкомату, нині там база окупантів. Ред.), але у перші дні повномасштабного вторгнення побачила біля свого будинку ворожий дрон та автоматників з білими пов’язками, тому ми разом з чоловіком переїхали до друзів. 

Цього ж вечора почався перший сильний бій. Наші ЗСУ тоді вибили росіян з “69 бази”. Коли я чула бої, то вже прийняла, що моєї квартири більше нема. Коли вибухи затихли, ми вийшли подивитися, що відбувається на вулиці. Біля мого дому було таке сильне та яскраве зарево. Вранці ми побоялися туди йти, а наступного дня прийшли. Мій будинок не постраждав, а п’ятиповерхівка та приватні будинки поруч так.

У багатьох токмачан не було запасів їжі, а магазини та ринки були зачинені

Коли місто окупували, у перші дні майже ніхто з токмачан не виходив на вулицю. Ми з чоловіком дізналися, що наша міська рада переїхала у комунальне підприємство “Контакт”. Пішли туди, щоб показати, що ми на місці. Побачили, що під час такої кризової ситуації не працюють соціальні служби. Значна кількість людей не розуміла, що відбувається. У багатьох не було запасів їжі, а магазини та ринки були зачинені. Також у деяких місцевих постраждали будинки. Так у нас з’явилася ідея зробити гуманітарний штаб. 

Нам дали приміщення на базі Центру соцслужб. У мого чоловіка є знайомі представники середнього та малого бізнесу, тому ми звернулися до них, мовляв, якщо можете допомогти, то привозьте щось, а ми будемо сортувати та роздавати. А потім створили телеграм-канал, у якому люди писали про свої потреби та записувалися в чергу на отримання допомоги. Також ми робили оголошення про збір медикаментів та продуктів, і люди, які мали чим поділитися, приносили це нам. За декілька днів ми сформували систему, і почали фіксувати заявки.

Гуманітарний штаб у Токмаці

Попри те, що ми знаходились в окупації, нашу діяльність підтримала міжнародна гуманітарна організація “People in Need”. Вони надали нам кошти, на які ми купили фарш на місцевій птахофабриці, крупу та консервацію. Тоді таку допомогу ми поділили на тисячу людей.

Далі, коли запрацювали магазини та ринок, ми звузили перелік тих, кому надавали допомогу, до багатодітних родин, маломобільних груп населення та онкохворих. Так діяв наш гуманітарний штаб, допоки ми не виїхали.

Ми взагалі не планували евакуюватися. Думали, що в Запоріжжі будуть активні бойові дії, бо це обласний центр. А коли дізналися, що в Токмак приїхали ефесбешники зі списком людей і починають викликати їх на розмови, тоді вирішили терміново виїжджати. 

Нашу колону з тисячею автівок росіяни почали обстрілювати, коли вона під’їхала до українського блокпоста

Ми з чоловіком вирішили їхати практично з найпершими колонами маріупольців, що евакуювалися через наше місто. Ми були вдвох, тому змогли взяти з собою ще декількох людей з дітьми.

Того дня ми чекали, коли анонсують “зелений коридор”, однак його не відкрили. Проте ми виїхали на трасу, побачили, що там багато машин їдуть у напрямку Запоріжжя. Подумали: “Ну не будуть же росіяни стріляти в тисячі машин”. Сіли й поїхали, але потім дуже пошкодували про своє рішення. 

Їхали 7 годин, колона з автівок рухалася повільно. Військові РФ влаштовували показові виступи, ніби вони дуже ввічливі та стурбовані: “Ой, зачиніть вікна, щоб діти не змерзли”. Речі не переглядали, але попросили телефон “бандер” подивитися. Не знаю, що вони дійсно хотіли там знайти, але сказали саме так. 

Бажали нам гарної дороги, а самі почали обстрілювати колону, коли ми вже були на українському блокпості. Ми тоді чекали патрульну машину, яка б супроводжувала нас до міста, а росіяни почали гатити по блокпосту українських військових, поряд з якими було безліч машин цивільних. Це був найстрашніший день у моєму житті. Коли тривають бої у місті, ти можеш сховатися в укриття, а у відкритому полі бігти нікуди.

З громадами на окупованій території майже ніхто не працював, і я розуміла, що це те, чим би я могла займатись

Після тих обстрілів у дорозі ми з чоловіком декілька днів приходили до тями. Потім я сконтактувала із Запорізьким обласним центром молоді, на базі якого мої колеги, друзі та знайомі організували гуманітарний штаб. Я допомагала їм працювати з громадами на тимчасово окупованих територіях, і, відповідно, формувала вантажі на Токмак.

Окремо з тимчасово окупованими громадами майже ніхто не працював, бо не у всіх були надійні контакти на місцях, і я розуміла, що це саме те, чим би я могла займатись. З ідеєю підтримки тимчасово окупованих громад ми звернулись до Запорізької обласної ради, яка надала приміщення для роботи на безплатній основі. Тож працюємо в такому форматі з початку квітня. 

Спочатку ми організовували допомогу тільки Токмаку, а потім вирішили не обмежуватися цим, адже допомога потрібна всім. Звичайно, пріоритетною є робота з тимчасово окупованими територіями, але додатково допомагаємо громадам на лінії фронту та вже за залишковим принципом надаємо підтримку ВПО.

Тож на окуповані території та на лінію фронту ми передаємо медикаменти, продукти та засоби санітарної гігієни. Внутрішнім переселенцям, які живуть у Запоріжжі, ми видаємо тільки продуктові набори. 

У нас дуже класна система запис через телеграм, де можна модерувати чергу. На жаль, вона не інклюзивна, тому що не у всіх людей є смартфон або компʼютер з інтернетом. Тож зараз у нас вже є гаряча лінія, через яку ми паралельно письмово реєструємо людей, які хочуть щось отримати. Кожному ми призначаємо окремий час, і потім це працює як своєрідний конвеєр: людина прийшла, отримала продуктовий набір, розписалася та пішла. Наступна так само. Так люди відчувають себе людьми, без цих жахливих черг. 

Якось ми попросили пожертви, не пояснюючи, на що, і отримали багато донатів. Така довіра дуже цінна

За весь час нашої роботи у нас була чітка позиція: ми не збираємо донати з людей, бо нам вистачає компетенції написати грантову заявку, взяти участь у конкурсі та отримати кошти. Але одного разу ми порушили своє правило…

У нашій команді є дівчина, яка особисто допомагає військовим з нашого Пологівського району. Вона знає їхні потреби і якось збирала на одну дуже корисну штуку для них. Ми вирішили звернутися до аудиторії нашого телеграм-каналу. 

З міркувань безпеки наших підписників, більшість з яких знаходиться на тимчасово окупованій території, ми написали так: “Вирішили надати можливість тим, хто довіряє нам та хоче нас підтримати. Можете зробити будь-який внесок на цю картку. Це не для нас, але на дуже корисну справу”

Це було непрофесійно з погляду фандрайзингу, бо люди не розуміли, кому та на що підуть ці кошти. Але нам надіслали дуже багато донатів. Вистачило на те, що хотіли придбати. 

І це для мене так цінно: розуміти, що тебе підтримають, коли треба буде допомога. Навіть без привʼязки до особистості, а просто тому, що ти створив таку ініціативу. 

Тому, що я постійно працюю, у мене залишається менше часу думати про те, у якій жахливій ситуації ми зараз знаходимося. Я просто роблю те, що повинна. Мені це допомагає не думати про те, що триває війна. Починаю свій день з роботи й цим же його закінчую. Називаю це “терапія працею”. Лягаю спати, і більше в мене немає часу ні на що. Зараз мені важливо чимось займатися, тому що так я можу морально триматися. Я знайшла своє місце в цій історії, і це дає розуміння, що я на щось впливаю і “воюю” на своєму фронті.

Записала журналістка Яна Радченко


Матеріал створений за підтримки проєкту “Сприяння соціальній згуртованості в Україні / Пункт 7”, який реалізується Американською Асоціацією юристів Ініціатива з верховенства права (ABA ROLI). Відповідальність за зміст інформації несе авторка. Представлена інформація може не збігатися з поглядами ABA ROLI.

Поділитися:
Якщо ви знайшли помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: