Волонтери під бомбами: як діти в Києві плетуть маскувальні сітки для військових
Мешканці Києва, який вже тиждень бомблять та атакують з різних боків російські війська, намагаються допомагати захисникам міста, навіть сидячи в укритті свого району. Молодші школярі і бабусі плетуть маскувальні сітки. Журналістка ZMINA долучилась до цієї волонтерської роботи і описала побачене.
Фото: Єлизавета СокуренкоУ приміщенні спортзалу типової київської школи з дерев’яною, де-не-де потрісканою підлогою, вже безліч разів пофарбованою-перефарбованою у синьо-жовтий, стоїть міцний запах брудного одягу.
Тут місцеві жителі, викладачі, діти та підлітки плетуть маскувальні сітки для військових з того, що принесли самі та інші. Десятки людей ховаються у шкільному підвалі.
Сіток у спортзалі три. Завдовжки в кілька метрів вони розтягнуті між футбольними воротами й уздовж стін, зачеплені за шведські стінки.
На низьких довгих лавочках, що віддзвонюють залізом, щойно на них сісти, та за шкільними партами люди нарізають на клаптики штани, халати, шматок старої військової форми, сукні…
– Штрик-штрик-штрик. Обережно, пальчики, – молода жінка показує своєму маленькому сину, як користуватися ножицями. Самому їх до рук не дає.
Двоє його нових друзів, на півтори голови вищі, згрібають жменями порізану тканину та в’яжуть на сітку.
– Ти втомився? – питає один в іншого.
– Ні, від чого тут можна втомитися… – врівноваженим голосом відповідає його поплічник. Він поглинутий процесом – зав’язує на вузлик шматок зеленої у червоно-фіолетову квітку хустини. Здається, така є ледь не у кожної української бабусі.
– Ну я втомився стояти, я коли довго стою, мені невдобно. Ми ще довго?
– Може, ще годину.
Поруч з малими працює над сіткою й 73-річна пенсіонерка. Вона долучилась зовсім нещодавно – прийшла з будинку поряд, бо вже втомилась сидіти вдома сама.
– Які гарні хлопчики, які гарні діти у нас, – каже літня жінка тремтячим голосом.
“Гарні хлопчики” чують її, гоноряться, хоч і намагаються це приховати.
– Ромо, дивись, як я роблю. Поняв? Окей? – повчає один іншого.
Аж раптом у спортзалі лунає гучний звук. Бабуся лякається. Та зрозуміло, що це просто щось впало.
– Це взрив? – поволі розгинається пенсіонерка, вона дов’язує клаптик внизу сітки. Її заспокоює дівчина поряд:
– Ні, та якщо й вибухне, то воно далеко. В Ірпіні, Бучі, може. Вони до десяти кілометрів звідси….
Жінка киває головою: – Да. Да.
Дівчина усміхається:
– А ви внизу не в’яжіть, в’яжіть на відстані витягнутої руки. Я сама внизу зроблю.
Бабуся погоджується і дякує. Присутні неголосно розмовляють. Кожен про своє і переважно не про війну. Один з підлітків жартома погрожує іншому проспойлерити останню серію телешоу, яку товариш подивитися не встиг.
Минає з тридцять хвилин, як роблять оголошення – волонтери привезли гарячу їжу. Всіх запрошують на обід. Хтось відмовляється, однак трохи згодом лунає сигнал повітряної тривоги.
Присутні спускаються у підвал: вузькі сходи, маленька кімната без дверей, з якої довгий коридор веде у дві великі – в усіх цих приміщеннях знайшли укриття мешканці району. Переважно тут жінки з дітьми та літні люди. Дехто з собаками. За сім днів війни майже всі роззнайомились, підвал обжили: на імпровізованих ліжках з парт – подушки та ковдри, а на столах – пляшки з кока-колою, їжа, упереміш з дитячим милом “Ушастий нянь”.
Батьки годують дітей. Хтось дрімає. Проте більшість просто теревенить.
– А де ви такі валяночки гарні купили? – цікавиться одна літня жінка в іншої.
– Ой, дякую, так, вони чудові, — у щирому захваті від власного взуття інша знімає один валянок з ноги. Крутить його в руках, застібає та розстібає блискавку. – То в Києві на Куренівці, чи тому… як його… Виноградарі.
Неподалік молодий хлопець розповідає дівчатам про свій вчорашній день: їздив “куди треба”, зробили з чотири ящики “коктейлів”.
У спортзал сьогодні ніхто не повернеться. Серед людей пішла чутка про перестрілку неподалік. В офіційних джерелах така інформація відсутня. Нехай це лише чутка, але “старші” безпекою інших не ризикуватимуть. Тих, хто в цьому укритті не “на постійній основі”, просять прийти наступного дня.
