У Криму теж Майдан. Теж люди

Дата: 31 Січня 2015 Автор: Ірина Виртосу
A+ A- Підписатися

10 березня, Севастополь.
 
Кримчани завжди вважали Севастополь особливим містом, таким собі “кримським Львовом”. З одного боку – це гарне, чисте, охайне місто, і люди в ньому непристойно ввічливі. Водночас – це місто, що глибоко поважає себе, і не дозволить нікому себе образити.
 
Моя поїздка в Севастополь мала скромну мету – дізнатися про настрої місцевих мешканців, побувати біля штабу Військово-морських сил Збройних сил України, і, якщо дуже пощастить, отримати ексклюзив.
 
Та, вирушаючи до Севастополя, я навіть не здогадувалася, із чим мені доведеться зіткнутися.
 
…Сідаючи в автобус, я щиро була рада побачити двох мам із малими дітьми. Якось із ними спокійніше. Дорога неблизька – дві години. Трохи нудно. Проте вже через годину я отримала першу дозу емоцій і стресу.
 
Блок-пост на в’їзд до Севастополя. Автобус зупиняється. Водій спокійно відчиняє двері, крізь які заходить чоловік – немолодий, але гарної статури, у якійсь військовій формі і з величезною кумедною “кучерявою” шапкою на голові.
 
Чоловік привітався, і став акуратно переглядати верхні полиці в автобусі. Процедура огляду тривала всього лише 5-7 хвилин – але і це мене встигло напружити. Далі чоловік побажав “Щасливої дороги”, і вийшов. І ми поїхали.
 
На мій глибокий подив, за вікном я побачила до болю знайому картину – у стовпчик складені шини, щити (один в один – як у майданівської самооборони), якісь барикади з дерев’яних дощок. З єдиною тільки різницею – скрізь були георгіївські стрічки і майорів прапор Російської Федерації.
 
До Севастополя уже дісталися без пригод. Місто нас зустріло весняним сонечком і видимим спокоєм, мовляв, у нас усе гаразд. Йдучи до штабу, ми не зустріли нічого, щоб нагадувало про “переворот”, “революцію”, “сепаратизм”, “розкол”. Анічогісінько!
 
Місто жило своїм звичним життям – у вихідний день народ прогулювався набережною, кондуктор у тролейбусі старанно пояснював, з чого краще почати знайомство із Севастополем, двоє чоловіків грали в нарди… П’янило повітря, наповнене запахом квіту дерев.
 
Ніби вчорашні хвилювання в Сімферополі – всього лише сон, поганий сон.
 
І тільки листівки, плакати, білборди приводили до тями – референдум, можливе відділення Криму, люди зі зброєю, захоплені військові частини…

Нас не чекали. Коли ми – дві дівчини – близько підійшли до одного з КПП штабу, 5-6 чоловіків швидко схопилися, і перегородили нам шлях. За їхніми спинами, упершись об мішки-барикади, дещо брутально сиділо троє “зелених чоловічків”. От ви які! Особи – заховані під чорними масками і з автоматами в руках.

Це трохи лякало, тим не менше, ми заговорили з представниками місцевої самооборони. На деяких з них були нашивки з назвою “Русский блок”, в інших – георгіївські стрічки. Чоловіки були знервовані, однозначно не раді нас бачити. Їх насторожували наші “звичайні” запитання про те, хто ви, що ви тут робите, навіщо тут люди зі зброєю…

У відповідь ми спочатку почули різкі зауваження, мовляв, сиділи б ви вдома, хто вас сюди прислав, ви неспроста сюди прийшли…
 
Ці люди нас захищають“, – говорив один.
 
Від кого? У мирний час…“, – не вгамовувалася я.
 
Від тих, які з Майдану мають прийти, від таких, як ви, бандерівців, провокаторів…“.
 
Якщо із частини дадуть “нехороші” накази, ці солдати захищатимуть нас“.
 
Спочатку розмова не клеїлася: нас обвинувачували в тому, що ми занадто багато ставимо запитань, повторювали щось про фашистів…

Я – з тих, хто швидко спалахує. Але тут мені зовсім не хотілося сперечатися. І не тільки з почуття безпеки, просто серед тих, хто мене звинувачував у провокаторстві, я почула голоси і тих, хто розважливо говорив. Двоє хлопців почали заспокоювати своїх “колег” по самообороні: “Ну, що ви на них нападаєте, дівчата ж за півгодини жодного образливого слова не сказали. Вони просто прийшли поспілкуватися…“.

Трохи згодом ми познайомилися. Один з них, Артем, навчається на заочному відділенні в одному з українських університетів. Але вже зараз думає про те, як бути з отриманням диплома, якщо після референдуму Крим увійде до складу Росії. Хлопець зізнався, що голосуватиме за Росію. Тому що він не вважає нову владу в Києві легітимною.
 
Чому тих, хто захоплював адміністративні будівлі в Києві чи Львові – відпустили, а у нас, в Криму – це назвали злочином? Чому в Києві так звана “нова” влада захопила Верховну Раду – і це законно, а Кримові закидають сепаратизм? Чому нам, кримчанам, погрожують тим, що або Крим буде українським, або порожнім… Я люблю своє місто. Я не хочу, щоб він перетворився на руїни, як Хрещатик. Я був на Хрещатику в серпні, зараз я його просто не впізнаю. Це моторошна картина. Я не хочу, щоб у моєму рідному місті горіли шини… Тому я тут“, – говорив Артем.
 
І говорив він спокійно, врівноважено. Без тіні істерики. Він порівнював і запитував: чому одні й ті ж дії – Київ оцінює по-різному.

Артем хвилюється за свою рідну землю, і готовий її захищати. Я б сказала, як мінімум, від тієї риторики Майдану, яку він не зрозумів і не прийняв.
 
Але знаєте, якби це був не Севастополь, і не рябіли позаду “чоловічки з автоматом”, Артем говорив слово в слово про ті цінності, які я тисячу разів чула на… Майдані. Такі, як мати право на вибір, на гідне життя… А ще я дуже добре відчувала образу в його голосі, коли він згадував про “материкову” Україну, ніби він почувався покинутим. Але тепер є можливість все виправити, є віра в краще, і є сила, яка надихає на ці зміни.
 
Артем також озвучував і ті проблеми, які має вирішувати Крим, коли вони стануть частиною Росії – питання нового законодавства, побудова іншої бюрократичної системи тощо. Його це турбує, але він, каже, готовий до труднощів.
 
…З місцевою самообороною ми проговорили близько години. Багато чого зводилося до того, що в ЗМІ відверта брехня (найбільше перепало “5-му каналу”, найправдивішим назвали кримський телеканал “АТР”). У всіх негараздах обвинувачували Майдан. При чому згадувалися такі “факти”, як те, що до Києва вриваються в будинки (знайомі розповідали), процвітає мародерство, чоловік помер від інфаркту, бо… дивився новини по телевізору про Майдан. А недавно під Севастополем знайшли квартиру, повністю завалену пляшками з коктейлями Молотова. Хтось згадав про те, що не варто було розганяти “Беркут”, от вони і перейшли на російський бік.
 
Відверто кажучи – наші співрозмовники “пройшлися танком” по всіх помилках Майдану і слабкостях нової влади в Києві.
 
До слова, на моє запитання, чи знають вони, що нещодавно були вкрадені три журналістки та активісти Євромайдану, наші співрозмовники щиро дивувалися і хитали головою.
 
За те я тільки й чула (як мантру) про коктейлі Молотова, розібрану бруківку та фашистів…
 
У їхніх словах я помітила слід потужної російської пропаганди. Однак саме ця пропаганда сформувала світогляд цих чоловіків. Я навіть вірю, що вони (принаймні більшість з них) стоять тут не за гроші, а за ідею. Вони дуже налякані “бандерівцями” і Майданом, вони дуже не хочуть кримської “Грушевської”. І було б нерозумно дорікати їх у тому, в що вони свято вірять.
 
По суті, відключення українських телеканалів їх мало зачепило. Щоправда не всі вітали цей факт, але й особливо не засмучувались.
 
Один кримський доброволець навіть спробував пояснити, що канали “не відключили”, а то якісь технічні збої. На що одна старенька, яка приєдналася до нашої розмови, різко заперечила: “Які там технічні проблеми? Там відразу сказали – що це за розпорядженням в. о. голови міської адміністрації. Нехай – новини. Але там же були фільми, передачі, які я дивилася. Усе відключили… Мені ж не залишили право вибору…“.
 
Старенька ледь стримувала сльози, коли говорила про це. Було очевидно, що такі дії місцевої влади її образили.
 
Спостерігаючи за цією суперечкою і ще переживаючи перші враження від побаченого в Криму, мені подумалось: як би ці втомлені, стривожені чоловіки із самооборони не заперечували “Майдан” (як поняття), проте він сколихнув і в них почуття власної гідності. І у них вже є “свої” барикади…
 
На центральному КПП штабу вимальовувалась інша картина. Біля входу – чоловіків 12 із самооборони, до десятка військових з автоматами. У їхніх обличчях не побачила й тіні приязні. Іти до них із запитаннями точно не хотілося.
 
На даху прогулювалися двоє військових у повному обмундируванні, напевно, снайпери. Недалеко від частини стояла ще група чоловіків, одягнених у форму. Біля входу до супермаркету стояли двоє – швидше за все, представники самооборони – і нікого не впускали. Магазин був зачинений.
 
У вуличному шумі я чула важку тишу.
 
Моя супутниця зателефонувала своєму другу – офіцеру штабу, щоб той визирнув у вікно. Хлопець, хоч і добряче її висварив, все ж сказав, куди підійти… Нас проводжали поглядами. Було незатишно, точніше – моторошно.
 
Біля одного вікна на першому поверсі стояла жінка, вона через ґрати спілкувалася із солдатом з частини…
 
Нашого ж “знайомого” офіцера ми запримітили у віконці на третьому поверсі. Йому років 30, не більше. Упізнавши нас, весело помахав рукою. Через його плече визирнув, очевидно, його друг. І теж почав нам привітно махати. Та буквально через хвилину хлопці наказали нам йти.
 
Я обернулася до своєї супутниці – найвідважніша дівчина, яку я знаю, яка безстрашно судилася з екс-міністром МВС Захарченком і виграла, яка робить величезну роботу, щоб зберегти улюблений Крим як частину єдиної України, – і ця дівчина зараз плакала… від безсилля. І через страх за життя свого друга…
 
І в її сльозах я знову побачила докори в бік офіційного Києва, який “занепокоєний”, “стурбований”, “прикро здивований” діями новоспеченої місцевої влади. Докори Києву, який, поки хлопці понад тиждень тримаються і не здаються, мобілізує війська і стягує їх… тільки до кордону автономної республіки.
 
…На тлі всіх образ і докорів, гірко усвідомлювати, що всі ці люди, яких я зустріла на КПП – якими б щирими не були в своїх поглядах, так само щиро візьмуть зброю (і Артем в тому числі! ) і підуть в атаку. І, напевно, гинутимуть героями. Чи буде за них плакати Україна? Адже для тих, хто не приймає їхню правду, вони назавжди залишаться зрадниками.

Радіо Свобода

Поділитися:
Якщо ви знайшли помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: