У мене вдома живуть окупанти, але не питайте, як мені з цим

“Хто спав у моєму ліжку? Хто їв з моєї тарілки?” Пам’ятаєте британську казку “Три ведмеді” Роберта Сауті? У ній маленька дівчинка, на ім’я Золотоволоска, втекла від батьків і знайшла будиночок ведмедів, де вона поїла кашу з їхніх тарілок, посиділа в їхніх кріслах і поспала в їхніх ліжках. Так от, моя казочка зараз буде трохи страшніше. Щось типу творчості братів Ґрімм.

Хто витирається моїми рушниками? Хто гріється під моїм пледом? Хто заходить на кухню і бере звідти мої улюблені чорні тарілки? Хто переступає через мій поріг у брудних берцях, ставить автомат у кутку, де колись стояв гарний торшер? Хто складає свої скривавлені речі в нашу зовсім нову пралку, а потім – у мою шафу, викинувши на смітник мої – чисті, звичайні, домашні? Хто ночує там тепер – у моєму домі, у місті, яке мені сниться щоночі? У мене вдома живуть окупанти, і все це роблять вони.

Дім, у якому завжди було світло – навіть коли надворі темніло раніше, ніж хотілося. Дім, у якому я знала кожен звук: як рипить підлога біля дзеркала, як клацає вимикач на кухні, як дзвенить ложка, коли торкається тонкої порцеляни. Дім, де вранці сонце падало на підлогу саме під тим кутом, щоб розбудити, а не роздратувати. Дім, у якому завжди пахло кавою, свіжістю, моїми та маминими парфумами.

І він досі там. Стоїть собі так само, напевно, – стіни ті самі, вікна ті самі, але це вже не зовсім мій дім. У ньому інші люди, інші запахи, інші голоси. Там чути важкі чужі кроки й грюкіт дверей, які я колись тихенько зачиняла, щоб не розбудити маму, прийшовши пізньої ночі з прогулянки. 

Неможливо змиритися з тим, що твій дім існує, але вже без тебе. Що він фізично є, але ти до нього не належиш. Я не можу туди повернутись, але й не можу відпустити. Дім тримає мене, навіть на відстані. Як біль, який не зникає, а просто стає звичним.

Зараз у тіктоці шириться тренд, де українська молодь з окупованих чи знищених населених пунктів постить під пісню Алли Пугачової “Опять метель” (дивний вибір насправді) фото зі святкування останнього Нового року вдома. У мене немає тіктоку, але навіть якби був, то я б навряд чи знімала щось під Пугачову. Тому дозволю собі поділитися цими фото зі святкування нового, 2022 року в цій колонці.

Я зі своїм партнером та мамою поїхала з дому у квітні 2022-го. Тоді здавалося, що це ненадовго – два, може три тижні. Ми навіть не називали це “евакуацією”. Просто тимчасовий виїзд, поки все “стихне”. Я взяла із собою кілька комплектів білизни, одну кофту і дві пари штанів. Усе. Дім лишився стояти – теплий, повний звичних запахів і речей, які чекали на нас.

Але довелося залишитися на довше, а якщо точніше – відтоді ми так і не поверталися. На одне зі свят до нас у гості приїхала наша німецька подруга. У невимушеній розмові, вона запитала: “А у вас удома в Токмаці живуть росіяни?” Я дуже лояльна до будь-яких питань, що стосуються окупації, мене важко вибити цим з колії чи вивести з рівноваги. Але тут я знітилась і навіть не знала, як сформулювати відповідь: “Слухай, у людей з ТОТ краще таке не питати. По-перше, це дуже тригерна тема. По-друге, у цьому плані багато хто з нас забобонні, бо тільки скажеш, що ні, не живуть, – одразу заселяться”. Можете назвати це магічним мисленням, збігом обставин, виявом ПТСР чи як завгодно. Але я купу разів помічала, що хтось зі знайомих тільки запитає: “Ну як, у вас трохи безпечніше стало, так?” – місто того ж вечора накриють з РСЗВ чи вдарять КАБами.

Ми в родині часто говоримо про “залишене на потім” – про речі, які чекають на нас удома. Але речі не самі по собі – поки ми далеко, хтось має стежити за нашим житлом, щоб воно не розвалилося фізично, але навіть найретельніший нагляд не може вберегти від того, що відбувається всередині. За нашою квартирою впродовж цих років наглядали бабуся й дідусь. Вони щодня ходили перевіряти, чи все гаразд: чи цілі вікна, чи є світло, чи не протікає дах, адже наша квартира на останньому поверсі. Платили за комуналку, бо “все має бути, як було”. А потім одного ранку прийшли й побачили виламані замки. Усередині було кілька поранених окупантів, які розповіли, що заселитися в нашу квартиру їм “дружньо порадила” наша сусідка. Відтоді в нашій квартирі живуть росіяни.

Тепер дім став для мене якимось символом окупації. Те, що колись було абсолютно безпечним і рідним, тепер вимушено належить іншим. Знаю, що багатьом людям боляче слухати пісню гурту “Один в каное”, яка називається “У мене немає дому”. А от у пісні Nazva & BRYKULETS “Чужію я” є такі рядки:

Без твоїх доторків
Тужить дверна ручка,
Не знаєш, чи буде дружить
З дверми хоч якийсь ключ

Жоден з наших ключів уже не “дружитиме” з дверима, за якими зараз живуть окупанти. Але ми їх однаково зберігаємо. Бо ключ – це пам’ять, символ дому, якого немає, але який живе в серці. Два роки тому ZMINA писала про проєкт “Ключі від Маріуполя”: його ініціювала дівчина з Маріуполя, Марія Адаманова. Проєкт об’єднував історії людей, які вимушено виїхали з міста, але досі зберігають ключі від рідної домівки. На сторінці в інстаграмі користувачі розповідали про маленькі речі, запахи, звуки та моменти, які залишилися там – у місті, яке вони полишили.

Я не знаю, чи поїду колись додому, але ключі зберігаю. Бо дім живе в нас – навіть якщо його фізично забрали.

Яна Радченко, журналістка і редакторка стрічки новин видання ZMINA