Театральний майдан: влада ігнорує запит людей на справедливість

Минулого тижня під постом акторки Молодого театру Вікторії Ромашко я зустріла коментар: “Те, що сталося в Молодому театрі, – це як театральний майдан”.

Завдяки сміливості жінок, які публічно засвідчили про історії сексуального насильства в театрі та університеті, ми побачили початок розколу театральної системи, більша частина якої тримається за усталений порядок сексистського домінування влади, і молоде покоління (бо саме молоді було найбільше на двох протестних акціях у лютому та березні), яке не приймає старих правил та не хоче з ними миритися.

Останніми місяцями багато говорять про “театральний бум” в Україні, однак більшість вистав мовчить про незручні теми насильства в театрі, з якими стикаються самі актори та акторки не тільки Молодого театру і не тільки в Києві. Про них не говорять із глядацькою залою, яка за таких умов несвідомо підтримує наявний стан речей. 

Парадокс ще й у тому, що саме мистецтво, зокрема театральне, здатне ефективно переглядати традиційні культурні норми та уявлення, бо легко може втілити інший світ на сцені та занурити в нього глядацьку залу, щоб створити дискусію, запит на критичність наявного статус-кво. Питання лише в тому, як створити безпечний простір для смілих експериментів та критичності в системі постійного гноблення та порушення особистих кордонів?

Сумно, але поки що це війна самих акторок та акторів, оскільки кількамісячна адвокаційна кампанія показала, що більшість театрів та їхніх керівників і керівниць своїм мовчанням лише підкреслюють глибину та масштаб проблеми сексуальних домагань та насильства в театрі. Мовчання, яке є свідком співучасті та потурання злочинам.

На жаль, зберігають публічну тишу і профільні державні інституції, чиїм прямим обов’язком є реагування на гендерну дискримінацію та порушення прав людини. Мої звернення до Офісу Уповноваженого ВРУ з прав людини потонули в бюрократичній тяганині формальних відповідей, але офіс так і не спромігся зробити реальні кроки для захисту тут і зараз 46 акторок, постраждалих від кривдника на робочому місці. Очевидною є повна відсутність розуміння законодавчих прогалин, які потребують негайного закриття для ефективної протидії сексуальним домаганням на робочому місці. Здивувала також відсутність відповіді та публічної оцінки від Катерини Левченко, урядової уповноваженої з питань гендерної рівності.

Але, як каже нобелівська лауреатка Олександра Матвійчук, “звичайні люди мають більший вплив, ніж думають”. Цінність цієї кампанії – це люди, звичайні люди з різних сфер, які об’єдналися в круту команду проти кричущої несправедливості та бездіяльності влади. Енергія обох акцій протесту, швидкість, з якою були зібрані підписи під петицією, кількість амбасадорів, які доєдналися, свідчить про нагальну потребу суспільства в справедливості хоча б на локальному рівні. Справедливість тут не є абстрактним поняттям, вона починається з реального захисту прав і свобод кожної людини. Ми не знаємо, коли Путін сяде на лаву новоствореного трибуналу, але Білоус точно може бути справедливо покараний. І влада, знаючи цей попит на справедливість у суспільстві, могла скористатися цим шансом. Але не зробила цього.

Заява про звільнення Білоуса “за згодою сторін” – це вирок нерішучості КМДА, небажанню брати на себе відповідальність за зловживання владою в Молодому театрі та небажанню створювати прозорий механізм реагування, який можна було б масштабувати на інші культурні установи в країні. Звична кулуарна “домовленість” знову стала інструментом гасіння пожежі, яка не призводить до жодних системних змін.

Завтра подібний випадок може спалахнути в будь-якому іншому театрі чи трудовому колективі, вимагаючи тієї ж виснажливої енергії розголосу, публічних протестів та медійного тиску. А якщо це станеться не в Києві?

Театральний майдан лише починається і ставить собі такі питання.

Що треба зробити, щоб адміністрації культурних установ розпочали процес перегляду своїх типових угод та внесли туди сексуальні домагання як підставу для розірвання трудових відносин? 

Хто і що може запустити обговорення важливих практичних напрацювань та рекомендацій комісії, яка працювала в лютому при КМДА, щоб поступово впроваджувати етичний кодекс та механізми подання скарг в усіх театрах? 

Врешті, коли настане час для публічної дискусії про інститут репутації, щоб після навіть такого звільнення Білоуса не захотів би взяти жоден інший театр. 

Тоді подібні кричущі ситуації не вимагатимуть стільки неоціненних людиногодин та енергії, яку ми могли б спрямувати на допомогу нашим військовим, на боротьбу з дезінформацією ворога, на творення того самого “живого” нового театру, поки він ще помер.

P.S. І пам’ятайте, успішна адвокаційна кампанія робиться без закладеного бюджету в проєкті, але з енергією злості від усвідомлення, як усе це стало можливим, з командою навіжених людей, які найбільше цінують дії.

Приєднуйтеся! 

Нам треба живий театр, який не мовчить, який переосмислює нашу культуру та наближає її до того розуміння гідності, про яке так багато і гучно говорять у контексті війни.

Яна Салахова, експертка з питань недискримінації, мови ворожнечі та злочинів на ґрунті ненависті, голова громадської організації “Театр змін”