Син у війську, самі ледве вижили, та тут чуємо, що ми “кликали Путіна”: розповідь переселенців з Луганщини
Подружжя з Рубіжного відчуло на собі всі жахи повномасштабної війни. Поки єдиний син боронив країну, вони потрапили в окупацію в селі на Луганщині. Дивом уникнули загибелі, змогли виїхати через зони боїв та не змогли вивезти рідних, які згодом померли. Наразі переселенці намагаються у 50 років розпочати життя наново в маленькому селі на Кіровоградщині. Утім, і тут часто чують, що їх вважають мало не колаборантами, і закидають, що начебто вони “кликали Путіна”.
Наводимо розповідь Тетяни та Віталія (імена змінені на прохання героїв публікації. – Ред.)
Віталій: Велику війну ми зустріли в селі під Рубіжним. Син-військовий подзвонив о п’ятій ранку і повідомив про повномасштабний наступ Росії.
А ми ще у ліжку лежимо, думали, буде як в 14-му, а тут – авіація полетіла, двері вирвало, почали бомбити, ми підскочили.
Тетяна: У нас неподалік Рубіжного є таке село, буквально через ліс, то ми були там. Там мешкали батьки чоловіка, ще живі тоді були. А мій батько ще до великої війни помер, а садиба його лишилася. То ми туди поїхали, бо чоловік там підпрацьовував, якраз була його зміна.
6 березня окупанти вже зайшли в село.
Віталій: Був обстріл, ми сиділи в підвалі, потім почався такий противний гул, неначе десь працює генератор, так монотонно, а світла ж вже не було. Ми вийшли з підвалу, виходжу за двір, а за двором стоїть танк та йдуть автоматники, зачищають вулицю. І перше, що впало в очі – прапор з оцим папугою – “Луганської народної республіки”.
Ми швидко побігли назад у підвал. Автоматники – за нами.
Тетяна: Витягнули нас з підвалу, почали допитувати: “Де укропи?”. Вони так кричали, очі палають, такі на адреналіні. Були наче оті чорти – чорні з танків, і такий запах смерті – соляри, війни. Чоловіки з червоними пов’язками мені автомат тикали у живіт, а чоловікові – в голову. Сказали, якщо вдруге будемо тікати – застрелять на місці.
Але, якби вони нас не допитували, а одразу пішли в хату, то точно вбили б не лише нашу родину, а й сусідів. Адже стіни у будинку були завішані фотографіями нашого сина у військовій формі. Та поки вони з нами розмовляли, старенькі батьки Віталія швидко сховали докази причетності онука до ЗСУ.
А загалом в селі людей розстрілювали ні за що. Нижче вулицею жив 45-річний чоловік, то вони його розстріляли, а дружина тікала через вікно. Він вівчарку на них нацькував, не віддавав хату свою, а окупанти хотіли зробити там комендатуру. Потім ще шукали дружину, добре, що не знайшли, а комендатуру таки зробили в їхній оселі, бо вона мала зручне розташування, там клуб поряд, школа.
Віталій: Кажуть, що він казав окупантам: “Слава Україні” і ще щось там говорив. Просто ж ніхто такого зухвальства не очікував, що розстріляти за таке можуть.
Тетяна: 15 березня українські війська – Нацгвардія – розбили окупантів під Рубіжним.
Тоді стало ще гірше. 15 березня у село зайшли чечени. Тим еленерівцям вони були не рівня. В них таке було обмундирування, всі молоді, найстаршому, мабуть, років 35. Підготовлені, досвідчені вояки, СОБР написано було на формі. То телефони забирали, зв’язку взагалі не було.
Віталій: Коли заїжджали – їх фурами завозили – то вони стріляли в повітря. І наші хлопці почали по них класти. А ті ж одразу по хатах – шукали, де кращі підвали. Ті підвали, які зайняли, облаштовували для себе. Знімали у людей вдома двері, килими й тягли туди, забирали пічки газові, газ прокидували, шланги водопровідні тягли. Питали, чому в нас так холодно, вони не звикли до такої зими.
Тетяна: Між нашою хатою і сусідською поставили міномет і гатили по наших військових. А нас, щоб ви розуміли, не евакуювали, у нас мер зрадив місто (мер Рубіжного Сергій Хортів. – Ред.) і люди не знали, що робити. Ми думали, що як у 14 році наші їх погонять і все, але такого не сталося, на жаль. Тож ці чечени знали, що у селі купа цивільного населення, але ставили міномети й стріляли, викликаючи вогонь у відповідь по місцевих.
Внаслідок стрілянини у селі загинуло дуже багато людей. Ми з чоловіком розуміли, що треба вибиратися, адже з кожним днем ситуація загострювалася. Нас врятувала старенька машина, яку сховали у соломі на подвір’ї батьків. У багатьох селян окупанти автомобілі забрали.
Коли вже вулицю добре розбомбили, ми виїжджали на Сватове, потрапили до жінки одної, а вона виявилася колаборанткою. Прийняла нас, але я не могла зрозуміти, чому вона підтримує ту сторону. А потім ми жили в іншої жінки, вона нам дуже допомогла, 10 квітня виїхали сюди, на Кіровоградщину, бо в нас тут родичі далекі.
У Рубіжному в нас був свій невеличкий бізнес, хороша квартира, не думали, що доведеться все втратити й у 50 років починати життя з нуля. Коли приїхали сюди, навіть одягу достатньо не було, грошей, які дає держава, не вистачало й на їжу.
У місцевих селах бачила чимало пустих покинутих хат, та господарі не спішать пускати туди переселенців. Багато хто сприймає нас ледь не за колаборантів і звинувачує в тому, що саме через нас почалася війна, що начебто ми кликали Путіна.
Врешті знайшлася жінка, яка пустила нас пожити в будинок, який мали зносити.
Хоча в нас не було до того досвіду роботи на землі, вирішили започаткувати невеличкий агробізнес, допомагаємо іншим переселенцям. Тим часом не усі селяни їм раді.
Ще говорять, що наші чоловіки відсиджуються і не йдуть воювати. Але ж наш єдиний син в одній із найгарячіших точок від початку. Він за півтора року навіть разу у нас не був. А чоловік ходив у місцевий військкомат, хотів у тероборону, то йому сказали, щоб переселенцями тут і не пахло.
Але найбільше сумуємо через те, що батьки Віталія померли в окупації, а ми навіть не змогли їх поховати. Дід і баба хворіли й померли через відсутність на окупованій Луганщині медичної допомоги.
Записала журналістка Лілія Кочерга
