Після дощу завжди приходить веселка: лист однолітку в окупації від 9-класниці з Луганщини
З 11 червня по 1 вересня 2024 року Центр громадянської просвіти “Альменда” за підтримки Міністерства освіти та науки провела Всеукраїнський конкурс “Я тебе чую”: лист однолітку в окупації”, учасниками якого стала 241 дитина з різних куточків України.
ZMINA публікує лист учасниці конкурсу, учениці 9 класу Золотівського ліцею №5 Гірської міської територіальної громади Сєвєродонецького району Луганської області, який посів перше місце.
Як ви там? Вчора від батьків я дізналася, що був “приліт” у центр. Кажуть, що зачепило магазин і декілька житлових будинків… Я співчуваю вам. Сподіваюся, що всі залишилися неушкодженими й здоровими! Я запитала у мами, чи все добре у вас, але вона удала, що нічого не почула. Мені не вдалося заснути… Здавалося, що моє хвилювання просто з’їсть мене зсередини, тому вирішила врешті-решт написати тобі.
Сильно-сильно сумую за тобою і за рідним нашим містечком Золоте. Коли цей жах, що зветься “війною”, тільки починався, я і гадки не мала, що все так затягнеться. Кількість загиблих, фотографії розбитих міст, крики дітей, котрі лишилися через цю кляту війну без батьків, сняться мені у кошмарах.
Завжди відчуваю якусь порожнечу у грудях через те, що покинула рідне місто, покинула тебе, покинула минуле. Життя продовжується, але справжні ми залишилися десь там, де світить сонце, світить інакше, там, де люди прокидалися не через повітряну тривогу, там, де завжди було тепло на душі. Я б дуже хотіла повернутися додому, погуляти з тобою у полі, як було колись, поділитися своїми почуттями, що накопичилися за ці роки… Але це неможливо, принаймні зараз.
Згадую всіх наших однокласників, земляків. Цікаво, як склалося їхнє життя? Мені дуже прикро, що наше містечко окуповане, як говорить частина мешканців – “звільнене”. Якщо задуматися: від чого звільнене? Від цивілізованого життя?! Адже було все: вода, світло, газ, містечко ставало кращим…
Варто згадати нашу школу – красива, відремонтована, сучасна. Оснащена новими комп’ютерами, інтерактивними дошками, 3D-принтером та іншим. Не кожна школа так званої столиці ЛНР – міста Луганська мала в арсеналі такі гаджети… Кажуть, як тільки Золоте було окуповане, все було вивезено саме в Луганськ зі словами: “У такому селі – така техніка”. А який у нас був спортивний зал: різні тренажери, спортивні снаряди… На жаль, все це зруйновано, розкрадено.
А ще пригадую, як ми з нашим класним керівником вирішили до кінця 9 класу (на згадку про наш дружний клас) посадити 25 кущів троянд – рівно стільки, скільки учнів було в класі. Восени 2021 року встигли висадити лише 8… Але я вірю, ми повернемося додому і завершимо розпочате!
Розумію, що багато людей залишилися в окупації через різні причини: у когось старенькі немічні батьки, хтось просто не встиг, а хтось не мав коштів… А у дітей взагалі вибору не було – вони залишилися з батьками, а зараз навчаються в школах, де їх учать ненавидіти все, що пов’язано з Україною. Та є батьки й діти, які вірять, що Золоте – це Україна! Ці слова на головній площі нашого містечка були на муралі, який створив прикордонник із Вінниччини. На жаль, він загинув у 2023 році…
У нашому класі навчаються учні з окупованої території. Як же їм важко бути там! Поганий зв’язок, відсутність можливості навчатися разом з усіма, а ще постійний страх: а якщо хтось довідається, що вчишся у своїй рідній українській школі, учиш напам’ять вірш Володимира Сосюри “Любіть Україну”.
Я дуже вболіваю за них! Вболіваю за тебе, хай Бог збереже життя вашій родині й дасть віру в те, що “все буде Україна!”.
Мені стає боляче, коли я згадую всі наші плани на майбутнє: маленькі й масштабні, незначні й важливі. Мене дратує той факт, коли розумію, що нічим не можу допомогти. Бісить, що я знаходжуся не там, де маю бути. Але не втрачаю надії. Люди кажуть, що ми самі обираємо своє життя. Я обрала бути щасливою – жити в Україні! Насправді зараз я не дуже себе гарно почуваю, але в нас є майбутнє.
Ніхто не знає, що буде після, але ми всі маємо надію. Кожен намагається допомогти, щоб воно – наше майбутнє – стало щасливим для всіх. Особливо велику роботу виконують наші дорогі захисники, котрих ми всі цінуємо і підтримуємо. Ми переможемо! Я вірю в це! Без різниці, як і коли, але здолаємо “орків” та обов’язково зустрінемося з тобою. Звісно, будемо вже не тими дітлахами, якими були колись, бо час іде, а ми йдемо разом з ним. Життя посилає нам випробування, котрі ми з тобою гідно проходимо.
Обіцяю, що ми зустрінемося і подаруємо один одному посмішки, які будуть свідчити про кінець жаху, який називається страшним словом – “війна”. Вірю, що далі буде початок нового життя. Все буде Україна!
До зустрічі, Михайле.
З повагою та найщирішими побажаннями – твоя подруга Ліза.
P. S. А троянди ми все-таки посадимо, хай там що!.. Після дощу завжди приходить веселка…
Єлизавета Бріжак, Золотівський ліцей № 5 Гірської міської територіальної громади Сєвєродонецького району Луганської області, 9 клас.
