На кордоні з війною
– Іро, всіма правдами й неправдами перетни кордон…
Моїй подрузі навіть не довелося пояснювати, чому і на західній Україні я почуватимуся в небезпеці. Я лягала спати й думала, чи не тріснуть вікна від ракет і чи скло не впаде на ліжко, де спить моя чотирирічна дочка. Здригалася від шуму вантажівок, прислухаючись, чи не літаки…
Це той час, коли рішення ухвалюються блискавично. Потім оцінюватиму, чи вони правильні. Зараз головне – подбати про безпеку своєї дитини.
Спочатку ми планували перейти кордон з Румунією, а потім подруга надіслала інформацію, що найшвидше перетнути кордон зі Словаччиною. І ми вирушили на КПП Малий Березний – Убла. Дорогою ми взяли двох жінок, які добиралися додому на західну Україну. У них і заночували.
Під’їжджаючи до Малого Березного, ми побачили волонтера, який керував машинами: хто на Ужгород – проїжджайте, хто перетинати кордон машиною – ставайте в чергу, хто йде пішки – можете під’їхати максимально близько до шлагбаума.
Ближче до кордону нас знову зупинили. Я розглядалася навкруги. Переважно жінки з малими дітьми, дівчата, тати. Зазвичай чоловіки привозили свою родину й поверталися.
Навіть для таких, як ми, які тут були вперше, усе було інтуїтивно зрозуміло: волонтери скеровували куди й що.
27 лютого вервечка автомобілів розтягнулася більш як на 5 кілометрів (чула таку цифру) і тільки збільшувалася. Черга з піших рухалася повільно, але все ж рухалася. Далі, куди не можна було дістатися машиною, забирав автобус.
Владка, все також думаючи, що це “наша з мамою чергова подорож”, була жвава й зацікавлена. А мене охоплювала чергова тривога. У вухах лунало ще бабусині слова про її першу в житті війну: “Важливо було триматися разом, не розділятися. Бо потім родини губилися…” А я вперше прощалася з чоловіком, не знаючи, коли зустрінемося знову.
В автобусі – під зав’язку. Волонтер, наче граючи в тетріс, розставляє сумки, переноски з тваринами, допомагає розміститися пасажиркам.
На самому кордоні черга з людей, які бажають перетнути його пішки, поступово зростала, але додавало оптимізму, що вона все ж таки рухається. Уздовж черги на столах були бутерброди, варився в казані бограч і борщ, роздавали млинці з варенням, яблука, печиво, йогурти, гарячий чай… Їжі було вдосталь.
Однак я ніде не помітила позначки, де шукати туалет. Жодних місць, де сісти відпочити. Попри те що черга рухалася, людей було багато і очікування могло затягнутися. Багато мам з маленькими дітьми вимушені були на дерев’яних піддонах змінювати підгузки чи відпочивати, якщо діти засинали на руках.
Дочка розклала свої іграшки й влаштувала дитячий куточок. Покатала на самокаті меншу дівчинку, виклала з рюкзачка свої цінні речі, бейдж з контактами батьків (“А це, якщо я загублюся”, – пояснила вона дівчинці), розповіла про маракаси з нещодавньої подорожі.
І я розумію, що перетин кордону – це не те місце, де мають працювати аніматори, але якби були волонтери, які хоч на трішки розвантажували б мам, було б набагато простіше чекати невідомого…
Уже підійшовши до пункту перепуску, помічаю, що працює лиш одне віконечко, де перевіряли документи. Натомість з боку словацького кордону все рухалося набагато швидше. А мам з маленькими дітьми намагалися провести якнайшвидше.
Далі нас перестріли волонтери, що надавали купу пакунків – з їжею, іграшками і водою, і провели ще на один автобус. Таких автобусів було кілька, усі мали своє місце: ніхто не стояв і не сердився. Радше ми всі були розгублені.
Нас підвезли до школи, де розгорнувся табір для біженців. Тут було світло, тепло, місце, де переночувати, їжа та інтернет. Якщо не знаєш мови – одразу знаходився волонтер/-ка, який би перекладав. Як мені розповіли, тут також можна було б дізнатися контакти: куди рухатися далі, де відшукати собі житло…
Цей перший контакт був теплим, хоча трохи й нав’язливим. Мене кілька людей запитало, чи я, бува, не голодна, і всі намагалися дочці щось подарувати. Хоча в неї в руках було вже повно всього.
Я була в якійсь паралельній реальності. Ще десять днів тому я відпочивала на курорті в Домінікані й могла собі дозволити взяти машину в оренду, обирати ресторан, де сьогодні ми з родиною вечеряємо. А сьогодні – я бездомна і багато в чому залежу від людей, які опинилися поруч. І вимушена просити в родини, яка мене прийняла, зайву футболку, щоб нарешті спати в чистому після трьох днів дороги з перепочинком на сон…
Ті, з ким я встигла поспілкуватися на кордоні зі Словаччиною, не такі оптимістичні, що війна невдовзі закінчиться. Але вони чітко розуміють, що жити поруч із країною, яка у війні, – це так само почуватися в небезпеці. Тому всі кинули сили на поміч біженцям. Про такі ж теплі зустрічі розповідають з кордонів у Румунії та Польщі.
А ще багато розпитують, як ми. Та в мене для них тільки одна відповідь: ми – боремося, українські військові – фантастичні, українці – міцні й згуртовані. А отже, перемога скоро!
