Мізогінія в законі: жінок в Ірані десятиліттями принижують, ґвалтують та вбивають

Дата: 19 Жовтня 2023 Автор: Саміра Ардалані
A+ A- Підписатися

Під час міжнародної конференції “Глобальний Крим. Зрозуміти Україну через Південь” у Києві іранська правозахисниця в екзилі, віцепрезидентка асоціації іранських резидентів в Італії Саміра Ардалані розповіла про критичну ситуацію із правами жінок в Ірані, і про те, як жінок протягом кількох десятиліть ув’язнюють, ґвалтують та страчують у відповідь на їхній активізм і намагання поліпшити стан жінок в країні та побороти тотальну дискримінацію. Наводимо її виступ.

Як багато хто з вас знає, умови, в яких перебувають жінки в Ірані, є одними з найскладніших у світі. Найгіршим в цьому є те, що в Ірані мізогінія інституціолізована і жінки за законом віднесені до громадян другого сорту.

Тема нашої сьогоднішньої панелі: “Вплив війни та насильства на жінок і суспільство”. Але жінки Ірану та наше суспільство ведуть повномасштабну війну з правлячою теократією вже понад 40 років.

Основною характеристикою режиму є його вороже ставлення до жінок. З самого початку жінки та політичні дисиденти були мішенню номер один для репресій. Ніде у світі жінок не катували, не страчували й не нападали на них у в’язницях в такій великій кількості, як це було в Ірані.

Народ Ірану повстав, щоб покласти край диктатурі шаха, проголошуючи свободу та незалежність, але потім це було придушено правлінням мулл.

Хомейні знав, що для міцного контролю над суспільством йому потрібно тримати половину суспільства у своїх руках. Хомейні почав своє правління 11 лютого 1979 року. Через 15 днів, лише через 15 днів, 25 лютого, він скасував закон про захист сім’ї. 28 лютого він запровадив гендерну дискримінацію жінок у спортивну сферу. 4 березня він надав чоловікам одностороннє право на розлучення. 6 березня він скасував закон про соціальні послуги для жінок. 7 березня він ввів обов’язкову паранджу для жінок-працівниць.

Лише через місяць після революції ми стали свідками протесту рішучих і сміливих жінок Ірану проти обов’язкового носіння паранджі. Причому жінки, які вирішили носити хіджаб за власною волею, вийшли, щоб захистити свободу вибору інших жінок, і цей опір триває донині.

В Ірані немає незалежного суду, свідчення жінки в залі суду вартує вдвічі менше, ніж свідчення чоловіка. Жінки отримують лише одну третину свого спадку і повинні мати опікуна-чоловіка (чоловіка, батька, брата), а також не можуть подорожувати чи навіть бути присутніми на похоронах свого батька без дозволу свого опікуна-чоловіка. Жінки не можуть стати суддями чи президентами, тому що, згідно з менталітетом мулл, їх мозок менший, ніж у чоловіків.

Жінки Ірану не почуваються в безпеці ніде, ні на роботі, ні в школах, ні на вулицях.

Ми всі бачили, що трапилося з Махсою Аміні минулого року, і кілька днів тому ми бачили те саме з Ірмітою Ґараванд, коли поліція моралі побила 16-річну дівчину, яка після цього впала в кому.

Понад 62% жінок старше 10 років є домогосподарками. Ті, у кого є робота, вважаються найдешевшою робочою силою у світі. Зараз іранські жінки живуть в умовах, що нагадують умови у зруйнованих війною країнах, а подекуди навіть гірших.

Жінкам заборонено вивчати 77 дисциплін, включаючи археологію, загальну психологію, географію, містобудування, географію та сільське планування, геоморфологію, географію та планування туризму, управління бізнесом, управління туризмом, статистику, прикладну математику, теоретичну фізику, ядерну фізику, електротехніку, ІТ-технології, машинобудування, сільськогосподарську інженерію, механізацію сільського господарства, технології управління водозборами, біологію рослин. Але жінки Ірану все одно використовують вищу освіту як засіб опору цьому режиму, бо 60% аспірантів в Ірані – жінки.

За таких умов, зрозуміло, що Іран не підписав жодної міжнародної конвенції із захисту прав жінок: ні Конвенцію про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок (CEDAW), ні Стамбульську конвенцію із запобігання насильству щодо жінок, ні Палермську конвенцію проти транснаціональної злочинності.

Як світ переконався минулого року, іранські жінки несуть факел боротьби та опору проти релігійної диктатури не тільки сьогодні, але й постійно протягом останніх 40 років, покоління за поколінням.

Відважні та стійкі жінки Ірану з їхньою непохитною хоробрістю та невтомною активністю стали вічним кошмаром Хомейні.

Під час повстання 2022 року студентки очолили більшість протестів у 204 університетах; з 1776 шкіл, учні яких приєдналися до повстання, 1186 були жіночими.

Іранські жінки ніколи не погоджувалися на статус-кво, який нав’язував жінконенависницький режим, але це вартує дуже дорого.

Участь жінок у 120-річній боротьбі за свободу сягає своїм корінням у конституційні повстання, починаючи з таких діячок, як Зейнаб Паша, а пізніше Бібі Мар’ям, і продовжується протягом десятиліть монархічної диктатури з арештом і вбивством у в’язниці перших жінок-дисиденток: Марзіє Оскуї з Черікхає Феадіін-е Халг і Фатеме Аміні з Моджахедін-е Халг.

Що стосується опору проти нинішнього режиму, то з 1980-х років тисячі іранських жінок були страчені та вбиті під тортурами, від дівчат-підлітків і вагітних жінок до літніх матерів, від 13-річної Фатеме Месба до 70-літньої Матері Закері, і багато дівчат були зґвалтовані перед стратою. Часом цілі родини знищувались.

Зґвалтування та тортури були основними інструментами режиму проти жінок–політичних опоненток у в’язницях. Проте іранські жінки виявляють безпрецедентний постійний опір тортурам і стратам. Влітку 1988 року за лічені тижні було страчено 30 000 політичних в’язнів. З численних жіночих камер не вижила жодна людина, яка б могла розповісти про їхній героїзм і скоєні злочини проти них.

Протягом останніх 40 років іранські жінки відігравали ключову й активну роль в іранському опорі, а саме в Народній організації моджахедів Ірану (MEK) і Національній раді опору Ірану (NCRI), яка виконує функції парламенту у вигнанні, і протягом 30 років під керівництвом Мар’ям Раджаві, обраної президентки NCRI, вони керували організованим опором режиму.

Більша частина членів NCRI – жінки, а центральна рада MEK складається з 1000 жінок. І сьогодні тисячі жінок формують загони опору по всьому Ірану.

У зв’язку з цим я хотіла б підкреслити, що, на мій і наш погляд, немає кращої платформи, ніж план із 12 пунктів, запропонований пані Раджаві щодо свободи та прав жінок, платформи, яка скасовує всі форми дискримінації та гарантує повну рівність прав у соціальній, політичній, культурній та економічній сферах.

Саміра Ардалані, іранська активістка та правозахисниця, віцепрезидентка асоціації іранських резидентів в Італії 

Поділитися:
Якщо ви знайшли помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter