Медіа Херсона до і після окупації: як повернути довіру до ЗМІ на звільнених територіях

Після звільнення від росіян Херсон став максимально медійним містом. І ми побачили, що журналістика в Херсоні й на Херсонщині майже знищена, росіянам вдалося зробити це дуже швидко. Тоді, після 24 лютого, вони просто відімкнули український зв’язок, через окупований Крим заблокували український інтернет, сайти, ютуб, вайбер…

Попри це в Херсоні все ж таки продовжували працювати журналісти, хоча після випадку з викраденням Олега Батуріна ми їх вмовляли виїжджати. Вони лишалися. Українські, іноземні медіа отримували кадри з окупованого Херсона саме через сміливих місцевих журналістів. 

Вони знімали фото і відео попри небезпеку, наприклад Олександр Корняков. Є також фільм BBC про Дмитра Багненка, який знімав своє життя в окупації, як він працював з журналістами. Я рекомендую подивитися цей фільм, він допоможе зрозуміти, чим жив Херсон. Навіть у нас у редакції був чоловік, який працював весь час. Він виїхав з Херсона лише наприкінці листопада, коли місто почали обстрілювати.

Зрозуміло, що журналісти були у великій небезпеці, бо їх знали місцеві колаборанти. Вони складали списки, які передавали росіянам. Але з якоїсь дивної, невідомої нам причини росіяни майже ні до кого не приходили.

Забрали Анжелу Слободян, яка працювала на ТРК “Україна”, вона сиділа в катівні в ІВС, досі про це не розповідає. Кажуть, що вона дала інтерв’ю Олегу Батуріну, але поки не дає дозволу на його публікацію. Він мені розповів, що ми почуємо страшні речі.

Ми намагалися цим людям, звісно, допомагати. Ми декілька разів завозили до Херсона допомогу журналістам, павербанки. Адже Херсон був без світла 27 днів, повністю. Взагалі без води, світла, опалення, без нічого.

Завезти щось до окупованого міста дуже складно. Один раз ми завозили супутниковий телефон. Це робив лікар-стоматолог, героїчна людина, яка завозила ліки майже всю окупацію. Він таємно провозив і цей супутниковий телефон, через який потім, коли росіяни підірвали всі вежі мобільного зв’язку, ми мали поганий, дорогий, але зв’язок і отримували інформацію. І про підрив веж, і про підрив Антонівського мосту, про те, що росіяни вийшли. Фактично і ми, і ЗСУ через наші публікації розуміли, що відбувається, бо зв’язку не було взагалі.

Загалом під час окупації в Херсоні закрилися до 15 сайтів, усі телеканали. Редакція одного телеканалу перейшла на бік окупантів. Проти його власниці вже порушили кримінальну справу, їй оголосили підозру. Є інформація, що зараз вона перебуває за кордоном, правоохоронцям про це відомо, можливо буде навіть екстрадиція.

Дуже б хотілося, щоб такі люди, як вона, були покарані. Так, вони не брали зброю до рук, не вбивали людей, але відповідальні за речі, інколи навіть гірші, ніж зроблені російськими військовими.

Зараз медіа Херсонщини потроху відроджуються. Зокрема, Львівський медіафорум збирає гроші на підтримку “Суспільне Херсон”. До речі, раніше я був скептиком щодо нього, тоді телеканал мав назву “Скіфія”, але війна показала, що його реформа була проведена дуже серйозно. Ніколи не думав, що хвалитиму телеканал, який піарив владу, знімав дивні сюжети про кульбабові степи, але зараз вони роблять щось просто неймовірне.

Погано, що редакцію “Суспільне Херсон” намагаються скоротити, бо вони роблять дуже якісний продукт. Цей телеканал зараз є нашим (херсонського видання “МОСТ”. – Ред.) основним конкурентом як медіа, ми постійно боремося з ними за увагу читача, і це дуже класно.

Відродження місцевих медіа йде зі скрипом. Понад 70% місцевих журналістів кажуть, що є проблема з фінансами. Інші під час окупації закрилися не через фінанси, а тому, що вони самі чи їхні рідні залишалися в Херсоні. Знаю кілька медіа, що почали працювати прямо з 11 листопада 2022 року – дати деокупації нашого регіону, і це дуже показово.

Зараз у Херсоні активно працюють до п’яти сайтів.

Місто відоме у світі, сюди приїжджають іноземні журналісти, в іноЗМІ виходять репортажі про нас, але цікавість уже трошки згасає.

Інша ситуація зі звільненими громадами півночі області. Туди журналісти не приїжджають уже давно, і не лише іноземні, але й українські. Я нещодавно об’їхав декілька віддалених громад – Високопілля, Нововоронцовка. Їх першими звільнили від росіян, ще 4 вересня минулого року. Зрозуміло, що тоді до них була прикута увага. Але зараз медіа туди не їздять, не показують, з якими проблемами стикаються місцеві мешканці, це дуже погано.

Центральна влада забуває про свої обіцянки, про те, що туди повертаються, там живуть люди. Наприклад, село Князівка було на передовій майже сім місяців, і зараз його майже не існує. Немає жодного вцілілого будинку, мені здалося, там мало навіть будинків з уцілілими стінами. Але туди теж повернулися люди. І про те, як вони та чим вони живуть, не розповідає ніхто.

Розумію, що тому ж Єдиному марафону, мабуть, не цікаво показувати людей, які живуть сам на сам зі своїми проблемами, бо це не резонансна інформація.

До того ж дорога до тих районів непроста. Заїхати можна лише з боку Кривого Рогу. Тобто для того, щоб відвідати ці території, медійникам потрібно проїхати пів країни. Це величезна проблема. 

А люди там зараз радо вітають журналістів. Ми їздили туди в жовтні, після деокупації, фактично рухалися за Збройними силами України в цих громадах. І тоді місцеві дуже часто були налаштовані негативно до медіа, до української влади, бо вони вважали, що їх зрадили. А зараз я бачу, що вони почали “відтавати”. З людьми на деокупованих територіях треба працювати, повертаючи довіру до медіа як до інституцій.

Багато хто з цих людей досі не має доступу до телебачення, вони майже не мають доступу до радіомовлення. В Херсоні мовить лише дві радіостанції. Телебачення немає досі, оскільки росіяни, відступаючи, підірвали вежу, причому зробили це свідомо, розуміючи, навіщо вони це роблять.

Так, зараз є інтернет, інтернет-медіа намагаються працювати, хоча їм дуже важко. Здебільшого кажу не про Херсон, а про населені пункти, куди ніхто, на жаль, не доїжджає.

Ще одна проблема, яка заважає роботі медіа, – зонування, яке запровадили військові. Воно дуже дивне. Бо дуже дивно, коли легендарна Чорнобаївка, в яку досі прилітає і яка розташована в передмісті Херсона, – це жовта зона, а якийсь там Давидів Брід, що розташований від умовного фронту за сотні кілометрів, червона.

Тобто є багато проблем, але добре, що йде дискусія з військовими, з міською адміністрацією щодо доступу до певних територій.

Щодо міської влади, можу сказати, що в деяких випадках посадовці самі ініціюють роботу з журналістами. У нас відбуваються зустрічі, де ми говоримо про проблеми, пояснюємо, що ми не будемо нікого піарити: “Працюйте, і ми розповідатимемо, як ви працюєте”.

Така комунікація з владою – заслуга журналістів. Наприклад, опитування щодо ролі регіональних медіа, яка зараз максимально зросла для людей, – ми посилаємося на нього. Влада бачить, що зі ЗМІ треба рахуватися, тому що вони мають вплив.

Сергій Нікітенко, головний редактор видання “Мост”, представник Інституту масової інформації в Херсонській області

Записано під час правозахисного форуму “Свобода вираження поглядів в Україні у часи війни” від Freedom House