Копійка до копійки. «Театр для діалогу» збирає гроші на переклад

Цей текст був написаний майже рік тому. Та від насиченості подій, які вирували в Києві, – друк статті все відкладався. Відшукавши його в архівах, я із здивуванням зауважила: хоч емоції трохи згасли, але потреба в налагоджені діалогу не зникла. Ба, навіть зросла: порозумітися один з одним – чи не ключове завдання кожного з нас, українського громадянина та громадянки.

Майдан мовою театру. До лютневого шоку

…У той час, коли ми ще не знали, що будуть просто неба розстрілювати протестувальників і разом з ними мир і спокій в Україні. Коли ще Український дім був не тільки госпіталем та інформаційним центром, а ще й осередком культурних ініціатив та різних освітніх заходів. Коли люди ще не боялися просто виходити на Майдан, коли ще не знали, що оберемками нестимуть квіти і ридатимуть біля фотографій незнайомих людей…

Тоді одночасно у п’яти містах України – Києві, Чернігові, Донецьку, Львові, Чернівцях – через вистави молоді люди проживали кожний «свій» Майдан у Театрі пригнічених.

Театр пригнічених – це особлива форма театру, яка максимально близька до глядача. У Театрі пригнічених грають непрофесійні актори – звичайні люди різного віку, професій та переконань. Тут немає сценарію чи завчених фраз та емоцій. Основою вистави є якийсь соціальний конфлікт, ситуації, де «звичайним» є дискримінація та порушення прав людини тощо. У будь-який момент можна зупинити виставу, щоб глядач, який упізнавши себе в тому чи іншому «акторі», міг можливість його замінити, запропонувавши своє вирішення конфлікту.

Це важлива психологічна розрядка – оскільки тут не тільки шукається рішення, а й надається можливість проговорити проблему, позбутися власної параної щодо якоїсь кризової ситуації тощо.

Театр пригнічених був створений бразильським режисером Августо Боалем у 1960-х рр. під час диктаторського режиму в Бразилії та інших країнах Латинської Америки.

В Україні ж ініціативу «Театр для діалогу» започаткувала група активних людей, які переконані, що через мистецтво театру можна створити потужний діалог та простір для порозуміння в сучасній України.

Знайти своє місце

…У невеличкій кімнаті учасники, сівши у коло, читали свої короткі замальовки – як вони бачать Євромайдан. Це була суміш почуттів – від невпевненності та розгубленності до піднесення й віри у можливість побудувати іншу Україну.

«Це була інша казка з іншим драконом… І на тлі видимої перемоги може вискочити чортик з табакерки…», – читала одна з учасниць.

«Сюди приходили старі люди і ставали молодими»… – підхоплювала інша «акторка».

У цьому колі скромно сидів «режисер» (у Театрі пригнічених його називають «джокером»). Роберто Мадзіні, ззовні надзвичайно схожий на Магатму Ганді, уважно слухав і тепло усміхався. Він провів безліч тренінгів і проектів за методикою Театру пригнічених із людьми, які через різні обставини опинилися поза суспільством (люди із порушенням психіки, ув’язнені, молодь у групі ризику). Працюючи з українською групою, він відкривав для себе абсолютне нове явище – «Майдан».

«Майдан – це щось дуже багатогранне. Багато різних людей намагаються змінити ситуацію в Україні.  Люди на Майдані відчувають необхідність бути важливими, відчувають гордість, прагнення відстояти свої ідеї. Але все одно їх меншість. Є значно більше людей, які поза Майданом. Якраз ця методологія Театру пригнічених допомагає створити реальний діалог серед дуже різних людей, і я вірю в це», – розповідає Роберто.

Упродовж кількох днів він за допомогою різних вправ і завдань намагався розкрити своїх підопічних – дати їм можливість висказати свої тривоги. Власне, Театр пригнічених якраз і покликаний зняти соціальну напругу. Учасники в імпровізованій формі розповідали про свої хвилювання, сумніви, надії. Адже три місяці протистояння на Майдані – це три місяці нервів і очікувань, розчарувань і знову віри. Знайти себе у тій історії, яка твориться на очах, – стало ключовим питанням більшості «акторів».

«Відчуваєш розгубленність, не можеш знайти своє місце. Для Майдану я купувала грілки, приносила їжу, грала на піаніно. Але думаю, що я можу щось зробити більше, та не знаю як…», – поділилася враженнями одна з учасниць Тоня Смирнова.

Відчуття антракту

На відміну від творчої атмосфери під час занять, в Українському домі на виставі кипіли пристрасті.

Актори в невеличких сценках хронологічно відтворювали Майдан: розбрат у сім’ї, сварки поміж друзями та звільнення через політичні переконання з роботи, «лежачий» Майдан під Генпрокуратурою, наступ на Грушевського, перші поранення… А на вигуки «міліція, міліція» навіть прибігли вартові Українського дому. Зрозумівши, що це частина вистави, вони попросили акторів «грати» трохи спокійніше.

Протестувальник, волонтер, священник, міліціонер, байдужий спостерігач, студент, той, хто за Майдан, і той, хто проти, турист – актори представили фантастичну соціальну палітру. Та найбільше – свій єдиний біль за Україну, яку розривають і зсередини, і ззовні на шматки.

Найцікавіше було спостерігати за глядачами, за їхнею бурхливою реакцією: від щирого захоплення грою акторів до глибокого обурення тим подіям, що нині відбувається з Майданом. Особливо гостро реагували на дії мліції та «Беркуту». Відверто відчувалося напруження в залі, яке трохи зменшила усміхнена бабуся-«бутербротниця» Майдану.

…Вистава завершилась, глядачі стоячки аплодували і потроху розходились. А мене не полишало відчуття, що це лиш антракт. Ще надто багато емоцій і надто мало простору для порозуміння.

А через два дні був шок… Розстріляли Майдан.

Скільки ж потрібно поставити вистав у Театрі пригнічених, щоб кожний українець нарешті відчув себе у безпеці у своїй країні?

…Нині ініціативна група «Театр для діалогу» збирає гроші для перекладу книжки Августо Боаля «Ігри для акторів та неакторів». Бюджет проекту складає 28.000 грн. для оплати роботи перекладачів та редактора, видання та презентації книги у вигляді майстер-класів та регіональних заходів, створеня веб-сайту та щотижневої презентації у Києві. Допомогти зібрати потрібну суму можна через веб-ресурс «Великої ідеї». Як то кажуть, копійка до копійки…

Фото авторки, січень 2014 рік.