Коли пішли чутки, що масово “мобілізуватимуть” в “ополчєніє”, я зрозумів: час виїжджати з Херсона
На другий місяць окупації російськими військовими Херсона я схуд кілограмів на десять через сильний стрес. З’явилося постійне відчуття тривоги. Я вирішив евакуюватися з рідного міста на територію, підконтрольну Україні. Але вдалося це лише з третьої спроби. Дорогою нас принизливо перевіряли, а колона, в якій я їхав, потрапила під обстріл. Зрештою в травні мені вдалося виїхати до Одеси.
Відтоді, як російські війська зайняли Херсон 2 березня, я покидав межі свого району лише кілька разів. Щоденний пошук продуктів був навіть азартнішим, ніж пошук грибів. Дефіцит у магазинах та на ринках став першою ознакою окупації. В місті неможливо було купити ліки, а до банкоматів стояли довжелезні черги: тисячі людей, які втратили роботу, намагалися зняти заощадження.
Згодом я помітив, що в будинку поменшало сусідів. До мене почали звертатися з проханням “пригледіти за квартирою, поки господарі тимчасово у від’їзді”. Залишилися лише пенсіонери та ті, хто не міг чи не хотів їхати.
Із середини квітня мій район “закрили” блокпостами. Спочатку на них перевіряли лише документи, потім почали оглядати багажники та навіть вимагали показати татуювання. На Великдень окупанти влаштували роздавання російської “гуманітарки”, яку супроводжували БТРи й озброєні військові. Вулицями їздили додаткові патрулі на бронемашинах і з кулеметами. Пішли чутки, нібито чоловіків масово “мобілізуватимуть” в “ополчєніє”. Тоді я зрозумів, що час настав. Надалі в Херсоні не буде нічого хорошого…
Спочатку здавалося, що залишити рідне місто досить легко. Знайомі, які успішно виїхали, поділилися телефонами перевізників. Я думав, що це буде на кшталт поїздки на таксі: охочих відвезти тебе багато, сиди собі й обирай, якою машиною та з ким їхати. Але реальність виявилась іншою. Одні водії просто не брали слухавки, інші ж відмовлялися їхати.
Зрештою вдалося домовитися про виїзд 26–27 квітня до Миколаєва. Проте за день до відправлення водій, який напередодні взяв іншу групу пасажирів, повідомив, що поїздка зірвалася. За два блокпости до Кривого Рогу автобус повернули до Херсона. Спробувати вдруге вирішив уже “після травневих”. Але через проблеми зі зв’язком, які створили рашисти, зателефонувати перевізнику більше не вдалося.
Відчай наростав, окупантів у місті ставало дедалі більше. Я ходив районом і вмовляв таксистів, але вони не хотіли ризикувати. Пізніше один із друзів записав мене до колони, яка 6 травня мала виїхати до Одеси через Кривий Ріг. Знайомий попередив, що це дорого і що поїздка буде жорстка і важка. Я не повірив, а дарма.
До місця збору пройшов Херсоном три блокпости, де перевіряли документи та рюкзак. Водій розсадив чоловіків ближче до виходу та попередив, що всі мають тримати паспорти й військові квитки напоготові. Дорогою до Берислава колону зупиняли 15 разів. Нас змушували виходити з машини й роздягатися до пояса: шукали татуювання та сліди військової служби (бронежилети залишають потертості, віддача від зброї – мітки на плечі, а від частого натискання на курок на пальці утворюється мозоль).
І хоча відстань від Херсона до Берислава лише 60 км, дістатися міста не вдалося. На четверту годину поїздки з’ясувалося, що далі пропускатимуть не раніше ніж 11 травня. Чекати три доби в полі ніхто не хотів. Ми вирішили повернутися до Херсона. Думав, що на зворотному шляху огляди будуть не такими ретельними, але помилився.
На блокпостах переважно чергують “деенерівці”. Їхнє екіпірування – металеві каски та карабіни. Просять цигарки, подекуди – їжу. Рюкзаки оглядають без власників, тому з мого зникли деякі речі.
11 травня ми знову виїхали до Берислава вже з твердим наміром чекати на проїзд до останнього. Через блокпости пропускали вже швидше, і до міста ми під’їхали о десятій ранку. Але в’їзд був закритий. Колона машин зникала за обрієм. Решту дня ми просто чекали на узбіччі.
Ближче до вечора нам дозволили розташуватися в Бериславі на ніч, але виявилося, що місто не готове розмістити таку кількість людей. Жінку з дитиною та бабусю з нашої машини вдалося влаштувати в місцевій лікарні, нам же довелося спати сидячи в машині.
Наступний день ми знову мали провести в полі: колона охочих виїхати розтяглася всією дорогою. Але найстрашніше було попереду – поїздка “сірою зоною”. Це кілька невеликих сіл, де нікого немає. Між ними – замінований міст через річку, далі – ґрунтова дорога.
Якоїсь миті водій вказав на стовп пилу зліва і сказав: “Це обстріл”. Машина пришвидшилась, але незабаром застрягла з пробитим колесом. Поки ми ставили запаску, снаряди лягали ліворуч і праворуч… Пізніше з’ясувалося, що одне авто в колоні зачепило і навіть були поранені. Але подальшу долю цих людей я не знаю.
Страх минув на території, підконтрольній Україні. З’явилося відчуття волі. На блокпостах дехто обіймався з нашими військовими. А одного з них собака облизав через відчинене вікно машини. Пізніше мене вразив спорожнілий Миколаїв та практично безлюдні вулиці Одеси без звичних автомобільних заторів.
За кілька днів я зустрівся з подругою, яка виїхала з Херсона місяцем раніше. Їй усе ще боліло від того жахіття, яке вона пережила в окупації, і не було з ким виговоритися. Ми чотири години ділилися тим, хто як виїжджав. Своїм досвідом про “дорогу життя”.
Я не знаю, коли закінчиться війна і коли залікуються її травми. Але водії, які наважуються перевозити людей за таких умов, – справжні герої.
Записав журналіст Владислав Маслов
