Міграційна політика України як політика “дружнього врегулювання” з диктаторськими режимами 

Дата: 27 Липня 2021 Автор: Олексій Скорбач
A+ A- Підписатися

Державна міграційна служба України має такий стосунок до своїх повноважень у наданні іноземцям захисту, як морська свинка до моря або до свині. Залишилася тільки назва. Активними учасниками процесу з боку держави під час ухвалення рішень щодо іноземців, як за старою радянською політикою (іноземець – це національний інтерес), є Служба безпеки, органи прокуратури, поліції та Офіс президента. Останній поступово перетворився з офісу гаранта Конституції на кабінет менеджера з торгівлі домовленостями.

Водночас правозахисники та адвокати безсило спостерігають картину повної руйнації міжнародних конвенцій. А іноземним шукачам притулку, яких переслідують у своїх країнах переважно через політичні або релігійні переконання чи належність до певної соціальної групи, ДМС не встигає штампувати відмови в наданні захисту. 

Показовою в ставленні до іноземних біженців є відома справа росіянина Андрія Є., ексспівробітника Фонду боротьби з корупцією відомого опозиціонера Олексія Навального. Вже декілька років прокуратура України активно намагається екстрадувати його до Російської Федерації.

Це пряме порушення статті 3 Конвенції про видавання правопорушників, яка забороняє видавання осіб, яких переслідують за політичні правопорушення. 

Прокуратура України єдина у світі, яка вважає законними переслідування представників ФБК на загально кримінальних підставах. Усі інші демократичні країни розглядають запити російських правоохоронців як політичні переслідування. 

Органу активно вторить міграційна служба, де визнали безпідставність звернення Андрія Є. по захист в Україні та не помітили отруєння голови фонду – Навального. Притому, що цей скандал відбувався саме під час процедури визначення можливої загрози для росіянина – шукача притулку. 

Наше МЗС, звісно, щось “засудило, закликало та звернуло увагу” стосовно Навального та членів ФБК, але на цьому все і закінчилося. 

Утім, у випадку з Андрієм Є. та іншими членами ФБК, вже офіційно визнаною екстремістською організацією в Росії, міграційної служби не має бути й поруч. Сама генеральна прокурорка повинна відмовляти в екстрадиційній перевірці або видаванні на підставі явного політичного переслідування.

Судячи з кількості та якості порушень міжнародних угод та домовленостей, наша країна не збирається давати задню. Україна систематично протягом останніх років видає на запит авторитарних країн представників опозиції та опонентів тамтешніх влад.  

І неважливо, будуть це активісти чи опозиціонери з Казахстану, Туреччини, Таджикистану, Білорусі чи навіть країни-агресора Росії, з якою Україна фактично воює.

Україна називає це виконанням міжнародних зобов’язань щодо розшуку, переслідування та видавання правопорушників, які перебувають у міжнародному розшуку.

Два інших яскравих приклади вже неодноразово наводили як абсурд системи надання притулку. Перший – відмова в захисті волонтерці з Білорусі, яка вже декілька років працює в одному з військових шпиталів України. Маючи нагороди, підтримку народних депутатів, правозахисників, волонтерів та бійців, які проходили лікування, вона не може довести небезпеку повернення до країни, де лише за поєднання білого та червоного кольорів на одязі загрожують кримінальне переслідування та засудження. 

Другий приклад – Жанара Ахметова, казахстанська опозиційна блогерка, журналістка та громадська діячка, яка двічі потрапила в доповіді Держдепу США в різні роки (але, на відміну від наших депутатів, з позитивною характеристикою). Ціле посольство Казахстану, декілька районних відділків поліції Київщини та спецслужби двох країн невтомно працюють над поверненням на батьківщину “улюблениці” колишнього (дійсно колишнього?) президента країни Нурсултана Назарбаєва та його родини. 

Про вихиляси державних органів влади України – судів, по-перше, прокуратури, СБУ та міграційної служби в цій справі вже писав докладно раніше. Однак усе це не могло б відбуватися без активного “невтручання” Офісу президента. В останньому чомусь вирішили, що вони є кращими спеціалістами у сфері надання притулку, ніж Верховний комісар ООН у справах біженців. 

Замість безумовного виконання міжнародних конвенцій переможному пролетаріату краще спірні питання розв’язувати кулуарно і таємно, називаючи це політикою та захистом національних інтересів.  

Таке врегулювання долі опозиційних громадських діячів-вигнанців уже стає нормою. Однак останнім часом російська, білоруська, азербайджанська та казахстанська спецслужби нервово палять осторонь, спостерігаючи за турецькими танцями, які влаштовує у всьому світі президент країни Реджеп Таїп Ердоган. 

Україна стала для нього улюбленою сценою, куди він повертається “на біс”. 

Наші можновладці чомусь вирішили, що репутація країни така бездоганна, що можна погратися з міжнародними конвенціями про статус біженців та видавання правопорушників, наче в міфічні тендери на “Великому будівництві”. 

Після скандальних викрадень та видавання до Туреччини протягом останніх років учителів Самета Гюра і Саліха Фідані, журналіста Юсуфа Інана та підприємця Саліха Зегі Ігіта підходить черга до колишнього військового та спецпризначенця, який брав участь у багатьох турецьких операціях, Бозкіра Нурі Гьокхана. Без сумніву, людини колоритної з цілим багажем секретів східної кухні (і йдеться не про рецепт пахлави).  

Із 1996 до 2007 року він був професійним військовим, який виконував усі забаганки батьківщини, зокрема під час військових операцій в Іраку, Афганістані, Боснії та Герцеговині, Грузії, Азербайджані. 

Як і інші, колишній військовий чомусь вирішив, що Україна є безпечною країною для проживання. Сюди він переїхав зі своєю дружиною та сином, громадянами України, у 2016 році. 

Однак до цього, після приходу до влади як прем’єр-міністра, а потім – президента Ердогана, Бозкір потрапив під роздавання слонів. Ердоган розпочав політику усунення військових від політичного життя Туреччини через масове звільнення офіцерів, які становили “загрозу демократії”. Зокрема, їм висували обвинувачення в кримінальних злочинах та засуджували до різних термінів ув’язнення. 

Так сталось і з Бозкіром, якого вироком військового трибуналу звинуватили в розкритті державної таємниці та засудили до шести років ув’язнення з позбавленням права продовжувати службу в збройних силах Туреччини. 

Із шестирічного вироку він реально відбув 27 місяців ув’язнення. Одночасно проти нього відкрили нове кримінальне провадження щодо причетності до організації та керівництва кримінальним угрупованням для отримання вигоди. Вже після переїзду до України ці абсурдні обвинувачення з нього зняли. 

Три роки проживання в Україні та шоу з виборами нашого гаранта з Кривого Рогу дали іноземцю помилкову надію в пануванні тут демократії. Почуваючись захищеним, турок восени 2018 року дозволив собі подати апеляцію на вирок військового трибуналу від 2007 року. Він хотів поновити честь і гідність, а також повернути військове звання. 

“Привіт” з Анкари не забарився. Вже в січні 2019 року в турецьких ЗМІ почала з’являтися неправдива інформація щодо безпосередньої участі Бозкіра в підготовці та тренуванні солдатів ІДІЛ на території Сирії, хоча в зазначений період він уже в Сирії давно не перебував. Деякі почали писати про торгівлю зброєю з Киргизстану та у всьому світі.

Логіка багатьох викривальних розслідувань явно кульгала, в інших – узагалі була відсутня, адже колишній військовий жив під прискіпливим оком турецьких спецслужб та правоохоронців, тож не міг випити чаю, щоб його не перевірили на цукор.

Після розминки в ЗМІ офіційна Анкара пішла далі. У травні того ж року Республіканська прокуратура поновила слідство в кримінальній справі щодо вбивства відомого політичного та громадського діяча Неджіпа Хаблемітоглу, яке сталося 18 грудня 2002 року і мало очевидний політичний характер. Миттєво колишнього спецпризначенця “визнали причетним” до вбивства на підставі показів свідків. Ті через 17 років згадали, що бачили автівку військового поруч із місцем злочину. 

Пам’ять цих свідків заслуговує на повагу, але на іншу повагу, вже без сарказму, заслуговує позиція адвокатів та родини доктора Неджіпа Хаблемітоглу. Останні виступили з різкою заявою для преси, у якій виказали недовіру слідчим та їхній версії про “ключового підозрюваного”. 

Від себе додам, що за таким принципом підозрюваних у вбивстві професора можна вважати усіх, хто народився після 2002 року. Водночас турецька влада особливо і не приховує, що гучний злочин використали лише задля того, щоб “отримати” Бозкіра з України. 

У червні 2019 року до України надіслали матеріали щодо екстрадиції іноземця, а далі почалося звичайне шоу, яке ми називаємо неупередженим правосуддям, – затримання, арешт, слідчий ізолятор, подання документів на статус біженця в Україні.

Громадянин Туреччини швидко зрозумів помилковість уявлень щодо України. Демократія – тільки у виступах політиків та у вільному проведенні окремих акцій протесту. Власне, все, як у нього на батьківщині.

Місцеві ЗМІ швидко дізналися, що президент Ердоган особисто попросив президента Зеленського повернути колишнього спецпризначенця. Після цього повідомлення, поширеного багатьма ЗМІ, доля колишнього капітана Бозкіра Нурі Гьокхана була вирішена. Чинності набули “дружні домовленості” гарантів конституцій. Міжнародні конвенції, як непотрібні та незрозумілі папірці, відійшли на другий план.

Система надання притулку вчергове дала збій 

У своєму висновку неперевершені працівники київської міграційної служби написали, що “є підстави вважати, що в разі повернення до країни громадянської належності існує ризик для заявника зазнати серйозної шкоди у вигляді тортур, нелюдського або принизливого поводження чи покарання під час перебування в установах пенітенціарних служб, що співвідносяться до умов, які є підставою для визнання заявника особою, яка потребує додаткового захисту”. 

Та попри це вже в іншому абзаці йшлося, що особа не заслуговує на захист в Україні. 

Як одне співвідноситься з іншим – залишилося великою інтригою. Згодом саме через цей загадковий висновок ДМС відмовила іноземцю в статусі біженця або особи, яка потребує додаткового захисту. 

Рішення міграційної служби оскаржили до Окружного адміністративного суду Києва. Однак той 30 червня 2020 року відмовив у задоволенні позову. Швидкість, із якою це зробив сумнозвісний суддя Руслан Арсірій, заслуговує на оплески: все вирішили за два місяці, хоча зазвичай у справах такої категорії це займає 20. 

Проте на догоду швидкості суддя переплутав усі норми законодавства і, власне, сенс спору. З тексту рішення ніхто не зрозумів, що саме оскаржувалося, – чи рішення про відмову в оформленні документів для розв’язання питання щодо отримання захисту, чи рішення про відмову в захисті. 

Не вдаючись у юридичні тонкощі, скажу лише, що це два різних оскарження, які регулюють різні норми права. Однак у цій ситуації мало кого таке хвилювало. 

Шостий апеляційний адміністративний суд, куди далі пішла справа, був вимушений звернути увагу на такі кульбіти судового документа в першій інстанції. 

Утім, тут зауважили, що плутанина з нормами не вплинула на загальний результат розгляду. Тим паче що на допомогу суддям адміністративної інстанції поспішила “зірка” Печерського районного суду – суддя Павло Вовк. 

Найулюбленіший суддя всієї еліти України та антикорупціонера Віталія Шабуніна не став опускатися до рівня колег і вивчати документи на оскарження постанови Офісу генерального прокурора про видавання (екстрадицію). Люб’язно привітавшись із учасниками процесу – прокурором, адвокатом, перекладачем і власне іноземцем, він вийшов з кабінету та розчинився на теренах Печерського суду.  

Після цього здивованому захиснику вручили копію ухвали суду про залишення його скарги без задоволення, оскільки суддя вирішив провести процес без нього та іноземця, але за участю прокурора. Це вищий пілотаж! Напевно, сталінські “двійки” та “трійки” в трунах перевертаються від такого “ноу-хау”, бо ж вони вимушені були проводити свої процеси в присутності обвинувачених. 

В очах Міграційної служби застигло питання: “А що, так можна було?” Відповідаю – ні, не можна, адже, відповідно до частини 3 статті 591 Кримінально-процесуального кодексу України (якого-не-якого документа), розгляд скарги на рішення про видавання особи (екстрадицію) “здійснюється слідчим суддею… за участю… особи, щодо якої ухвалено рішення про видавання, її захисника чи законного представника, якщо він бере участь у провадженні”. Водночас фізична присутність усіх учасників процесу є обов’язковою.

Адвокат одразу ж подав апеляційну скаргу, однак тут питання вже не до судді, прокурора чи представника міграційної служби, а до Офісу президента, який дозволяє та заохочує ухвалення рішень повз елементарне дотримання процесу та права. 

Київський апеляційний суд надасть / не надасть оцінку рішенню Печерського суду дуже скоро – навколо колишнього військового все відбувається швидко. Утім, ніхто не в змозі відповісти на питання про те, наскільки судді будуть незалежними. 

Білоруси, росіяни, турки, казахстанці, а ще мешканці Гонконгу та інших країн дивилися за яскравими подіями – Революцією гідності та демократичними виборами президентів в Україні, спочатку – Петра Порошенка, потім – Володимира Зеленського. Але від усього цього залишилися лише спогади, настав час домовленостей між диктаторами – маленькими та великими. У нас поки маленький. 

Олексій Скорбач, адвокат, який представляє інтереси шукачів притулку в Україні

Поділитися:
Якщо ви знайшли помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter