“Галочки” чи їхати? Чи зважає влада на шляху до ЄС на питання рівності та недискримінації

Адвокаційна робота буває складною, а бажаний результат не настає швидко. Я жартую, що навіть мої більш ніж скромні садові вміння видно краще. Принаймні, якщо вчасно поливати та не займати, мої троянди квітнуть швидше, ніж вдається нагадати уряду про стандарти прав людини в черговій реформі. Що тут казати про поступ у ЄС та мрію про повне членство.

Нещодавно у вузькому правозахисному колі дискутували про те, чи можуть видаватися непатріотичними постійні нагадування уряду, що треба дотримуватися тих чи інших мінімальних стандартів ЄС на шляху євроінтеграції. Ми ж наче всі хочемо, щоб Україна отримала членство, а для цього потрібно наблизитися до відповідних норм та стандартів. Якщо уявити дуже спрощено, то поставити галочки в потрібних місцях.

Переговорний процес, як і для інших країн-кандидаток, складається з лише 35 розділів, які охоплюють усі сфери функціонування як держави, так і суспільства, тож “галочок” виходить багато. Саме тут постає не лише питання, чи патріотично критикувати уряд за подекуди показ більшого прогресу, ніж є, але й – чи нам треба “галочки”, чи реальний шанс покращити процеси з погляду прав людини.

Подивимося на прикладі розділу 23 – з нього починається переговорний процес із кожною країною, ним же й завершується. Цей розділ стосується судової влади та фундаментальних прав.

Звісно, Україна відкрила першою цю главу і вже має затверджену урядом в травні цього року дорожню карту. Ця карта і є тим набором “галочок”, які треба “закрити”, щоб наблизити національне право до стандартів ЄС.  Звучить просто, але навіть написати карту було непростим завданням, не кажучи вже про її втілення.

Чи в наших інтересах як суспільства та окремих людей у ньому лише формальний вступ до ЄС? Чи сам по собі факт “Україна в ЄС” уже означає, що наше життя стане кращим і легшим? Чи в нас просто з’явиться ще один аргумент говорити про те, що країна порушує певні права, адже не дотримується чергового стандарту – тепер того, який встановив ЄС?

На мою думку, звісно спотворену роками роботи у сфері правозахисту, набір галочок (як у розділі 23, так і в інших) – ми робимо це не лише щоб ЄС визнав нас наближеними до його стандартів. Цей набір реальних дій потрібен тим, хто користується адміністративними послугами, будує бізнес, працює в комунальних підприємствах, відновлює країну, захищає нас від країни-загарбника, лікує чи навчає – тобто нам усім. 

Якщо скоротити список – ми винні ці показники наближеності собі, бо маємо реальний шанс за підтримки ЄС, використовуючи потужну технічну міжнародну підтримку, побудувати ефективні процеси та запустити реформи.

Дорожня карта з верховенства права далека від ідеалу. Процес розроблення не був повною мірою прозорим, хоча до цього долучили як урядовців, так і науковців та громадянське суспільство. І це ще один урок, що нам належить вивчити, запросити в робочу групу сотню людей та провести презентацію готового продукту – це не учасницький процес. 

Звісно, що більше людей, то складніше ухвалювати рішення та підтримувати зв’язок, але разом з цим зростає ймовірність, що запропоновані ідеї будуть якісними. Тим паче йшлося про насправді потужну робочу групу, яку уряд долучив до переговорів.

Дорожня карта – це величезний документ, у якому десятки та сотні завдань щодо майже всіх аспектів прав людини. Але саме через брак часу та учасницьких консультацій у документі бракує наскрізного підходу та об’єднання з іншими стратегіями та програмними документами держави. Як учасниця переговорної групи я наполягала на наскрізному підході до забезпечення відповідності стандартам ЄС у питаннях рівності, недискримінації, доступності та дотримання прав окремих груп.

Частину рекомендацій, поданих нами з командою Центру “Соціальна дія”, підтримали та внесли до фінального тексту, але тепер ми звертаємо увагу на питання, які треба вдосконалити, виконуючи завдання з карти.

Адже, як я вже аргументувала вище, ми це робимо для себе. І моя патріотичність – просувати підхід, коли держава системно дотримується принципу рівності та недискримінації, бо це її обов’язок. Це не лише точкові зміни до окремих законів, а й створення комплексної політики просування рівності. Тут можна згадати впровадження Нацстратегії безбар’єрності, бо це хоч і дотичні, але не тотожні поняття.

Аналізуючи завдання в дорожній карті, ми в команді намагалися зосередитися на тому, що треба робити, щоб у підсумку процес привів нас до впевненого “так” – цю чи іншу галочку про дотримання рівності та недискримінації Україна виконала якнайкраще.

Насправді це потребує не так багато зусиль:

• Уважно опрацювати не лише чотири директиви з питань рівності та Рамкове рішення Ради ЄС 2008/913/JHA, але й звернути увагу на відповідну політику ЄС, щоб крок за кроком змінювати комплекс антидискримінаційного законодавства: це і розширення переліку захищених від дискримінації ознак, і врахування множинних виявів дискримінації, і впровадження обов’язку розумного пристосування не лише у сфері праці. На цьому шляху вже зробили дуже багато, тож процес варто завершити.
• Розробляти підходи до національної системи збору виявів дискримінації та роботи механізмів протидії – це нам згодиться не лише під час вступу, але й у майбутньому, бо країни-члени ЄС систематично звітують про прогрес, зокрема щодо прав людини. До речі, коли держава знатиме, в яких сферах є системні проблеми з дискримінацією, а де лише поодинокі випадки, це заощадить зусилля та допоможе адекватно реагувати, усуваючи недоліки.
• До підтримки потерпілих, процес якої вже очолює Офіс генерального прокурора, додати виконання Директиви 2012/29/ЄС та запровадити підтримку потерпілих від злочинів, мотивованих нетерпимістю. Тим паче що в дорожній карті нарешті передбачили вдосконалення Кримінального кодексу в цій частині. Про потребу таких змін неодноразово казав Європейський суд з прав людини, зокрема в рішеннях “Картер проти України” та “Узу проти України”.
• Використати технічну підтримку та потенціал громадянського суспільства, щоб перетворити на систему включення тем прав людини та рівності, зокрема, до навчання судової гілки влади, правоохоронної системи, публічних службовців тощо. Це допоможе уряду краще запобігати та протидіяти дискримінації.

Україна зараз має всі можливості не лише вступити до ЄС, але й стати країною, де рівність та недискримінація – це наскрізні цінності та частина державної політики. Для цього треба змінити фокус із “закривання галочок гармонізації для ЄС” на “побудову кращого середовища для нас самих”.

Мені шкода витрачати час на розмови про те, що дорожня карта – це якийсь там компроміс між часом та правами людини, чи про те, що критика не патріотична. Я б радше спрямувала зусилля на те, щоб допомогти уряду якнайкраще виконати ці завдання та за можливості їх розширити, щоб урахувати вищезазначене. А як це зробити – команда Центру “Соціальна Дія” розповіла в аналітичній записці. Ознайомитися з нею можете за посиланням. 

Ірина Федорович, директорка Центру “Соціальна дія”