Два обличчя Мінреінтеграції. Мешканці окупованих територій: співгромадяни чи колаборанти?
Якщо вірити законодавству, основним завданням Міністерства з питань реінтеграції є “забезпечення формування та реалізація державної політики з питань тимчасово окупованої території та захисту прав населення, що на ній проживає”. Захист. Прав. Населення.
Так дійсно було до початку повномасштабного нападу Росії. Приміром, в одному зі своїх перших інтерв’ю на посаді очільниці міністерства Ірина Верещук казала, що люди, які живуть на тимчасово окупованих територіях, є заручниками й не відповідатимуть за отримання російського паспорта. Проте після 24 лютого, коли, здавалося б, ще більша кількість громадян України потрапила в окупацію і потребує підтримки від нашої держави, Мінреінтеграції кардинально змінило риторику. З одного боку, міністерство продовжує наголошувати на тому, що Україна чекає своїх громадян на підконтрольних уряду територіях; з іншого – 22 липня Ірина Верещук публікує допис про нараду щодо введення кримінальної відповідальності за отримання російського паспорта. А майже через місяць на сторінці Міністерства зʼявляються “П’ять причин не отримувати російський паспорт на ТОТ”, серед яких: “Отримання паспорта РФ – перший крок до колаборантства та пособництва ворогові, що може тягти за собою кримінальну відповідальність”. Парадоксально, але в цьому ж дописі знову наголошується на тому, що паспортизація на ТОТ є примусовою. Читається це так, ніби “ми розуміємо, що вас змушують отримувати ці паспорти, але ви все одно винні”. Чи з таким підходом ми підтримуємо наших співгромадян, які з різних причин залишаються на тимчасово окупованих територіях?
Найперше, варто розуміти, що серед тих, хто залишився в окупації, є різні люди: як ті, хто радіє приходу росіян (їх меншість), так і абсолютно проукраїнськи налаштовані громадяни, які з різних причин вимушені лишатися (мають хворих батьків, бояться виїжджати через відсутність гуманітарних коридорів тощо). Ми сьогодні маємо періодичні публікації про рух опору на тимчасово окупованих територіях – це, зокрема, завдяки тим, хто залишився.
По-друге, далеко не всі отримують російські паспорти добровільно. І тут не обов’язково йдеться про прямий примус, а радше про створення таких умов, коли людина сама вимушена взяти цей червоний токсичний паспорт. В одному з нещодавніх повідомлень українського ГУР ішлося про те, що окупаційні адміністрації вимагають “перереєстрації” різних документів (приміром, права на ведення бізнесу чи власності на автомобіль), яка є неможливою без наявності російського паспорта. До повномасштабної агресії, якщо в людини не було російського паспорта, на тимчасово окупованій Донеччині або Луганщині можна було втратити роботу, а в Криму, наприклад, просто не отримати необхідного лікування.
Зрештою, міжнародне право покладає відповідальність за примусову паспортизацію на країну-агресора, а не тих, хто в умовах окупації отримав паспортні документи. Так само світові практики перехідного правосуддя, яке має діяти після завершення конфлікту, передбачають індивідуальну відповідальність: тобто ми не можемо просто політично оголосити, що всі, хто отримав російський паспорт на ТОТ, є злочинцями. Натомість спеціальні органи мають довести, що в тій чи тій дії людини був умисел, сприяння окупаційній адміністрації і негативні наслідки. Важливо зазначити й те, що українські правозахисні організації також висловили свою негативну позицію щодо запровадження кримінальної відповідальності за отримання російського паспорта, ґрунтуючись на нормах українського законодавства.
Ситуація також ускладнюється тим, що з 2014 року держава не дала чіткого та однозначного переліку дій на ТОТ, за які передбачена відповідальність. Так, у березні набув чинності закон, який запровадив кримінальну відповідальність за колабораційну діяльність, водночас визначивши окремі дії, які підпадають під колабораціонізм. Однак цей перелік не є вичерпним, а зміна законодавства під час того, як триває окупація, ускладнює розуміння цих норм мешканцями ТОТ і створює плідний ґрунт для пропагандистських маніпуляцій з російської сторони. Неможливість наявних положень відповісти на всі виклики, пов’язані з окупацією, підтверджує і те, що на початку серпня уряд вніс до парламенту два законопроєкти, покликані деталізувати березневі норми. Проте і тут не все гладко, оскільки, за словами адвокаційної менеджерки Центру прав людини ZMINA Альони Луньової, території Херсонської, Харківської, Запорізької областей не визначені як такі, що окуповані.
Базовий принцип як реінтеграції, так і деокупації, який українська влада не лише декларує, але й дійсно намагається реалізувати, – це абсолютна цінність життя наших громадян. Із 2014 року наша держава разом з громадянським суспільством доносить мешканцям ТОТ меседж: на жаль, ми не можемо вам допомогти там, але дуже чекаємо тут, а ті, хто лишається, чекайте на нас – ми скоро повернемося. Для цього запроваджувалися пільги для вступу абітурієнтів з окупованих територій, полегшувалися процедури отримання українських документів тощо. Так само ми переконували, що розуміємо обставини, в яких люди були вимушені отримувати російський паспорт.
Чи варто сьогодні з незрозумілих причин та в умовах, коли в рази більше громадян України опинилися в окупації, перекреслювати всю попередню роботу і демотивувати людей виїжджати з ТОТ? Відповідь – за українською владою.
Антон Суслов, аналітик Школи політичної аналітики НаУКМА
