Дівчина з жовтою валізою: чому українка повертається з Португалії на Донбас

Дата: 22 Липня 2022 Автор: Вікторія Кобиляцька
A+ A- Підписатися

“Всі, хто хотіли, поїхали?”. Так називається серія мультфільмів про людей, які з тих чи інших причин залишилися жити в тимчасово окупованому Криму і на Сході України. Думками весь час зашпортуюся за ці мультики, створені свого часу Центром прав людини ZMINA. Надто зараз, коли окупованих територій побільшало, а ми для себе досі так і не усвідомили, як навчитися поважати вибір людей, що не хочуть жити в окупації, але з тих чи інших причин не можуть виїхати. І здається мені, що це не той випадок, коли варто шукати поважні чи неповажні причини. Бо війна не питає, хто хоче чи не хоче. Вона спонукає ухвалювати рішення, які комусь можуть видатися неприйнятними й незрозумілими, тоді як для когось вони є єдино правильними. Бо те, що ми називаємо “окупованими територіями”, для когось попри все лишається домом з усіма його миттєвостями, радощами, печалями та спогадами.

У Оксани нещодавно був день народження. І це спонукало її повернутися до Києва з евакуації вперше після 24 лютого. Винайняла квартиру десь у центрі (сподіваюся, не в Шевченківському районі, куди прилетіло саме після її приїзду).

Оксана з Донбасу, з одного із міст, яке росіяни окупували ще в 2014 році. Там лишилися її батьки, які не захотіли виїжджати. Бо там їхній дім. Дівчина давно жила в Києві, але їздила час від часу до рідних. У лютому якраз була там. Купила маленького мопса. Довго мріяла про песика і саме наважилася. Але не змогла забрати його з собою, коли евакуйовувалася.

“Із Ростова на Москву, з Москви на Санкт-Петербург, із Санкт-Петербурга на Нарву…”

Вона весело перераховує міста, а я дивлюся на неї й не знаю, що сказати. Тільки й спитала, чи не страшно було, і як її пропускали.

“А що страшного? Ніхто мене не зупиняв. Робила кам’яне обличчя і йшла”, — запевняє дівчина.

Ми з Оксаною їхали разом із Кракова до Перемишля. А потім чекали на потяг до Києва. За цей час розговорилися. Точніше, говорила вона. Я переважно слухала. Оксана пояснювала, що саме день народження став поштовхом і спонукав її повернутися з Португалії. Бо нібито треба вклеїти фото в український паспорт і зробити закордонний. Хоча у середині червня Кабмін передбачив можливість оформлення українських паспортів за кордоном у представництвах ДМС, але дівчина все ж вирішила приїхати. Бо скучила за Україною і за батьками.

“І за песиком теж — він для мене, як маленька дитинка”, — жартує Оксана. І каже, що батьки надсилали їй світлини, як мопсик ріс усі ці майже п’ять місяців, але ж цього мало.

Оксана весь цей час мандрувала Європою без закордонного паспорта. Не зробила його, бо в неї вимагали якісь довідки як у переселенки. Справа затягнулася, а потім війна.

“Це дискримінація за місцем народження. Я не винна, що зі Сходу”, — каже дівчина і гірко сміється. Чи не гірко. Мені складно сказати, як. Вона весь час сміється. Навіть на фото в українському паспорті в неї широка усмішка. І це дивно, бо ніби ж не можна усміхатися, коли фотографуєшся для документів…

Взагалі цей паспорт наробив Оксані проблем. Її не завжди ідентифікували на кордоні, тому доводилося імітувати усмішку, щоб пропустили. Росія, Естонія, Італія, Португалія, Польща — таким був її маршрут після 24 лютого.

Оксана говорить російською. Я нічого не питаю, але вона кілька разів у розмові наголошує, що українка, що підтримує українську армію, а не “асвабадітєлєй”. Що їй багато разів доводилося спілкуватися із російськими військовими, і що це було огидно. Саме огидно — “отвратітєльно”. За кордоном говорила англійською і трохи вчила португальську. А в Польщі намагалася говорити з місцевими українською, хоча це і тяжко їй давалося, але “інакше мене не зрозуміють”. Про рідне місто згадує неохоче. Кілька разів повторює, що от, мовляв, якби хтось тут, у Польщі, дізнався, звідки вона, то невідомо, що було б далі. Тому просто каже, що з України, не називаючи населений пункт.

Дівчина працює онлайн і добре заробляє. Тож усі свої поїздки вона оплачувала сама — винаймала житло, купувала їжу, одяг і навіть сувеніри. Зараз везе батькам подарунки у величезній жовтій валізі.

“В мене була велика рожева, але там колеса зламалися за кілька днів до вильоту. Довелося купити цю”.

В очікуванні потяга ми пішли гуляти містом. Далеко не змогли зайти, бо камери схову не працювали, тож довелося брати жовту валізу з собою. “Припаркувалися” у симпатичному ресторанчику. Оксана захоплено вчитувалася у меню, фотографувала й перекладала назви страв. Зрештою замовила вареники з гречкою і борщ. Щоб “майже, як удома”. Дуже тішилася, робила світлини страв і надсилала їх батькам.

А потім була величезна черга на потяг, який спізнився на кілька годин. І паспортний контроль. Документи прискіпливо оглянули й сказали, що не впустять Оксану наступного разу, якщо вона не матиме закордонного паспорта.

Я дуже сподіваюся, що з Оксаною все буде гаразд. Вона швидко зробить паспорт, як і запланувала. Поїде до батьків. Укотре вмовлятиме їх виїхати. І може вони навіть погодяться (або ні). Зрештою так чи інакше, але Оксана забере песика і знову поїде через Росію кудись у Португалію чи Італію. Цій дівчині пасував би прикметник “відважна”. Але, згадуючи її розповіді й нервовий сміх, я чомусь думаю, що це про нестримне завзяття. Вимушене завзяття. Мовляв, роблю що можу, і хай буде що буде.

Поділитися:
Якщо ви знайшли помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: