Сексуальні домагання і зневага: як насправді служиться жінкам в армії та поліції

Дата: 18 Червня 2020 Автор: Юлія Донцова
A+ A- Підписатися
На цьому фото мені 17 років. Я молода, наївна (але впевнена, що ні) та сповнена ентузіазму з приводу свого майбутнього. У мене є мрія. Я хочу закінчити академію, отримати офіцерське звання та стати слідчою, грозою злочинного світу. Я щиро прагну “служити та захищати”. Я ще маю відносно здоровий зір та не маю феміністичної оптики. Загалом, можу назвати себе щасливою людиною.

Я живу та навчаюся в закритому навчальному закладі. Тобто я живу за дуже жорстким та конкретним розкладом, що контролюється шикуваннями та повірками особового складу кілька разів на день, і, окрім навчання, маю купу додаткових “бонусів”. Як-от обов’язок виконувати фізичну неоплачувану працю на кшталт прибирання приміщень адміністративного корпусу, добові чергування в розташуванні курсу. Маю виконувати безліч правил щодо поведінки та зовнішнього вигляду, у яких за потреби завжди можна знайти недоліки та покарати мене. І я не можу без дозволу свого командира залишати територію академії. Навіть якщо мені дуже треба. А ще я не можу побачитися з родиною чи друзями без такого ж дозволу. І я не одна така.

Я пам’ятаю випадок, коли мій приятель-курсант дізнався про смерть мами, а поїхати додому зміг лише наступного дня, через те що його не відпускав командир з якихось дивних міркувань. 

Зараз я намагаюся описати картину того, як живе людина на закритому об’єкті, як живе людина, що носить форму та мусить підкорятися статуту.

Що може змусити людину добровільно обрати для себе таке життя, повне дисципліни, обмежень, заборон та контролю? Не просто пояснити. Та, насправді, я гадаю, що лише дуже велике бажання служити своєму народові й Батьківщині та сильна відчайдушність.

А тепер про ґендерне. Із 315 курсантів на курсі нас, дівчат, було 30. Із нас кепкували викладачі, курсові офіцери, керівництво. Це було не завжди по-злому, але нас весь час супроводжували жартики про нашу форму, зачіски, макіяж чи прикраси, про наш стиль стройового кроку, любов до балачок у строю, та, головне, про те, навіщо ми насправді прийшли навчатися до “чоловічого” вишу (знайти чоловіка, вийти заміж та піти в декрет, доки справжні офіцери-міліціонери чоловіки працюватимуть та дійсно робитимуть справи).

Гадаєте, що це змінилося після випуску? Аж ніяк! Міліція (нині поліція) – це цілком чоловіче царство, навіть у слідстві, де жінок більше, ніж у середньому.

За недовгий час моєї роботи за спеціальністю якби щоразу, коли я чула пропозиції від колег-чоловіків (зокрема, вищих за посадою) поїхати в сауну, сісти на ручки, стати другою дружиною (за наявної першої) або жарти про “поганий настрій через критичні дні”, жіночу логіку, “тупих баб” та подібні, я отримувала гривню, то стала б мільйонеркою ще до 30 років.

І це не було щось надзвичайне, якийсь інцидент. Це було навколишнє середовище, повітря, яким усі дихали. Ніхто не писав рапорти про таке, не скаржилися, бо не було куди та й, відверто кажучи, кому б спало на думку скаржитися на клімат? Це даність. Моєю тактикою було бути загалом жорсткою та грубою у відповідь на такі закиди. За що мене “карали” тим, що називали мужиком у спідниці, неприязним ставленням та, гадаю, чергуваннями на свята.

Що ми маємо.

Середовище, де людина загалом дуже підневільна, де від особи командира та його ставлення до тебе залежить буквально весь твій час, твоє здоров’я, свобода, якість повсякденного життя та, зрештою, кар’єра.

“Спочатку виконуй, а потім сперечайся” – це чи не найперше правило, якому навчають людину, яка вдягла погони.

І це середовище водночас, де тебе сприймають не через твої навички, інтелект та ділові якості. А найперше – і часто єдине – через твою стать. Навіть якщо це робиться під маскою доброзичливості чи поступок для “слабшої половини людства”, то все одно ти “лобок” та “вагіна у формі” (цитую колишнього колегу).

Маючи цей досвід, я читала та слухала історію Валерії Сікал, і я бачила її, молоду людину, офіцерку, сповнену ентузіазму та захвату від того, що мрія й життєві плани здійснюються прямо зараз.

Але вони не здійснилися. Як розповідає Валерія, через хіть та самовдоволену безкарність чоловіка, що мав владу та не має честі й совісті. Чоловіка, що вважав за можливе принижувати гідність та ігнорувати недоторканність іншої людини лише тому, що мав можливість так робити, завдяки загальній культурі та за умови відсутності механізмів контролю і стримування. І я не маю причин їй не вірити.

Я не можу уявити сміливість та непохитність Валерії. Я не можу уявити, чого їй коштувало стояти серед цього всього та протистояти виявам цього жорсткого до непокори – особливо непокори з боку жінки – клімату.

Що я цілком можу уявити, так це те, наскільки важливою є кримінальна справа проти кривдника Валерії Сікал. І не має значення, чому прокуратура за два роки не може дочитати матеріали провадження. Чи через відсутність практики справ за ст. 154 КК України, чи через нерозуміння складу та сутності злочину, або з якихось інших причин. 

Читати також: “Роздягайся і будь зі мною добра”: військова заявляє про домагання з боку командира

Це неважливо. Важливо, щоб цей товариш полковник (за наявною інформацією, тепер уже генерал) постав перед судом.

У нашій країні багато проблем. Та це показова справа. Надважлива для майбутнього України. Для безпеки та можливості реалізувати свій потенціал для половини населення.

І наше завдання як свідомих громадян та громадянок домогтися, щоб справа не загубилася по кабінетах прокурорів, а дійшла до логічного завершення.

Чи винен Віктор Іванів, має вирішити справедливий суд.

Закликаю долучитися до донесення цього меседжу до Генеральної прокуратури України.

Поділитися:
Якщо ви знайшли помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: