Чи доступні громади переселенцям?
З першого погляду може здатися, що формулювання теми не зовсім коректне. Проте спробуйте відповісти на це питання. Так, ні, важко відповісти?
Зазвичай за цим питанням криється конкретніше: чи мають громади бути доступні переселенцям? Адже ми звикли думати про те, що внутрішнє переміщення в Україні – річ тимчасова. Та, здається, в наших умовах приказка “немає нічого тривалішого, ніж тимчасове” набуває нових сенсів.
Внутрішнє переміщення, яке в нашій країні розпочалося внаслідок збройної агресії Російської Федерації, триває вже сьомий рік. Замість оперативного реагування державна політика повільно крокує в бік забезпечення інтеграції та довготривалих рішень для внутрішньо переміщених осіб. Тим часом дослідження останніх років показують, що майже 40% переселенців не планують повертатися до покинутого місця проживання навіть після його деокупації.
То скільки має тривати внутрішнє переміщення і чи є момент, коли переселенці припиняють бути переселенцями в громадах, що приймають, і стають їхніми повноцінними мешканцями? Це питання не є ані риторичним, ані суто теоретичним: завданням держави має бути зменшення кількості осіб, які потребують державної підтримки у зв’язку з переміщенням. Що краще переселенці інтегровані в громади, то меншої підтримки вони потребуватимуть від держави. І така інтеграція має давати людині насамперед відчуття свого долучення до життя громади та можливість впливати на її розвиток.
Варто віддати державі належне: за шість років вона зробила немало, щоб переселенців могли враховувати під час планування місцевих бюджетів, перерозподілу медичної та освітньої субвенції. Тож вони можуть спокійно обслуговуватися в медичних закладах первинної та вторинної медичної допомоги, користуватися садочками, школами тощо. Та є ситуації, в яких переселенці не мають рівного з іншими членами тергромади доступу до реалізації своїх прав на місцевому рівні, бо не мають постійного місця проживання в цій громаді (тобто “прописки”). А отже, переселенці не повною мірою включені в життя громади, в якій вони мешкають.
Законодавство України не містить визначення поняття включення в життя громади. Утім, за логікою під включенням маємо розуміти можливість участі у виборах, використання інструментів локальної демократії, використання послуг, пільг тощо.
Але участь у житті громади відбувається не лише через вибори.
Так, внутрішньо переміщені особи вже мають можливість голосувати як на національних, так і на місцевих виборах за допомогою зміни виборчої адреси, проте їм і надалі не є доступними всі інструменти локальної демократії в повному обсязі. Згідно з аналізом щодо таких інструментів, який проводив Громадський холдинг “Група впливу”, лише 20% інструментів доступні ВПО в повному обсязі, 40% можуть містити бар’єри у використанні, 40% недоступні. У більшості громад переселенці й надалі не вважаються жителями. Проте така ситуація не скрізь, і є громади, де завдяки своїм місцевим ініціативам переселенці “включили” себе до мешканців міста або до можливості використання інструментів. Саме місцеві ініціативи, як на мене, стали вагомим кроком до включення й участі в житті громади. Наведу один приклад. У липні 2020 року в Запоріжжі створили Консультативну раду внутрішньо переміщених осіб при міському голові. Цей орган ставить собі сміливе завдання розв’язання в комунікації з місцевою владою не тільки своїх власних питань, а й громади загалом.
Утім, мешканці громади можуть отримувати цілком практичну допомогу від місцевої влади. Бюджетний кодекс України визначає, що з усіх місцевих бюджетів можуть здійснюватися видатки на місцеві програми соціального захисту та забезпечення, розвитку житлово-комунального господарства і благоустрою, культурно-мистецькі та розвитку фізичної культури й спорту, будівництва житла чи його реконструкції тощо. Якщо говорити простіше, то на місцевому рівні можуть ухвалюватися різноманітні програми, пов’язані з виконанням власних повноважень місцевою радою, та відповідно має передбачатися фінансування на них. І все це не залежить від рішень центральних органів влади. Головне завдання місцевих органів у контексті саме внутрішньо переміщених осіб – визначити їх місцевими жителями та враховувати їхні особливі потреби й інтереси. Така позитивна практика є. Так, 24 грудня 2019 року на сесії Криворізької міської ради депутати затвердили міську програму захисту дітей, які постраждали внаслідок воєнних дій та збройних конфліктів. Відповідно до програми, діти, які мають цей статус, за кошти міського бюджету зможуть отримувати щорічну грошову виплату, безкоштовний проїзд у міському транспорті, брати участь в оздоровчих програмах тощо.
Наведене не є рекламою. Я кажу про це як про досвід переселенців та приклад можливостей. З новою місцевою владою цей процес набуває нового життя. І не завжди цей процес потребує надбудов механізмів і суттєвих змін у законодавстві. Цей посил – уже до центральної влади.
Марія Красненко, юристка ГО “Громадський холдинг “Група впливу”
