Чому після ейфорії звільнення на деокупованих територіях виникає “гризня”, і як їй запобігти
Знаєте, яка проблема виникає на деокупованих територіях? Це вже не ті люди, що були. Не всі, звісно, але багато. Вони сприймають тих, хто виїхав з окупації, а тепер повертається, як наче ті були “на курорті”. Тих, хто чекав Україну та українську владу сприймають вороже.
Чекають від влади швидких рішучих дій і того, що одразу все стане добре. Не готові самі щось робити (розвантажувати, ремонтувати, розвозити). Не готові давати свідчення про злочини односельців (мародерство, колаборантство). Звикли за ці місяці боротися за виживання, тож тепер готові битися за гуманітарку.
Найпоширеніші вимоги:
– Вже тиждень, як звільнили, чому досі нема світла?
– Чому досі нема зв’язку?
– Що ви за волонтери такі? Ви повинні… (повинні!)
– Чому селу Н дали гуманітарку, а селу В ще не дали?
– Чому в селі Б гуманітарка в маленьких пакетах, а в селі Г у великих коробках?
– Навіщо ви нам хліб привезли?/А чому хліба нам не привезли?
– Коли пустять автобуси?
– Коли мені виплатять компенсацію за зруйновану хату?
– А якщо моя дочка виїхала, я можу забрати гуманітарку/виплату за неї? Як це ні?
– Чому колаборанти просто так ходять вулицями? Всі знають, ця Надька борщі росіянам варила. Писати заяву? Давати показання? Розписатися? Ні, я не буду.
А ще є ті, хто ходить і бубонить: “При росіянах і світло було. І все безплатно було. І порядок був”.
Є ті, хто вірить, що їх обстрілювали ЗСУ.
І от стикнулися ці світи: проукраїнські/свідомі й проросійські/інфантильні.
І почалися сварки, гризня. До мордобою не доходить лише тому, що у звільнених районах повно поліції, військових, діє сувора комендантська година.
Але скоро ці заходи закінчаться. Громадам треба буде жити разом. А там стільки образ, стільки злості, стільки душевних ран. Тут потрібна якась масова терапія. Ми ж не перші, є якісь світові практики? Де їх взяти? Мені щиро шкода старост, голів громад, депутатів, яких просто розриває розлючена юрба на площі, якій 6–7 місяців в голову вкладали принципи руського міра і створювали ілюзію порядку та благополуччя за російським шаблоном.
– Де ви були весь цей час? Ховалися? Ви зрадники! Ви накрали мільйони! У вас в будинках знайшли тонни тушонки й гроші для пенсій! Нам не потрібна така влада! Ви на нас піаритесь!
Для цих людей в мене немає хороших новин. Дороги, хати та школи відбудують не скоро. Навіть на відновлення електрики та зв’язку потрібні тижні, а то й місяці. За газ доведеться заплатити (їх Росія запевняла, що ні). Повне розмінування буде проведене теж нешвидко. Попереду складна зима. Гідравлічні випробування, ремонти мереж окупанти, звичайно, не провели, і як працюватиме опалення, складно сказати. Транспортне сполучення складне. А ще прильоти. А ще багато хто з вчителів, тренерів, лікарів не повернеться, бо знайшов в інших краях роботу/визнання/кохання. Як працювати фермерам, неясно – поля заміновані, техніка і склади знищені, зерно вкрадене, добрива і запчастини привезти складно. І всіх колаборантів не зловлять, не посадять. Бо їхню провину треба довести, а як це зробити, коли свідчень нема? Одна справа анонімно в чатах писати про Надьку-Вальку, інша справа дати показання СБУ.
При цьому, мабуть, дійсно найбільші потреби, які є в людей, що пережили окупацію (після закриття потреб в їжі, ліках та безпеці), щоб визнали їхні пережиті страждання, прийняли їх, і задовольнили запит на справедливість. Покарали винних, розібралися в усьому, що там насправді відбувалося, подякували героям, виправдали невинних. Місцева влада зараз має бути сильною і впевненою у своїх діях, як строгі, але люблячі батьки. Бо після залізної руки окупантів наша демократична, а часто безхребетна місцева влада виглядає в очах тих, хто пережив окупацію, слабаками або тими, хто у всьому їм винен. Для цього місцевій владі треба мати чіткі механізми дій, ресурси, підтримку згори. А ще її треба навчити, як працювати з громадою, у якої велика колективна травма. Здається, ми будемо лікувати її дуже довго.
Після ейфорії від звільнення настали важкі будні перших кроків відновлення. Хлопці-військові свою справу зробили, їм низький уклін. Нам же тепер треба думати, як це все втримати й повернути у правильне річище.
Олена Конопля, ексрадниця Офісу віцепрем’єр-міністра з питань європейської та євроатлантичної інтеграції України
