Чого не вистачає Конституції і як президент порушує права людини
Під час виборчої кампанії – 2019 Коаліція правозахисних організацій “Правозахисний порядок денний” презентувала 10 незручних запитань до кандидатів у президенти, пов’язаних із захистом прав людини в Україні, законодавчими реформами, захистом активістів та розслідуванням гучних кримінальних справ.
Серед цієї десятки було й питання про те, чи потребує змін другий розділ Конституції України “Права, свободи та обов’язки людини та громадянина”.
Цікаво, що Володимир Зеленський, тоді ще кандидат у президенти, не відповів на жодне із запитань, зокрема й на згадане про Конституцію.
Водночас наша Конституція застаріла, і зміни до неї назріли давно, і не в останню чергу цих змін вимагатиме майбутнє членство України в Європейському Союзі. Адже європейські конвенції та хартії містять права, яких у нашій Конституції просто немає, водночас багато статей нашого Основного закону суперечать міжнародним стандартам.
Тож у контексті прав людини дуже важливо внести зміни до другого розділу Конституції під назвою “Права, свободи та обов’язки людини та громадянина”.
Відповідні зміни ще у 2015 році напрацювала Конституційна комісія, до якої, зокрема, входили правозахисники та експерти від громадськості. Комісія наблизила зміст Конституції до міжнародних стандартів із прав людини, передбачила декілька нових статей, зокрема про гідність людини та про право на справедливий суд. Документ передали тодішньому президентові Петру Порошенку. Але ані він, ані теперішній президент Володимир Зеленський не скористалися цією гарною роботою і нічого не зробили, щоб змінити цей розділ.
Тож право на справедливий суд та окремі його аспекти досі не закріплено в нашій Конституції. Крім того, в Основному законі немає принципу пропорційності. Відповідно, для прав першого покоління – громадянських та політичних прав і свобод – втручання держави не оцінюється з погляду необхідності цього втручання в демократичному суспільстві, як це робить Європейський суд з прав людини щоразу, коли він досліджує порушення Європейської конвенції з прав людини.
Держава однаково ставиться до прав людини першого покоління і другого покоління (економічні, соціальні та культурні права). Держава обіцяє виконувати для всіх записані в Конституції гарантії щодо права на достатній рівень життя, права на житло, права на соціальний захист, на безкоштовну медицину й освіту тощо. Вона декларує великі соціальні гарантії, утім не в змозі їх виконати через свою бідність. Усі ці права не виконуються в Україні тією чи іншою мірою. Адже відомо, що в нашій країні є певний відсоток населення, який виживає, а не живе, оскільки має доходи, менші, ніж прожитковий мінімум.
І це на тлі твердження статті 3 Основного закону про те, що захист прав людини є головним обов’язком держави, а життя і здоров’я людини, честь і гідність, недоторканність і безпека є найвищою соціальною цінністю. Водночас сьогодні можна навести купу прикладів, коли це положення брутально порушується. Як на мене, це свідчить, що ця ж стаття 3 – суцільне лицемірство.
І це, безперечно, вимагає особливої уваги президента та взагалі влади України у всіх цих питаннях, оскільки другий розділ Конституції не дає можливості нормально працювати Конституційному Суду, адже для прав другого покоління немає прямої дії Конституції. Порушення цих прав неможливо оскаржити в суді, зокрема в Конституційному Суді.
Але, на жаль, ми не бачимо, щоб президент опікувався цим питанням. Ба більше, загалом ми спостерігаємо, як Володимир Зеленський серйозно порушує права людини та принципи права. Він на них просто не зважає, а натомість виходить у своїй діяльності з принципів політичної доцільності. Зрештою, як це до нього робили всі президенти, уряди та попередні скликання Верховної Ради.
Утім, історія вчить того, що політичний режим, який порушує права людини, приречений на нищівне фіаско. Я постійно це повторюю, бо постійно бачу ознаки порушення прав людини в діях нашого президента та його політиці.
Тут також можна згадати його бажання посадити багатьох або витиснути з країни через механізм санкцій, що великою мірою є незаконним. Президент ініціював законопроєкт про олігархів, який, як на мене, націлений на те, щоб зачистити політичний та медійний простір від опонентів. І це дуже погані наміри.
У Володимира Зеленського були декілька різних указів, якими вводилися в дію рішення РНБО про санкції. У різних ситуаціях може бути по-різному, але загалом, на мій погляд, ці рішення незаконні. Ці укази – гра на ницих почуттях людей, особливо указ від 14 травня.
Секретар РНБО Олександр Данілов пояснював, що в нас є етнічна злочинність. Але ж у плані дій проти расизму та ксенофобії, який Міністерство внутрішніх справ ухвалило 2008 року, йшлося про те, що не можуть працівники МВС говорити про етнічну належність людини, яку підозрюють у злочині. А з висловлювань Данілова випливає, що вихідці з Кавказу – злочинці. І зараз так виглядає, що в Україні відбувається етнічне зачищення вихідців з Кавказу. Так чинити абсолютно ненормально.
Виявилося, що п’ять людей із санкційного списку воювали за Україну. Є люди, які не скоювали навіть не те що злочинів, а й адміністративних правопорушень. Постійно з одного подання в інше мандрує одна й та сама фраза про те, що ці люди становлять загрозу національній безпеці. Хоча цьому немає жодних доказів.
Матеріали до указу президента від 14 травня готувала Нацполіція. Її позиція – нехай вони їдуть з України, куди хочуть, а якщо не виїдуть, то ми саджатимемо, – абсолютно неприйнятна. Якщо люди справді скоїли злочин, то де ж невідворотність покарання? У такому разі є потерпілі. Тоді правоохоронці зобов’язані відкрити кримінальні провадження, зібрати матеріали та докази провини, оголосити підозру, розслідувати злочин, обрати запобіжний захід, скласти обвинувальний висновок і скерувати до суду. А вони кажуть, нехай вони їдуть. Це взагалі неприйнятно.
Крім того, санкційні укази президента не лише незаконні, а й часто несправедливі, як-от указ від 14 травня. Такі санкції взагалі не дають людині можливості жити, бо на певний час її позбавляють змоги користуватися рахунками в банку, банківськими картками, не можна нічого продати, користуватися своєю власністю.
Приміром, якщо людина мешкає в будинку, який у неї є на підставі права власності, а їй заборонили користуватися цією власністю, то де ж вона тоді житиме?
Коли Лондонський суд наклав арешт на рахунки Ігоря Коломойського та Геннадія Боголюбова, то він передбачив, що кожному треба залишити по 16 тисяч фунтів стерлінгів на тиждень, щоб вони могли жити. Навіть коли 11 лютого 1974 року СРСР висилав Олександра Солженіцина, то він передбачив, куди його треба вивезти, а не просто викинути з країни. Тоді домовилися з письменником Генріхом Беллем, що той прийме його в себе. Солженіцин вилетів літаком до Франкфурта-на-Майні, і Белль його привіз до себе в Кельн.
Я думаю, таке директивне управління державою відбувається через невіру в те, що правоохоронні органи здатні розслідувати скоєні злочини. Тому санкціями призначають злочинців і їх “вичавлюють” з України. І прагнення простими засобами розв’язувати складні проблеми – це ніби ті самі добрі наміри, які приведуть до пекла.
Те саме стосується закриття проросійських телеканалів в Україні. Хоча припинення діяльності ворожих до держави телеканалів має велику підтримку населення, це все одно треба було робити на законних підставах. Не забуваймо, що незаконні дії можна оскаржити й судові інстанції присуджуватимуть відповідну сатисфакцію. І це може нівелювати результат, якому всі так раділи.
Від імені держави треба діяти лише в законний спосіб і так, щоб виконувалась ось ця третя стаття Конституції, яка декларує, що утвердження та захист прав людини є головним обов’язком держави. А в разі зі згаданим указом про санкції від 14 травня держава розділяє родини. Адже дружина та діти – громадяни України, а до батька застосували санкції, і він має поїхати з України. А що буде з родиною – про це ніхто не каже. Водночас якщо подивитися ретельно на підстави вислання, то й серйозних підстав насправді немає.
Наскільки мені відомо, понад 80 людей подали до Верховного Суду заяви на оскарження рішень про санкції, утім суди не відбуваються. Уже минуло кілька місяців, а судові процеси не йдуть. Чому мовчить Верховний Суд? Адже в такий спосіб порушуються процесуальні терміни.
Утім, я думаю, що Україна зрештою програє в санкційній битві якщо не у Верховному Суді, то в ЄСПЛ.
Звичайно, прогрес в окремих сферах прав людини в державі є, але я занепокоєний збільшенням серйозних порушень прав людини й зменшенням політичних свобод.
Євген Захаров, директор Харківської правозахисної групи
