Без законодавства про верифікацію “документів”, виданих в окупації, наші громадяни боятимуться деокупації

Доля незаконних “документів”, виданих за всі роки тимчасової окупації територій України, наразі є найменш обговорюваною в контексті реінтеграційних процесів. Утім, Україна не зможе закрити очі на той факт, що понад мільйон рішень були ухвалені на ТОТ. Тепер потрібно відверто собі сказати, що ігнорування цього питання призведе до дуже поганих наслідків в контексті реінтеграції населення, захисту прав цивільних на звільнених територіях.

Правозахисниця Дар’я Свиридова

Держава сформувала свою чітку позицію, коли у квітні 2014 року Верховна Рада ухвалила Закон “Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території”. Це – людиноцентричний та реінтеграційно-центричний законодавчий акт. 

Він визначив, що Україна не визнає створені незаконні окупаційні структури, зокрема й “суди”, та не визнає всі видані ними документи. Разом з тим цей документ визначив політику деокупації і реінтеграції як таку, що має своєю метою захист і відновлення прав громадян.

Після повномасштабного вторгнення в закон внесли зміни й таким чином його дія поширилася на всі території, окуповані після 24 лютого 2022 року.

Приблизно така ж державна позиція міститься в Стратегії деокупації і реінтеграції Криму, де вказано, що  Україна не визнає будь-які вчинені на ТОТ правочини, проте держава робить все для запровадження підходів перехідного правосуддя, зокрема з метою відновлення і захисту прав громадян з цих територій.

Попри таку задекларовану позицію держави, політики, які розбудовувалися в країні за роки російської агресії, свідчать про гнучкіші підходи, хоч все ж таки багато позицій щодо того чи іншого питання лишаються надалі невизначеними.

Починаючи з 2014 року, Україна демонструвала різні підходи у ставленні до таких “документів”, що можна за аналогією застосувати до так званих рішень незаконних “судів”.

Ми мали кримську практику нарахування пенсій, коли Пенсійний фонд України комунікував із Росією. Також правоохоронні органи, суди враховують та досліджують “документи”, видані на ТОТ, зокрема й рішення окупаційних “судів”, які підтверджують або є доказами у провадженнях про злочини проти основ національної безпеки, або міжнародних злочинів, або порушень прав людини.

Водночас, попри закріплену позицію невизнання будь-яких “документів” з окупації, також є позиція щодо реєстрації народження, смерті, шлюбу й розірвання шлюбу, яку держава, щоправда, не реалізувала належним чином.

Масштаби проблеми

Важливо обговорювати ті виклики, де є невизначеність держави та які несуть загрози. Зокрема, йдеться про долю згенерованих “рішень” на територіях Сходу України та Криму, які тривалий час були в окупації. За даними Представництва Президента України в Автономній Республіці Крим, станом на 2022 рік на тимчасово окупованому півострові незаконні “суди” розглянули близько 1,2 мільйона цивільних та так званих арбітражних справ. Ще понад 100 тисяч ухвалили у кримінальних справах.

Уявіть потенціал проблем, які виникатимуть після деокупації внаслідок невирішення цього питання. Контекст неймовірного масштабу винесених окупаційними “судами” на всіх ТОТ рішень з часом буде лишень збільшуватись.

Крім того, важливо також враховувати, що відбувається із судовою системою на ТОТ. Російська Федерація, порушивши норми міжнародного гуманітарного права, змінила структуру судової системи, статус суддів на цих територіях, ліквідувала інститут слідчих суддів, адміністративні суди, утворила військові “суди”. Крім того, країна-агресор в порушення МГП розповсюдила своє законодавство зараз на всі окуповані території. 

Вона примусила українських суддів декларувати й отримувати громадянство Російської Федерації. Понад 20% “суддів” в Криму – це колонізатори, які незаконно приїхали з РФ.

Справи громадян України розглядають незаконні “суди” першої та другої інстанцій на ТОТ, а касаційні скарги здебільшого розглядає верховний суд Російської Федерації, який не створювали на тимчасово окупованій українській території.

Україна має напрацьовувати відповідні рішення з урахуванням цих контекстуальних викликів. Вочевидь потрібно продумувати політики та стратегії верифікації цих рішень так, щоб вони проходили максимально ефективно й безпечно, в першу чергу для цивільного населення.

На мою думку, до такої стратегії держави мають увійти базові принципи. До прикладу, у них має йтися, що ця верифікація рішень не має суперечити міжнародним зобов’язанням України або що вона має відбуватися, якщо неверифікування призведе до ще більших порушень або обмежень прав громадян, яких стосуються наслідки цих рішень.

Найголовніше, як на мене: держава має тримати в фокусі принцип, що власне верифікація цих рішень або їхніх наслідків, відомостей та різні формулювання цих рішень є дуже важливими та сприятимуть реінтеграції населення звільнених територій в українську правову дійсність. Цей принцип забезпечить безпеку та захист населення від можливих шахрайських дій, маніпуляцій та зловживань, які точно матимуть місце, особливо в перший рік після деокупації.

Представництво Президента України в АРК минулого року на запит та доручення Володимира Зеленського створило робочу експертну групу, до якої входять понад 30 представників урядового сектору, парламентарів, експертів з різних тематик, які напрацювали Першочергові кроки України після деокупації Криму. Цей документ – пропозиція рамки, дорожньої карти, принципів, які можуть бути покладені в основу державних політик у цій сфері. У нього також увійшло питання верифікації “документів”.

Ці напрацювання надалі представлять президенту, і ми сподіваємось, що вони закладуть основу державних політик.

Що держава має робити вже зараз?

Очевидно, що державі потрібно буде встановити перехідний період, у який вона буде опрацьовувати, верифікуючи, “документи”, з якими цивільне населення неминуче піде до органів державної влади України, щоб підтвердити свої права або правові наслідки від тих чи інших дій. 

При цьому потрібно подумати про інституційну спроможність держави опрацювати увесь цей масив “документів”. Це обов’язково має бути одним із завдань під час формування архітектури органів державної влади, які прийдуть відновлювати ці території. У кадровому резерві має бути така кількість людей, які спроможні будуть опрацювати сотні тисяч “документів”, які володітимуть відповідними знаннями та отримуватимуть відповідне фінансове стимулювання. Цей резерв приїде працювати на 1–2 роки й потім поїде зі звільнених територій, адже потреба верифікації “документів” відпаде.

Держава вже зараз може придумати формат, який би з врахуванням безпекових ризиків стимулював цивільне населення подавати онлайн, декларувати "документи", які люди вимушено отримували в окупації для захисту своїх прав, зокрема майнових прав, та фіксувати в українських реєстрах відомості з них.

Такі б механізми допомогли державі у швидшому опрацюванні документів.

Рішення окупаційних “судів”

Що стосується ухвалених окупаційними “судами” рішень, то мені видається, їх потрібно було б розгрупувати на п’ять груп. У першу входили б ті рішення, які б держава за жодних умов не верифікувала і не переглядала. Така категорія рішень не має жодних правових наслідків. Наприклад, це справи про так звану “націоналізацію майна” наших громадян або держави або усиновлення громадян України. 

Друга група – рішення, які мають обов’язково бути переглянуті. До прикладу, коли однією зі сторін в спорі були підприємства, установи, створені окупантом на цій території, або громадяни Російської Федерації.

Третя група буде, ймовірно, найбільшою, туди увійдуть рішення, з яких можуть бути визнані відомості або факти. Ця група стосувалася б громадян України або українських суб’єктів, які, зокрема, вирішували б цивільні спори та адміністративні питання.

Ще одна окрема група – кримінальні справи, яку, ймовірно, потрібно розділити на два блоки – категорія справ, які Україна точно не визнає, та інша категорія вироків, які можуть бути переглянуті.

До першої категорії увійдуть будь-які незаконні переслідування наших громадян. Перш за все йдеться про політично вмотивовані кримінальні справи, за більшістю з яких українські правоохоронці порушили кримінальні провадження у відповідь на незаконне переслідування та порушення прав людини. З такою категорією справ можна швидко визначитися. Також у цю категорію увійдуть справи за злочинами, яких не існує у Кримінальному кодексі України. Такі вироки не переглядаються, а засуджені мають бути негайно звільнені з подальшим стягненням з Росії через незаконне ув’язнення належної компенсації за законодавством України.

Усі інші справи теоретично могли б бути переглянуті за встановленою пріоритетністю. До прикладу, у першу чергу могли б бути переглянуті справи, за якими громадяни перебувають в місцях несвободи і держава має визначитися, на якій підставі вони там знаходяться.

Підсумовуючи, я б хотіла наголосити, що держава Україна стовідсотково не зможе закрити очі на той факт, що понад мільйон рішень були ухвалені на ТОТ. Відтак потрібно відверто собі сказати, що ігнорування цього питання призведе до дуже поганих наслідків в контексті реінтеграції населення, захисту прав цивільних на звільнених територіях.

Відсутність позиції в державі до “документів”, що стосуються звичайних громадян, і які виникли, до прикладу, через внутрішні майнові спори чи у сфері сімейних стосунків, породжує ще один величезний блок страхів цивільного населення перед деокупацією наших територій. Це породжуватиме ще один елемент внутрішнього спротиву цивільних на ТОТ, які мають страхи повернення до юрисдикції української держави.

Виступ правозахисниці та експертки коаліції “Україна. П’ята ранку” Дар’ї Свиридової під час обговорення “Яким має бути підхід держави до судових рішень, винесених в окупації, після звільнення територій України?”

Текст створено за підтримки Європейського Союзу та Міжнародного фонду “Відродження” в межах спільної ініціативи “Європейське Відродження України”. Колонка представляє позицію авторів і необов’язково відображає позицію Європейського Союзу чи Міжнародного фонду “Відродження”.