Гайда на марш, або Три причини підтримувати КиївПрайд
Пригадую, як у дитинстві мене “оберігали” від дітей з інвалідністю, навіть відвертали, якщо хтось їхав на інвалідному візку. Якось я спитала, чому цей дорослий хлопчик ще досі у візочку, на що мені дуже тихо відповіли, що він хворий. І так, наче це якийсь злочин чи щось, про що недоречно запитувати.
Про гомосексуалів я дізналася випадково, гортаючи старезний радянський журнал “Моє здоров’я”. Коли ж заходила мова про молдован, турків чи корейців, яких чимало є в моєму рідному місті, нерідко в розмові вчувала поблажливість або меншовартість. Як дитина, я тоді не могла собі пояснити, чому мене це пригнічувало. Адже йшлося про таких самих людей, як і я, просто вони чимось відрізнялися…
Згідно з національним соціологічним дослідженням “Що українці знають і думають про права людини”, тільки чверть українців вважає толерантність найважливішою цінністю. Для половини опитаних (50,9%) це загалом важлива, але не основна цінність. Є також солідна частка населення (15,9%), яка переконана, що бути толерантним не так уже і важливо. Ще 8,2% було важко відповісти.
Неприйняття інакших, несхожих на нас – чи то за вірою, чи то за національністю, віком, мовою, сексуальною орієнтацією, – впливає на наше життя. Я помічаю дуже тісний зв’язок між тим, що сьогодні розповідають “смішні” анекдоти про грузинів, а завтра спалюють ромські табори на Львівщині й Київщині, сьогодні “працює” трудова книжка замість працівника з інвалідністю, а завтра водій автобуса спокійно проїжджає зупинку, де очікує пасажир на інвалідному візку.
Як не прикро, в нашій державі дискримінація не вважається серйозною проблемою для більшості українців. Так, 43,9% опитаних переконані, що, хоч це загалом серйозно, але є і більші біди. Ще чверть респондентів (25,7%) кажуть, що це взагалі не актуально. І тільки 15,6% визнають дискримінацію великою проблемою в українському суспільстві.
Зізнаюсь, ще років п’ять тому я була глибоко переконана, що мене – молодої, здорової, з вищою освітою, амбітної, упевненої в собі, без дітей – дискримінація не стосується. Але якщо я її не помічала, це ще не значить, що її немає.
Певно, дискримінація як українська біда стає зрозумілою, коли починають порушувати твої права.
З тих українців, хто особисто стикався із випадками дискримінації, найчастіше це траплялося через вік – про це кажуть 57,4% респондентів. Майже кожний другий (48,8 %) дискримінувався через інвалідність, майже кожний третій – через майновий стан (34,4 %), стать (32,3%), стан здоров’я (31,5%), політичні переконання (28,7%), а також через сексуальну орієнтацію (26,5%).
Тільки уявити: якась одна наша ознака, те, що ми не у змозі змінити, стає причиною нашого приниження з боку інших людей.
Досить переконливі цифри, щоб переглянути своє ставлення до різності людей. Адже кожен з нас може опинитися в дискримінаційній ситуації. Одному відмовили в оренді житла, бо переселенець з Донецька, другу звільнили з роботи на 33-му тижні вагітності, третя вимушена викликати поліцію, щоб вийти з будинку, бо сходи заважають вільно пересуватися на інвалідному візку…
Але от який парадокс: ми так щиро обурюємося, коли порушують наші права, і так легко готові обмежувати права інших. Особливо тих, із ким нам важко себе співвіднести.
Так, згідно з даними дослідження, кожний четвертий українець (26,2%) переконаний, що безумовно повинні бути обмежені в правах наркозалежні. 18,9% респондентів обов’язково обмежили б права геїв, лесбійок, бісексуалів і трансґендерних осіб (ЛГБТ). Ще 19,3% опитаних кажуть про обмеження для людей з певними політичними поглядами, а також колишніх засуджених (11,8%) та ромів (11,2%). У цьому “рейтингу” пощастило хіба що безробітним, переселенцям та безпритульним – зовсім незначний відсоток людей висловився за обмеження їхніх прав. Ситуацію погіршує той факт, що є велика частка українців, які вважають, що, в принципі, “ті люди” теж мають права, але за певних обставин вони можуть бути обмежені.
Чи не нагадує це вам Німеччину або США першої половини ХХ століття, коли жовті зірки на рукавах чи колір шкіри сигналізував іншим, що перед ними людина з недоправами, недолюдина?
Ось чому я підтримую Марш рівності. Це не про геїв та лесбійок – це про рівні права для різних-різних людей в Україні.
Адже кожний і кожна з нас спатиме спокійніше, знаючи, що їхню дитину не цькуватимуть за рожевий колір волосся чи життєві переконання. Ми менше хвилюватимемося за близьких, якщо хтось із них втратить роботу, – вони завжди зможуть влаштуватися на іншу, незважаючи на вік, стать чи наявність дітей. Однозначно ми почуватимемося безпечніше в країні, де поважають старість наших батьків та їхню працю, в країні, де іноземців не попереджують про імовірні напади.
Я впевнена: чим більше людей підтримуватиме КиївПрайд – тим ширша територія нашої безпеки, тим відчутнішою є повага до інакшості, тим упевненішим є наше майбутнє.
Дослідження проведене Фондом “Демократичні ініціативи” ім. Ілька Кучеріва та фірмою “Юкрейніан соціолоджі сервіс” на замовлення Програми розвитку ООН в Україні та у співпраці із ГО “Центр інформації про права людини” та Офісом Уповноваженого Верховної ради з прав людини. Усього було опитано 2002 респонденти в усіх областях України (окрім Криму, м. Севастополь та окупованих територій Донбасу).
Ірина Виртосу для Платформи
