“Зламані ребра вже загоїлися, тож немає сенсу”: з чим стикаються цивільні після полону та катувань, щоб отримати гроші та допомогу

Практика викрадення та утримання в неволі цивільних українців на окупованих територіях для росіян стала вже систематичною. Часто це утримання супроводжується тортурами, катуванням, приниженням та жорстоким поводженням, які мають тяжкі наслідки.

Після звільнення з полону такі потерпілі потребують як фізичної, так і психологічної реабілітації. Але чи всі колишні бранці можуть отримати відповідну допомогу? З якими проблемами вони стикаються після полону, на які грошові виплати від держави можуть розраховувати і як загалом довести факт полону тим, кого звільнили не в межах офіційних обмінів?

Про це ZMINA поговорила з кількома колишніми бранцями, яких викрали під час окупації Херсона, а також координаторкою груп родин військовополонених та зниклих безвісти Медійної ініціативи за права людини Оленою Бєлячковою.

Після деокупації Херсона місцеві прокурори не знали, як працювати зі звільненими, і везли їх до Києва

Романа Шаповаленка окупанти викрали у серпні 2022 року в Херсоні і утримували майже півтора місяця в місцевому ІТТ, його катували електрострумом, різали ножем, а також топили. Чоловіка змусили зізнатися на відео, що саме він наводив українські ракети на Антонівський міст, після цього відпустили. Роман залишився в Херсоні аж до деокупації, але один з його співкамерників зміг перебратися на деокуповану територію відразу після полону, там він звернувся до правоохоронців. Цей чоловік і розказав про Романа та інших бранців, які були разом з ним у камері.

Роман Шаповаленко.

Після деокупації Херсона правоохоронці зв’язалися з Романом і розпитали його, чи дійсно він був в Херсонському ІТТ.

“Запитали мене, чи я був там, бо про мене розповів такий-то. Я відповів, що я такого знаю і ми разом були у камері. Прокуратура сама вийшла на мене. Багато хто після катівень намагався правдами і неправдами виїхати на деокуповану територію. Мені ніяк було тікати самому, у родині 4 жінки. Бувало таке: якщо чоловік ховається, забирали на підвал дружину там чи матір, когось з близьких поки він сам не прийде”, – пригадує Роман.

Тож після деокупації  працівники прокуратури відвезли Романа та кількох інших потерпілих до Києва. Там херсонські правоохоронці консультувалися щодо роботи з цивільними заручниками росіян. Адже на той момент, за словами Романа, у прокурорів не було чіткого алгоритму, як з ними працювати. Так колишні бранці Кремля потрапили на телебачення, їх запрошували на зустрічі з працівниками органів влади, з представниками міжнародних організацій.

Але, за словами Романа, за деякий час після звільнення Херсона до місцевих правоохоронців пішов потік людей, які повернулись з катівень.

“Зустрічав я знайомих, які теж знаходились у в‘язницях, деякі з них і фізично, і психологічно зломлені. Запитую: чи допомагає вам держава? І мені відповідають, що багато тяганини, нічого не виходить з подачею документів. Багато в кого ж забрали документи росіяни, і тепер вони ще якось повинні їх відновити. Багато кому кажуть, що недостатньо доказів, що вони були в катівнях. Купа бюрократичних проблем і таке інше”, – пригадує чоловік.

Він відзначає ще одну проблему, з якою стикаються люди, які вийшли з російських катівень – мало інформації, до кого звертатися, який алгоритм дій, адже не всі люди про це знають. Крім того, постраждалі мають різний ступінь травматизації.

“У нас були люди психічно травмовані, вони не довіряють нікому, їх спочатку треба витягти з цього стану. Я міг з ними розмовляти, бо сам був у такій шкурі. Я пояснював, що як робити, куди йти. Яке надається лікування, яка допомога”, – каже Роман. 

Він додає, що цивільних заручників, яких разом з ним повезли до столиці представники міжнародних організацій, відправили на реабілітацію. Це була і фізична, і психологічна реабілітація. Повне обстеження. Він пригадує, що після тортур у людей були зламані руки, ребра, відбиті нирки.

Судмедекспертизу чоловіки проходили в Херсоні. Роман зазначає, що, оскільки вони були в супроводі прокурорів, ніяких особливих проблем не траплялося. 

Факт полону довести складно, якщо ти сам не юрист

Етап судмедекспертизи був, за словами Романа, найважчим, адже за 54 дні перебування в неволі зламані ребра загоїлися. Він також пригадує, що людей не випускали з катівні, допоки синці не зійдуть.

“Мене більше на психічний стан перевіряли. Бо дуже психічно давили, лякали. Багато хто в камері намагався вішатись, різатись”, – додає херсонець.

Ще однією проблемою є те, що люди мало знають про законодавство, яке зобов’язує державу виплачувати 100 тисяч гривень, навіть якщо людина була в полоні лише день. Щоб отримати цю виплату, потрібно рішення Комісії з питань встановлення факту позбавлення особи особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України, яка працює при Мінреінтеграції. Комісія встановлює факт перебування в полоні військових і цивільних, зокрема вже звільнених з полону осіб.

Водночас, за словами Романа, факт полону важко довести. Крім того, покази колишніх полонених перевіряли по 5 разів, а це постійна ретравматизація постраждалих. Сам Роман грошову компенсацію отримав швидко, а от слідство тривало приблизно рік. 

“Найважче було, коли разом з нами привели жінку. Ми не знали її історії. Ми починаємо розказувати свої історії і бачимо, що жінка мало не втрачає свідомість. Виявляється, у неї закатували сина, вона його останки впізнала тільки за татуюванням. Вона слухає наші розповіді і розуміє, що з її сином робили“, – додає чоловік.

Так не повинно було бути, підсумовує колишній бранець Кремля.

Зі схожими проблемами зіткнувся й інший полонений, колишній поліціянт з Херсона Антон Ломакін.

Антон потрапив у полон до окупантів і провів там майже чотири місяці, з 15 серпня по 6 грудня 2022 року. Спочатку чоловіка тримали в Херсонському ізоляторі тимчасового тримання (ІТТ), а потім перевезли на лівий берег Херсонщини. 

Росіяни імітували розстріл Ломакіна, одягали на голову пакет, били електрошокером, накидали на голову футболку і поливали водою, аж поки чоловік не починав задихатися.

Через понад 180 днів полону Ломакіна відпустили. Виїхати на підконтрольну Україні територію чоловік не зміг, тож залишився в окупованих Олешках у родичів. А коли росіяни підірвали дамбу Каховської ГЕС, Антону вдалося знайти човен і вибратися на деокуповану територію.

Антон Ломакін. Фото з приватного архіву

Чоловік розповідає, що довести факт полону досить складно.

“Багато паперів треба, багато бюрократії. У мене не було проблем, бо я юрист. Якщо ти не юрист, то тобі буде складно”, – каже Ломакін.

Він зазначає, що хоч на сайті Мінреінтеграції і є перелік документів, але цей список не вичерпний. І паперів, які підтверджують факт полону та катувань, доведеться збирати значно більше.

“Може бути так, що ти розкажеш, як тебе затримували, наведеш якісь факти, а тобі дадуть відмову. Там у них засідає колегія і голосують, хто за те, щоб тобі дати статус, хто проти, а хто утримався. Зранку приходять такі бадьорі, спочатку всі — так, так, так, а тоді заморюються і просто не дають кількості голосів, аргументувати вони ніяк не можуть”, – додає колишній в’язень.

Він пригадує, що мав знайомих, які подавали документи на комісію при Мінреінтеграції і першого разу отримали відмову, а коли люди подалися вдруге з тим же пакетом документів, то їм підтвердили статус. Антон зазначає, що ці люди навіть мали відео, на якому видно, як окупанти їх затримують. Були свідки, які давали свідчення, але статус постраждалим не дали з першого разу. 

Судмедексперт подивився і каже: “Тут немає сенсу, у тебе вже все загоїлось”

Експоліціянт також скаржиться на якість проведення судмедекспертизи. Він наголошує, що колишні бранці росіян після звільнення не завжди мають змогу одразу потрапити на деокуповану територію. Далі минає час, поки людина звернеться до правоохоронців, поки слідчий направить справу, поки всі виписки, поки черга…

“У мене якось так було. Сидів мужичок у кабінеті, подивився на результати і говорить: “Тут уже немає сенсу, бо тут вже зажило у тебе, тут теж немає, оце недоказуємо, оце у тебе взагалі прищі якісь…” А там шрами позалишалися, поміряв більші шрами лінійкою і усе, на цьому експертиза закінчилась. Тобто мені зробили судмедекспертизу хвилин за сім. Були поламані ребра, мені сказали, що нема сенсу це писати в експертизу, бо там все зажило. Там не видно, що там може буть видно, так це мозоль, воно тобі треба? Воно й нам не треба”, – ділиться Ломакін.

На його думку, люди звикли так працювати, й іноді судмедексперти просто чекають, що їм заплатять, щоб поставити потрібний висновок.

“Я йому сказав відразу, що це для України потрібно, а не для мене. Це проти РФ буде справа. Тоді він тільки написав, що можливі були ураження електричним струмом… Проте, знаючи, що я перетерпів,  судмедексперт навіть не призначав якихось психологічних тестів”, – наголошує експоліціянт.

Антон Ломакін додає, що судмедекспертизою незадоволений максимально.

На думку Ломакіна, системної програми щодо реабілітації цивільних заручників наразі в державі не існує. Як немає й окремих ресурсів, де б можна було знайти інформацію щодо цього питання.

“Основна складність, щоб завели справу, щоб все було задокументовано і твоя справа була передана на Офіс генпрокурора. І тоді прокуратура призначає менеджера, менеджер з тобою спілкується, тоді можуть надаватися реабілітації тощо”, – каже він.

Також є випадки, коли цивільним заручникам допомагають громадські організації, але ця допомога також не є системною. Так, наприклад, сталося і з самим Ломакіним, йому кошти на відновлення здоров’я частково допомогли зібрати волонтери. Він додає, що всі колишні в’язні потребують тієї чи іншої реабілітації.

“Я відновлюю здоров‘я за свій рахунок і через волонтерів. Реабілітацію не проходив, коли був час і можливість, тоді її не було, коли вона з’явилася, я вийшов на роботу і не маю ні часу, ні можливості”, – додає чоловік.

Документи, щоб визнали потерпілим, збирав два роки

Колишній поліціянт зазначає, що з виплатами від держави проблем не мав. Але він знає випадки, коли люди чекають по пів року і навіть більше, бо в бюджеті немає на це коштів.

“Я підтвердження отримав на кінець року і виплати отримав за місяць перед новим роком. Кому підтвердили статус після нового року, то виплат немає до сьогодні. Весь час посилаються, що недофінансування і таке інше”, – каже Ломакін.

Ще один колишній в’язень Херсонського ІТТ Володимир Іванченко близько двох років збирав документи, щоб довести, що дійсно був в полоні у росіян. Його захопили в полон 26 червня 2022 року в Херсоні, а через 43 дні, 8 серпня, відпустили на волю.

Чоловік каже, окупантам не сподобалося те, що він був учасником муніципальної варти і мав посвідчення 2019 року. У полоні кілька разів імітували його розстріл, сильно били кийками, також катували електрострумом. А перед тим, як відпустити, окупанти сильно побили Володимира і примусили підписати документи про співпрацю.

Після звільнення він сам не звертався до прокуратури – каже не мав на це часу. Адже Володимир з представниками місцевої церкви розвозив гуманітарну допомогу.

Володимир Іванченко. Фото з приватного архіву чоловіка

Одного разу на вокзалі до нього підійшли поліціянти, так він дізнався, що його вже деякий час намагалися знайти українські правоохоронці, бо він значився потерпілим у справі про незаконне утримання та катування іншого цивільного.

“Потім взяли свідчення, одного орка впізнав по фото. Там ще показували фото, але я їх не впізнав. Після того, як вийшов 8 серпня 2022 року, десь на кінець березня – початок квітня 2023 року я почав співпрацювати з нашими правоохоронцями, і ось нарешті результат – витяг всіх документів, що я потерпілий. Минуло 2 роки від полону”, – зазначає чоловік.

Він каже, що після звільнення ще в окупації йому вдалося зробити рентгенівські знімки. Володимир прийшов зі скаргами до лікарки, та відправила його на рентген, і виявилося, що у чоловіка зламані ребра та хребет.

“Потім проходив ВЛК, знов рентген, а там перелом, я навіть не знав, що він там був. У мене до в’язниці було 90 кг, вийшов – 46… Навіть фото є. Розбили прикладами обличчя, воно не все відразу загоїлось, загноїлось у деяких місцях. Ліки забрали, у нас була мазь Вишневського – забрали. Спина була чорна. Не випускали, поки не зійде”, – каже Іванченко.

Він додає, що зміг частково зафіксувати побої: одразу після звільнення родичі зробили фотографії. Але судмедекспертиза не взяла ці фото до уваги.

Володимир каже, що вже зібрав документи для комісії із встановлення факту полону, але ще не подавав їх. Тож, чи вийде отримати допомогу з першого разу і коли призначать виплати, спрогнозувати важко.

Допомогти встановити факт полону можуть в СБУ 

За словами координаторки груп родин військовополонених та зниклих безвісти Медійної ініціативи за права людини Олени Бєлячкової, слідство може дійсно тривати рік чи довше, оскільки іноді просто не вистачає кадрів, які ведуть провадження.

Наразі, за її словами, в структурі СБУ функціонує Об’єднаний центр з координації пошуку та звільнення військовополонених, незаконно позбавлених волі осіб внаслідок агресії проти України. Він займається встановленням фактів полону не тільки військових, а й цивільних осіб. Цей орган встановлює факт полону і видає відповідну довідку.

“Як військових, так і цивільних, якщо вони потрапляють у полон, мають вносити до обліку Національно інформаційного бюро, яке створене у відповідності до Женевських конвенцій. І після звільнення з полону постраждалий може звернутися до цього бюро, щоб воно в його інтересах звернулося до відповідних органів СБУ для отримання цієї довідки”, – каже експертка.

Тож цивільні заручники після звільнення можуть звертатись до СБУ. При звільненні цивільних з полону СБУ збирає свідчення, перевіряє ці обставини, відповідно в цьому відомстві також можуть підтвердити той факт, що особа дійсно була цивільним заручником і щодо цього вони мають свідчення і факти підтверджені. Тобто працівники відомства також можуть видати довідку №55 (про те, що цивільний дійсно був в полоні у окупантів. – Ред.), яка надає право звернутися до комісії при Мінреінтеграції і отримати статус цивільного заручника.

“Цей статус надає фінансові гарантії для отримання одноразової допомоги при звільненні 100 тисяч гривень. А також, якщо родина не зверталася, поки цивільній був у полоні, і є заяви з підтверджуючими документами, то такий постраждалий може отримати ще по 100 тисяч за кожен рік перебування в полоні. Це на сьогодні одна з тих гарантій, яка надається звільненому цивільному заручнику”, – зазначає Бєлячкова.

Вона підтверджує, що цивільним складніше доводити факт полону, ніж, наприклад, військовим. Тому важливо мати свідків, це можуть бути ті люди, які перебували разом з потерпілим в місцях несвободи, це можуть бути родичі, які були свідками, коли його забирали, викрадали, це можуть бути органи місцевого самоврядування, які мають право видати довідку з повідомленням, що цивільного дійсно викрали і їм як органам місцевого самоврядування про це було відомо.

Підтвердити факти тортур військовим легше, ніж цивільним

Експертка МІПЛ каже, що підтвердити факти тортур і катувань військовим також легше, ніж цивільним. Адже це можуть бути не тільки фізичні сліди, а й ментальні та психічні наслідки. Тому, щоб встановити і підтвердити, що людина зазнала певних травм саме через перебування в полоні, військових, наприклад, направляють в лікарню, у них є виписки, епікризи і так далі.

“Але знову ж таки цього не достатньо, це медичний висновок, він не встановлює причинно-наслідковий зв’язок, і медики цього робити не будуть, бо це завдання експерта. Вони направляють на судово-медичну експертизу вже після завершення лікування і процесу реабілітації, долучають ці медичні документи до експертизи, яка проводиться. Тобто це проводиться комплексно, не тільки медична експертиза – виявлення слідів і наслідків катувань, а й психологічна”, – додає Бєлячкова.

За її словами, висновок експерта з цього напряму буде також підтвердженням того, що до людини застосовувалися нелюдське поводження, катування, тортури. А це вже свідчить про те, що РФ порушувала норми міжнародного гуманітарного права. Тому, за словами Бєлячкової, не дуже добре, якщо немає можливості підтвердити полон через судово-медичну експертизу, хоча в такому разі залишається ще психологічна експертиза. Тут спеціаліст може підтвердити, що після полону в людини змінилася поведінка, погіршився сон, підвищилася тривожність.

Також, за словами експертки, постраждалі як доказ тортур можуть надавати свідчення, зібрані документаторами правозахисних організацій, якщо вони проводили документування за Стамбульським протоколомі . 

“Стамбульський протокол передбачає низку питань, у тому числі й щодо катувань. Зрозуміло, що правозахисник не є лікарем, чи спеціалістом вузького профілю, так, як, наприклад, судмедексперт. Але все одно це є документування, тому можна застосовувати ще й Стамбульський протокол, тобто опитувати по ньому”, – каже експертка.

Водночас Бєлячкова уточнює, що з цивільними цей процес відбувається складніше, особливо, якщо вони повертаються не в межах офіційного обміну, а коли їх відпускають на окупованій території, скажімо, під заяву про помилування, і людям вдається якимось чином перебратись на підконтрольну територію. В такому випадку цивільний лишається сам на сам з цими проблемами і нерозумінням того, що йому робити. Якщо такі люди все ж звертаються по допомогу, їх можуть разом з військовими направити на лікування, але тут потрібне державне забезпечення і контроль, наголошує Бєлячкова.

Цивільні проходять реабілітацію та лікують наслідки катування за власний кошт або благодійні пожертви

Експертка МІПЛ також зауважує, що пройти реабілітацію коштом держави для цивільних, які повернулися з російського полону, набагато складніше, ніж, наприклад, військовим. За її словами, існує нормативна база, яка регулює порядок реабілітації, лікування, але, як це впроваджується у життя, таких прикладів вона навести не може. 

“Я не можу сказати, що когось там пролікувала держава, чи вона допомогла поставити імпланти, пролікувати зуби, бо для військових там це більш гарантовано і захищено, там є відповідні програми. Але щоб це поширювалось на цивільних, то я такого не бачила”, – каже Бєлячкова.

Вона додає, що знає випадки, коли українські медичні заклади безплатно лікували поранених цивільних після полону. Але визнає, що цивільні менш захищені, ніж військовослужбовці.

“На жаль, наше законодавство не враховує того, що цивільні особи перебувають в таких же умовах як і військові у полоні, до них так само застосовуються катування і тортури. І вони виходять у такому ж жахливому стані, як і військовослужбовці. З нормативної сторони, з того, що я знаю, то лікування відбувається в основному за власний кошт, або за допомоги громадських організацій чи фондів”, – каже експертка.

Вона додає, що родина цивільного заручника, крім 100 тисяч на рік, по суті нічого не отримує. Наприклад, коли цивільного викрадають, то роботодавець не звільняє людину, тобто робоче місце зберігається, але він сам нічого родині не виплачує, оскільки законодавчо не зобов’язаний це робити і понесені збитки покладаються на державу-агресора.

За словами Бєлячкової, дійсно не всі, хто подає заяви, отримують компенсації відразу. Вона наголошує, що питання про виплати треба уточнювати індивідуально у тих, хто причетний до комісії, телефонувати на вказані консультативні номери телефонів. Експертка додає, що зараз комісія отримує велику кількість заяв, одночасно їх може розглядатися до 1000, або й більше. Адже до комісії звертаються родини військовополонених, родини цивільних заручників звільнених офіційним шляхом, а також неофіційним шляхом.

“Також є категорія тих, хто перебував в колоніях ще до повномасштабного вторгнення і не подавав заяву на отримання допомоги за кожен рік перебування. І так декілька категорій пакетів до розгляду і відповідно прийняття позитивних рішень скажімо за 90% заяв, передбачає, що на кожну особу треба виплатити ці 100 000 грн”, – додає експертка МІПЛ.

Вона пояснює, що багато чого залежить від бюджетування і фінансування. Яку суму і коли в державі виділили для того, щоб поступово закривати позитивні рішення. Наразі існує проблема зі строками, приблизно 3–4 місяці. Але Бєлячкова наголошує, що важливо розуміти: якщо є позитивне рішення, то лишається тільки дочекатися фінансування, у будь-якому разі постраждалі цивільні отримають кошти.

Читайте також: Як встановити факт позбавлення особистої свободи внаслідок війни