Живи, люби, май надію. Як українка в Данії замість кар’єрних амбіцій обрала допомагати біженцям

Віта Буренко – українка, родом з Вінниччини, яка більше 11 років живе в Данії. Одержавши в Умані вищу освіту за фахом “облік та аудит”, за порадою друзів поїхала на роботу в невідому для неї країну. Тоді відкрилася можливість влаштуватися в данську родину за програмою культурного обміну для студентів та молоді Au Pair. За контрактом дівчина зобов’язувалася допомагати 5 годин на день родині, в якій проживала, та вивчати данську мову.

Згодом вона познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком. Так тут і залишилася. В їхній родині п’ять років тому народився син. На початку 2022-го Віта шукала нову роботу, займалася улюбленим хобі – виготовленням розкішних прикрас. А в один день усе змінилося… Дівчина поставила своє життя “на паузу” і пішла волонтеркою в один із біженських центрів, де з’явилися перші українські родини, які рятувалися від війни.

І ось понад шість місяців повномасштабної війни Віта Буренко допомагає українцям та українкам адаптуватися у Данії. Віта – менторка, перекладачка в одній з данських комун Відовре (Hvidovre).

У черговому інтерв’ю з серії “Одна в полі воїнка” вона розказала про особливості прихистку для українців в Данії, про те, як зустріла серед біженців дівчину, яка на останньому місяці вагітності перебувала в укритті Маріупольського драмтеатру під час вибуху, та про відмінності між данцями й українцями і те, чим вони можуть один одного збагатити.

Віта Буренко. Фото надане героїнею

У Данії ми всі включилися – ніхто не лишився байдужим, особливо місцева українська діаспора

Віто, ти вже тривалий час проживаєш у Данії. Це так далеко від України. Що ти відчула, дізнавшись про повномасштабне вторгнення?

Це був ранок. Я отримала повідомлення від своєї однокласниці. Вона написала: “У нас війна”. Стало дуже страшно за рідних.

На той час у мене гостювала сестра. Вона приїхала в січні й через тиждень мала вже вертатися. Я побігла до неї, розбудила й кажу: “Настю, ти залишаєшся в нас, ти не поїдеш додому”. І розплакалась…

Одна з перших думок, що це надовго. Було відчуття, що настав дуже важкий час. Війна – це те, що не може закінчитися за місяць. Будуть втрати, смерті, розбиті сім’ї, економічний занепад України. Це значить, що я, можливо, не зможу побачитися зі своїми рідними.

Мій чоловік народився в Латвії, має латвійське громадянство, але він з російської родини. І чи не перше, що він сказав: “Мабуть, тепер мене там взагалі не приймуть”.

Для мене стало травматичним, що ми як сім’я не зможемо поїхати додому на Вінниччину. Певно, це егоїстично, але в ті перші хвилини найперше я думала про себе і своїх рідних…

А потім, уже 25 лютого, в Копенгагені провели перші мітинги на підтримку України, на одному з яких виступила прем’єр-міністерка Метте Фредеріксен й наголосила, що Данія готова надавати допомогу й зробить усе, щоб підтримати людей. Вона чітко озвучила: ми готові приймати біженців з України.

Фактично на другий день?

Так. На другий день війни Метте Фредеріксен уже спілкувалася з Володимиром Зеленським, висловила йому своє захоплення силою та хоробрістю українців і пообіцяла фінансову та гуманітарну допомогу.

Людям із біометричним паспортом дозволили в’їхати в Данію й перебувати тут до 90 днів, а без паспортів питання вирішувалися в окремому порядку. Згодом, 17 березня 2022 року, був ухвалений спеціальний закон, яким надавався прихисток для українців. Це велика увага до українців, і біженцям з жодних інших країн таких умов не було створено. Щонайменше на два роки цей закон дає право жити в Данії з можливістю продовжити цей дозвіл ще на рік, працювати, вивчати мову. Українцям не обов’язково жити в центрах для біженців.

Тут, у Данії, ми всі включилися – ніхто не лишився байдужим, особливо місцева українська діаспора. До лютого в Данії проживали близько 16 тисяч українців, за ці пів року нас стало на 30 тисяч більше.

День Незалежності України в Копенгагені. Фото надане героїнею

Ми брали участь у мітингах біля російського посольства, які організовувала наша діаспора та члени групи Bevar Ukraine. І ось нещодавно на День Незалежності організували ходу із 30-метровим українським прапором від парламенту Данії до українського посольства. Це був особливий день, коли ми з українками з хостелу, де я працюю, йшли разом з великою кількістю українців й відчували безмежну гордість за нашу Батьківщину, героїв та невимовну журбу за загиблими й постраждалими. Співати у скандинавській країні Гімн України та “Червону калину” – це велика честь.

Віто, ти одна з перших, хто включився у допомогу українцям в Данії. Пригадую, що в тебе була пропозиція іншої роботи, і ти її відхилила, щоб бути поруч з нами…

Я мала великі плани і щодо нової роботи за моїм економічним фахом, і щодо перетворення хобі на власний мінібізнес. Я виготовляю прикраси. Накупила багато матеріалу, чимало зробила. Домовилася з фотографом. Чоловік мене підтримував у моєму хобі, хотів, щоб я його розвивала. Це те, про що я давно мріяла. І все довелося відкласти…

Як тільки дізналися про вторгнення, ми із сестрою слідкували за новинами зранку до вечора. І в якийсь момент я зрозуміла, скільки це забирає сил, настільки відчуваєш себе безпомічною. А ще відчуття провини, що ти – теж українка, але ти не вдома.

В одному з перших заходів на підтримку українських родин наш мер міста Відовре Андреас Вольф Андерсен (Anders Wolf Andersen) сказав, що комуна має житло, де ми могли б розмістити людей. Данія розділена на майже 100 комун або громад, які є незалежними в ухваленні рішень, мають свій бюджет і вирішують всією громадою, як ним розпоряджатися. У нашій комуні є так званий центр біженців – хостел, ось про нього і говорив мер. Тут почали заселяти українські родини.

Я постукалася в фейсбук-групу до місцевих, бо живу зовсім поруч з цим хостелом. Там познайомилася з дівчиною Кіт, якій запропонувала допомогу з перекладом у спілкуванні з українськими родинами. Кіт відповіла, що організовується група данських волонтерів, і я можу до них приєднатися. Я ще до кінця не усвідомлювала, чим зможу бути корисною. А потім виявилося, що саме робота перекладача була дуже важливою.

Одна із перших наших ідей була познайомитися в хостелі з усіма приїжджими, розпитати, звідки вони з України, чи разом з ними діти, чи потрібні їм якісь речі.

Українські родини у Відовре. Фото надане героїнею

Пригадую, як ми стукали в кожні двері. І нам відчиняли. Я розмовляла, а мої колеги-волонтерки Майкен і Кіт записували. Кіт дуже хвилювалася. А мені було добре, тому що я опинилася серед своїх. Цього от не можна забрати, де б ми не були, коли зустрічаються люди з однієї культури, країни, вони, як рідні… Так ми познайомилися з усіма. Там я зустріла бабусю Галю з Вінниці, звідки родом і я. Вона дуже смілива – приїхала сюди з 5-річною онукою і 2-річним онуком.

Вона мені довірилася як землячці. І ми гуляли з її онукою. Я дізналася, що їхня мама лишилася в Україні волонтерити. Моєму синові стільки ж років. І мені було шкода дівчинку, яка мусить бути без мами…

До нас приїхали люди з Києва, Харкова, Маріуполя, Миколаєва, Донецька, Чернігова, Житомира. 

За ці пів року хвилі підтримки українців у Данії то піднімаються, то спадають. Бо перший шок минув. Люди поступово повертаються до свого життя. Це зрозуміло. Але ще від початку я вирішила для себе, що допомагатиму, скільки зможу. Тож віддавала сина в садочок, і щодня – і вечорами, і у вихідні проводила час з українськими родинами.

Окрім того, що я поставила своє хобі на паузу, я також відмовилася від роботи в аеропорту, хоч пройшла декілька інтерв’ю. До волонтерства я працювала за спеціальностями “аудитор” та “економіст”. І в будь-який час можу повернутися в ці сфери. Але як за таких обставин можна займатися чимось іншим? Усі думки тільки про Україну. Я вважала це своїм обов’язком. Відчувала, що потрібна там, де я є.

Зрештою, через те, що я була постійно в хостелі, мені запропонували тут роботу. Фактично я сама створила собі це робоче місце.

З травня по липень я працювала сама, але вже на серпень запросили ще двох українок Аню і Таню, які давно проживають у Данії й теж пішли волонтерками, дізнавшись про війну.

Я не можу бути поруч із тими, хто в Україні, але я можу допомогти тим, хто приїхав у Данію

Віто, що давало тобі сили? Це ж не “просто робота”. Це спілкування з людьми, часто з людьми з важким досвідом, з окупованої території…

Я б не впоралася без своєї сестри і чоловіка. Сестра взяла на себе приготування їжі вдома та побутові справи. Чоловік відвозив сина в садок, сестра забирала і часто була з ним до вечора, часом і вкладала спати, бо я поверталася пізно. Тож ми допомагаємо всі разом. На початку війни чоловік розвозив гуманітарну допомогу, відвозив її на склад, куди ми з сестрою приходили сортувати речі. Там завжди бракувало рук.

Мені було б дуже важко, якби не підтримка данців. Ми дуже здружилися з данською волонтеркою Майкен. Вона як місцева мала більше контактів і знала, як вирішувати ті чи інші питання. І сьогодні весь свій вільний час присвячує українцям. Ми маємо свою групу, де пишемо про всі заходи та потреби. Тільки напишуть у групі, що потрібний велосипед, чи ліки, вона швидко звертається в різні організації, щоб це знайти. Наші дівчата жартують, що немає такий речей, які б Майкен не могла знайти. Частина наших українців переїхала у квартири, і Майкен їм допомогла облаштувати житло.

Віта та Майкен. Фото надане героїнею

Деякі благодійники бажали залишитися анонімними. Кажуть, що допомога має бути тихою.

Що давало сили? Певно, відчуття обов’язку. Я читала новини про те, як страждають діти, що в людей немає їжі, води, багато хто ночує в підвалах… Так, я не можу бути поруч із ними, але я можу допомогти тим, хто приїхав у Данію.

І до нас приїжджають люди, які виїхали з окупованої території.

Марія приїхала з двома молодшими синами з Житомира, а старший син лишився на Чернігівщині, ще тоді на окупованій території. Бо гостював у бабусі, коли їх застала війна. І коли Марія про нього говорила, то постійно плакала. Син не міг виїхати – їх не випускали. Я досі не можу повірити, що можливе таке насилля. Якимось чином вони виходили в ліс, на якусь гірку, й ловили там зв’язок, щоб передати повідомлення рідним, що “ми живі, все нормально”. І потім одного вечора цього хлопця вивезли-таки лісами Білорусі. Коли він приїхав, вільного місця у хостелі для ночівлі вже не було. І ми з Майкен поїхали пізно ввечері в данську родину, і родина відчинила двері для Марії та її дітей, щоб вони могли бути нарешті разом.

Є сім’я, яка була в Маріупольському драмтеатрі… Олена на останньому місяці вагітності перебувала там під час вибуху. Лише дивом вижила та змогла виїхати. Пізніше ми допомагали оформити документи, щоб вибратися її старшій доньці з Маріуполя. Її свекруха теж тут. І все, що ми бачили з новин, ця жінка побачила на власні очі: вона розповідає, як на вулицях лежали загиблі люди, що в неї та її сусідів не було продуктів, і вони діставали з морозильної камери все, що залишалося, і ділили на всіх. Що їхня старенька бабуся не витримала, вони не мали можливості її поховати, тому вимушені були прикопати у невеликій могилі на власному подвір’ї під час вибухів…

Знаєш, слухаючи ці історії, я наче не дозволяю собі вірити, що це жахіття відбувається насправді.

Зі мною працює моя колега Аня. Коли влітку в Копенгагені в одному з торговельних центрів у натовп людей почав стріляти хлопець, Аня працювала в магазині прикрас. Чула постріли. Вони людей з коридору у свій магазин покликали і закрилися. Але їх від цього хлопця зі зброєю відділяла стіна з тоненького пластику… Вони дві години чекали поліцію. Для неї це був такий стрес, що вона не змогла повернутися на роботу після цього. Можна тільки уявити, що відчувають українські родини на війні…

Віто, у чому суть твоєї менторської роботи в комуні?

Люди розгублені. Частина людей, які виїжджали, були в підвалах, переховувалися. Частина людей із Західної України не чекали, а зібралися й поїхали одразу. У кожного свій досвід.

Моє завдання допомагати їм адаптуватися на новому місці. Найперше ми виконуємо роботу перекладача: ми разом з українцями на співбесідах з роботи, на консультаціях з їхніми кураторами з комуни, записуємо дітей у школу, садочок, допомагаємо знайти лікаря.

Та дуже часто, звертаючись з якогось питання, люди починають говорити про себе. І ми слухаємо. І ці люди, відчуваючи підтримку, не можуть часом спинитися, плачуть, бо після розповіді про свої втрати їм стає легше.

Я пам’ятаю себе понад 10 років тому, як було важко. Так, англійську на якомусь рівні мала. Але я знаю, що це таке, коли тобі приходить купа листів з комуни, зі школи, з різних організацій. І всі вони данською мовою… Таня, Аня і я – ті, хто поруч.

Чимало українських біженців мають вищу освіту. Я знаю кількох жінок, які були на високих посадах вдома, але вони соромляться тут про це розповідати. Я їм раджу говорити про свій досвід, кваліфікацію. У нас є Світлана, працювала архітекторкою міста, Таня — директорка дитячого садочка, Юлія — головна редакторка. І нині шукають роботу за фахом, але це нелегко. Морально це людей дуже пригнічує. На сьогодні вони почали навчання на курсах англійської мови, допоки для них знайдеться робота.

Кожна комуна такі випадки вирішує по-своєму, та всі дотримуються закону. Може, через те данці живуть краще. У матеріальному плані, вважається, що тут невеликий розрив між бідними і багатими людьми.

Волонтерство, а згодом і робота в комуні – цінні для мене. Цікаво, що робота в комуні дає і мені багато. Так, у мене немає психологічної освіти. Але на сьогодні комуна нам пропонує відповідні курси. Ми можемо не тільки собі допомогти, а й розвиватися професійно в соціальній сфері.

Минулої осені чоловік наполіг, щоб я отримала права. І це було так вчасно. Бо комуна надала робочий автомобіль, щоб розвозити людей. І я вимушена була перебороти свій страх і сісти за кермо. 

До слова, у Данії дуже цінується, коли ти маєш досвід роботи з людьми.

Данці – скромні, а нас видно. А чому ні? І в цьому краса, що ми різні

Які гарні практики з Данії можна привезти додому?

Із простого рівня: я захоплююся тим, яка вихована основна частина данців у спілкуванні – вони з повагою ведуть розмову, не підвищують тон. За моїм спостереженням, вони скромні, у них не прийнято дуже голосно про себе заявляти. А нас видно. Ми любимо про себе говорити. А чому ні? Ми такі. Вони такі. І в цьому краса, що ми різні.

Також мені подобається повага до особистого життя, до сім’ї. Гнучкі умови праці: коли ти в один день можеш прийти раніше, а в інший – пізніше, коли в один день затримуєшся на роботі, а потім ці години забираєш собі як вихідні. Щоб на рівні проводити час на роботі і з сім’єю, дітьми. І вихідні – це святе, ніхто тобі в цей час не відповість на робочий телефон чи емейл. Бо відпочинок так само важливий, як і робота.

Я на собі відчула, що значить, коли накопичується втома. Мені здавалося, що можна відпочити потім. Але коли прийшла моя відпустка, я була вся така напружена. Мені хотілося і у відпустці відповідати на всі ці численні питання, але родина сказала: “Відключай усе!”

За твоїми спостереженнями, що нового данці відкрили про українців?

Їх дивує, як наші люди, врятувавшись від війни, мають змогу радіти життю, організовувати заходи про українську культуру, проявляти свою гостинність. Адже українським жінкам треба так приготувати, щоб було в три ряди… Данці цього не розуміють (сміється. – Авт.). Данці готують з розрахунку на те, скільки гостей, щоб якраз всім вистачило. З одного боку, правильно, щоб не викидати продукти, а от для нас це може бути образливо, що так мало поставили на стіл, що не можна дозволити собі більше. Я пам’ятаю, як мене ображало в данській сім’ї, коли запитували: “Ти з’їси одну булочку чи дві?” І в мене постійно було відчуття, що я голодна. Але, до речі, для гарного самопочуття краще трошки недоїдати ніж переїдати…  

В Україні інший історичний контекст. Маючи за ХХ століття щонайменше три голодомори, дві руйнівні світові війни, концентраційні табори, важкі відбудови, ще й непрості 90-ті роки, у нас нагодувати – це прояв турботи…

Саме так. І це теж правильно. Наш перший раз, коли ми робили День відкритих дверей для данців, дівчата написали таку велику щиру промову… Всю ніч пекли коровай. А він вийшов негарний. Вони спекли другий. Наш мер і запрошені гості були вражені такою гостинністю та розмахом.

Як, на твою думку, чи Данія і Європа в цілому відчувають наслідки війни в Україні?

Дуже добре відчувають. Європейський Союз особливо швидко організувався й став відправляти допомогу, коли Путін почав лякати біологічною зброєю, потім стало газове питання… Україна – країна, яка закриває собою всю Європу. Злочини Путіна брутальні, та їх ніколи не забути. Данія підтримала наших людей й продовжує це робити.

Так, ми відмовилися від російського газу. Але фінансово це справді позначилося. Ціни на бензин, продукти зросли. І це відчуває не тільки моя родина. Про це постійно пишуть у медіа, висловлюються політики.

Мій найкращий подарунок на день народження – час на своє хобі

Віто, про що ти мрієш?

Мріяти я дуже люблю. І я намріяла все, що є в моєму житті. Я мрію, щоб найшвидше наша країна піднялася з руїн та розквітла. Мрію про святкування перемоги. Про те, як зайду в будинок свого дитинства й закричу: “Мамо, ми приїхали!”    

Займатися виготовленням прикрас – це теж моя мрія. У вільний час я створюю прикраси за технікою “вишивка та плетіння бісером”. Зараз є купа розкішних матеріалів – якісний бісер, натуральне каміння, перли, стрази… Роботи можна подивитися на моїй сторінці в інстаграмі @jewelry_by_vita_burenko. Чимало з них подарувала рідним, подругам. Я, мабуть, сиділа би цілими днями за цим. Думаю, моя терплячість у роботі з людьми розвинулася з мого хобі.

Віта Буренко на заході на підтримку України. Фото надане героїнею

Прикраси – це те, що заспокоює, що дає мені енергію. Любов до ручної праці я успадкувала від своєї бабусі Олени, і всі свої витвори я присвячую їй. Згадую розповіді про її юність у часи Другої Світової війни, і як вона повторювала: “Війна – це найстрашніше, що може статися в житті”…

Знаєш, який для мене найкращий подарунок на день народження від чоловіка? Я його просила: “Нічого мені не даруй, окрім сертифіката, на скільки годин ти підеш гуляти з сином, щоб я займалася своїм хобі”. Його і сестру просила, але вони не погодилися (сміється. – Авт.).

Під час війни я хіба жалкувала, що не можу посидіти пошити. Бо завжди приходила втомлена й, чесно кажучи, натхнення не було. Ось лиш недавно я завершила кольє, яке розпочала ще до війни. Я його вперше наділа в оперу, де ми збирали кошти на допомогу Україні.

Українські дівчата з хостелу звернули увагу, що я роблю прикраси, і подарували на день народження ось цю підвіску. Серію таких підвісок розробила данська дизайнерка Крістіна на підтримку України. І всі отримані гроші перераховує українським дітям. На цій підвісці написані такі слова: “Живи, люби, май надію”. Для мене багато значить цей подарунок.

…За ці роки в Данії мені дуже бракувало свого – своєї культури, мови, спілкування з нашими людьми. Так, у нас є друзі, ми бачимося з ними на вихідних. Але на роботі всі колеги спілкуються данською мовою, довкруги – данська, ти постійно у великому напруженні… А сюди в хостел до українських родин я ходжу із задоволенням. І навіть більшу частину дня розмовляю нашою мовою. Мушу сказати, що данська моя погіршилася за цей час. Але нічого. Це можна виправити.

Зате українська покращилася!

Так! Ми всі почали нею говорити.

Імена згаданих в інтерв’ю українських переселенців змінено.

 Матеріал створено за підтримки проєкту “Сприяння соціальній згуртованості в Україні / Пункт 7”, який реалізує Американська Асоціація юристів Ініціатива з верховенства права (ABA ROLI). Відповідальною за зміст інформації є авторка. Подана інформація може не збігатися з поглядами ABA ROLI.