Захист від домашнього насильства: що потрібно знати про Стамбульську конвенцію

“Мене часто питають, що я думаю про Стамбульську конвенцію проти насильства… Жартую: ніхто мене не питає, але мені є що розповісти, – ділиться зі мною київський дизайнер Геннадій Агарков і продовжує: – Одного разу я став свідком сварки. Я чув її із сусідньої квартири. Сварка, та й сварка – всяке бува. Та за кілька хвилин там уже щось упало, почувся жіночий плач… Певно, я мав би описувати, що в той момент подумав. Але цього не буде: я просто вийшов з квартири й подзвонив сусідам у двері. Їх відчинив хлопець.

– Що вам? – запитав він.

– У вас усе нормально? Може, викликати швидку або поліцію?

– Все добре! – і сусід грюкнув дверима.

Але… все стихло. Очевидно, цього візиту було досить, щоб охолодити хлопця.

Я навіть здивувався, як усе просто. Не треба вдягати супергеройського плаща, не треба викликати загін спецпризначення: досить часом просто подзвонити у двері…” – завершує свою історію Геннадій і додає, що ратифікація державою Україна Стамбульської конвенції проти насильства – “нормальний еволюційний крок для нашого суспільства, де мають поважати людську гідність і не бити слабших”.

Історія Геннадія мені близька, бо сама була свідком домашнього насильства й довелося викликати поліцію за номером 102. Яким же було моє здивування, коли я дізналася, що крім мене так само вчинили ще двоє сусідів.

Тільки за одну годину до нашого дому тричі приїжджав патруль. Попри те що я була налякана злочином за стіною, надії додала швидка реакція правоохоронних органів та сусідів. Якщо я опинюся в схожій ситуації – у мене є захист.

Але, допоки Стамбульську конвенцію проти насильства не ратифіковано, двері можуть і не відчинити, а держава – вдати, що її це не стосується.

Тому Коаліція громадських організацій “Україна – за Стамбульську конвенцію” закликає вийти 30 листопада об 11:00 ранку до Офісу президента на акцію “Відчинимо правду про насильство” й запитати: “Де Стамбулка?”.

Не “тренд”, а усвідомлена політика держави

У 2020 році під петицією до президента України про необхідність ратифікації Стамбульської конвенції проти насильства назбиралося 25 тисяч підписів від громадян та громадянок України. Водночас три петиції проти ратифікації конвенції не отримали достатньої кількості підписів, щоб їх розглянув президент.

Утім, ратифікація цього документа досі гальмується.

Народна депутатка від партії “Європейська солідарність”, співголова Міжфракційного депутатського об’єднання “Рівні можливості” Марія Іонова розповідає, що для запобігання домашньому насильству вже зроблено чимало важливих кроків.

Наприклад, розроблено низку законів відповідно до положень Конвенції Ради Європи про запобігання насильству щодо жінок і домашньому насильству та боротьбу з цими явищами (скорочено – Стамбульська конвенція проти насильства. – Авт.).

Чи не вперше цю тему порушило МФО “Рівні можливості” ще у 2011 році.

Згодом, після 2014 року, не без ініціативи депутаток VIII скликання, про проблему домашнього насильства знали вже на найвищому рівні – президента, парламенту, уряду.

“Ще одним нашим сильним аргументом стали читання жіночих історій про насильство в межах акції “16 днів проти насильства” – за п’єсою “Сім”. Усю перерву читалися зворушливі історії. Жодний депутат чи депутатка не вийшли. Тиша була в залі всі пів години…” – пригадує Марія Іонова.

Співголова Міжфракційного депутатського об’єднання “Рівні можливості” Марія Іонова

Уже в липні 2021 року, за IX скликання Верховної Ради, був підписаний Закон України “Про внесення змін до Кодексу України про адміністративні правопорушення щодо посилення відповідальності за вчинення домашнього насильства та насильства за ознакою статі”.

Про запобігання домашньому насильству нині багато говорить і перша леді Олена Зеленська, зокрема в Стратегії з безбар’єрності, яку вона ініціювала.

Те, що свого часу, у 2016 році, провалилася спроба ратифікувати Стамбульську конвенцію, Марія Іонова пояснює стереотипним розумінням поняття “гендер”:

“Справді, від домашнього насильства потерпає більшість жінок. Та слід дивитися ширше: цей документ захищає від домашнього насильства людину, – наголошує народна депутатка. – Розроблення налагодженої системи, яка захищає потерпілих, потребує ще часу. Але нас уже чує суспільство.

Таке високе розуміння проблеми на рівні суспільства формує довіру: від потерпілої до поліції, готовність правоохоронців оперативно реагувати, соціальних служб надавати допомогу…

Захист від домашнього насильства – це не “тренд”, а ідеологічна політика держави. Але насамперед це політичне лідерство. До прикладу, коли у 2018 році на Жіночому конгресі президент Петро Порошенко виступив за ратифікацію. На той час це була проривна риторика від президента країни. І це дуже важливо почути сьогодні від нинішнього керівництва країни”.

Кого захищає Стамбульська конвенція проти насильства?

Народна депутатка (політична партія “Слуга народу”), співголова МФО “Рівні можливості” Марина Бардіна переконана, що “ратифікація конвенції давно перезріла”:

“Для країни це виглядає дуже інфантильно: підписати документ 10 років тому (7 листопада 2011 року. – Авт.) і досі не ратифікувати. Ми ж не танцюємо, щоб робити одне “па” вперед, два – назад”.

У 2015–2016-х роках одним з аргументів проти ратифікації була позиція Ради церков про те, що цим документом нав’язується “гендерна ідеологія, яка не стосується захисту від домашнього насильства, проте суттєво шкодить моральним засадам і сімейним цінностям українського суспільства”. Зокрема, представники інституції неодноразово говорили про те, що документ “закликає до одностатевих стосунків” тощо.

Співголова МФО “Рівні можливості” Марина Бардіна

Народна депутатка Марина Бардіна вважає, що занепокоєння Ради церков конкретно щодо цього документа не відповідають дійсності:

“Саме в документі немає ніякого насадження одностатевих стосунків. Там жодним словом не йдеться про лесбійок чи геїв, там лише написано, що ніхто не може зазнавати насильства.

Тобто, якщо ти чоловік чи жінка, якщо ти ром чи афроукраїнець, якщо ти християнин чи мусульманин, якщо ти в стосунках з людиною протилежної чи своєї статі, це все не може бути підставою для твого побиття чи будь-якого насильства над тобою. Саме про це ідеться в Стамбульській конвенції: вона захищає від насильства всіх без винятків”.

Також Бардіна додає, що це міжнародний документ і тільки від нас залежить – або ми будемо разом з європейською спільнотою, або піддамося інформаційній пропаганді:

“Росія, до речі, відмовилася від ратифікації, тоді як президентська партія в Молдові ратифікувала Стамбульську конвенцію, продемонструвавши свою європейськість”, – наголошує народна депутатка.

Координаторка Школи політичної участі для дівчат та жінок з інвалідністю “Лідерка”, яку ініціювала громадська організація Fight for Right, Тетяна Герасимова акцентує на важливості цього документа, зокрема і для жінок з інвалідністю:

“Жінки та дівчата з інвалідністю зазнають множинної дискримінації, а ніхто навіть не може сказати, скільки їх у нас у країні, адже держава… не веде такої статистики. За даними міжнародних організацій, точно понад мільйон. Водночас уявіть: у країні немає жодного притулку для потерпілих від домашнього насильства, який був би доступний для жінок з інвалідністю, особливо з важкими формами.

Дівчатам з інтелектуальними порушеннями також немає куди йти в разі вчинення над ними насильства”.

Координаторка Школи політичної участі для дівчат та жінок з інвалідністю “Лідерка” Тетяна Герасимова

Коли ти маєш інвалідність, то в Україні це часто означає залежність від інших. Архітектурна недоступність, низький рівень можливостей для працевлаштування та отримання освіти – усе це призводить до того, що багато жінок роками потерпають від економічного та психологічного насильства в родині чи в закладах інтернатного типу.

“Тут досі існує примусова стерилізація, де ніхто не захистить та не прийде на допомогу… Дівчата з інвалідністю живуть у безвиході через відсутність механізмів у державі, які змогли б захистити їх. А захиститися самій непросто, коли ти не маєш власних заощаджень та навіть доступу до тих невеликих соціальних виплат, які забезпечує держава. Якщо жінка з інвалідністю розлучиться з чоловіком-кривдником, суд радше підтримає чоловіка.

Імовірніше, у разі призначення опіки над дитиною держава віддаватиме перевагу батькові, якщо він не має інвалідності, через нібито більшу спроможність забезпечити дитину. На жаль, існує красномовний приклад Ірини Левчук, якій довелося відстоювати свої права в Європейському суді.

Тому нам украй важливо ратифікувати цей документ, щоб захист жінок з інвалідністю був ефективнішим”, – коментує Тетяна Герасимова.

Також є велика проблема захисту і тих жінок, які живуть в Україні нелегально або в яких закінчився термін дії документа на тимчасове проживання, переконана заступниця голови Центру “Жіночі перспективи” Марта Чумало:

“У нас були дві клієнтки з маленькими дітьми, вони з Азербайджану. Тут проживали нелегально, вони не знали жодної мови: ні української, ні російської, ні англійської.

Система взагалі не чутлива до таких постраждалих осіб – ні поліція не може з ними дати раду, ні інші служби… І поки ми не втрутилися, поки не знайшли жінку, яка перекладала, ситуація не зрушувалася.

Цим жінкам надали кризову кімнату, але лише на якийсь час. Зрештою, одна з цих жінок була депортована, а друга знайшла кошти, щоб виїхати з України самостійно…” 

Заступниця голови Центру “Жіночі перспективи” Марта Чумало

Скільки коштує ратифікація?

За словами народної депутатки від партії “Голос”, співголови МФО “Рівні можливості” Інни Совсун, на сьогодні в Києві та 18 областях України діє 37 притулків для постраждалих від домашнього насильства.

“Це значно менше за потребу. Уявіть ситуацію, коли жінка, що зазнала фізичного насильства, змушена їхати за сотні кілометрів уночі, щоб уберегти своє життя і життя своїх дітей. Куди, на чому, де шукати транспорт серед ночі? Притулки мають бути у фізичній доступності в усіх областях України.

У серпні цього року уряд виділив 274 млн гривень з держбюджету, за які планується створити серед іншого 28 притулків та 39 денних центрів для постраждалих від домашнього насильства.

Це плюс, однак цього не досить”, – розповідає Совсун.

Інна Совсун, народна депутатка партії “Голос”, співголова МФО “Рівні можливості”

За її словами, норма за Стамбульською конвенцією – одне житло для жінки та її дітей на 10 тисяч населення.

“Чи зможе Україна забезпечити такий рівень захищеності своїх громадян – питання пріоритетів. Адже на дороги у 2021 році виділили 87 млрд грн, – коментує народна депутатка. – Дуже часто звучать аргументи від противників ратифікації, що Стамбульська конвенція – це практика розвинених європейських країн, які розташовані за мільйони світлових років від нас, і живуть там бездуховні іншопланетяни. А ми, мовляв, дуже релігійна традиційна країна і до такого не готові. Дайте нам ще 100 років.

Насправді Стамбульську конвенцію ратифікували й країни із сильним впливом релігії: мусульманська Боснія та Герцеговина, православні Сербія, Греція, Кіпр, Чорногорія та Грузія, католицькі Іспанія, Італія, Польща та Ірландія”, – розповідає Совсун.

Вона додає, що рівень роботи правоохоронних органів та соціальних служб різний у різних країнах, але Стамбульська конвенція – це фундамент, стандарт, а далі треба “працювати й ще раз працювати”.

“Окремо стоїть найбільш скрєпна і “високодуховна” країна – Російська Федерація. Для Росії типово ігнорувати рішення Європейського суду з прав людини та порушувати міжнародні угоди.

Стамбульську конвенцію вона навіть не підписала. В РФ узагалі немає закону про боротьбу з насильством, а з 2019 року будь-які дії, пов’язані з домашнім насильством, декриміналізовано”, – зауважує депутатка.

А як пояснити дитині, навіщо їй Стамбульська конвенція?

Навчати дітей, як захисти себе від домашнього насильства, не менш важливо. І навіть якщо у вашій родині все добре, ваші дочка або син зможуть підтримати своїх однолітків, які можуть потерпати від агресії в їхніх сім’ях.

Як пояснити про це просто, розповідає Микола Ябченко, профемініст, батько двох синів:

“Сину, ось яка ситуація. Уяви, що тебе побив старшокласник і заборонив будь-кому про це розповідати, інакше він тобі влаштує в школі пекло щодня. А тобі школа подобається, і тобі туди ходити. І він тебе може підстерегти десь за школою. Ти станеш комусь про це говорити? Насправді потрібно обов’язково говорити! Тому що зло обов’язково має бути покаране, тому що інакше воно зростатиме, і цей старшокласник, відчуваючи безкарність, тероризуватиме більше і більше – і тебе, і інших школярів.

А уяви, що хтось бачив, як цей однокласник тебе ображав, але в школі з ним нічого не можуть зробити, поки ти особисто не скажеш, що він тебе образив, і свідчення інших людей не рахуються. Безглуздо, еге ж? Але так працює наша правоохоронна система в разі насильства над жінкою. І без її заяви з кривдником нічого не зробити.

А йдеться про домашнє насильство. І тут потерпіла і кривдник зустрічаються частіше, ніж ти з хуліганом у школі. І з цієї школи ти можеш піти до іншої, а жінка дуже часто може піти… хіба що на вулицю. Жорстоко, кажеш? Так і є. І це лише один приклад того, що змінить Стамбульська конвенція проти насильства”.

Микола Ябченко, профемініст, батько двох синів

Проблеми, на розв’язання яких впливає Стамбульська конвенція проти насильства

Водночас правозахисниця Марта Чумало наголошує, що ми маємо розуміти: навіть якщо завтра ратифікують Стамбульську конвенцію, післязавтра ще мало що зміниться. Адже передусім має налагодитися загалом система захисту потерпілих:

“Навіть зараз підготовка до ратифікації допомогла сформувати всі ці механізми захисту, які ми маємо. Хоча поки на практиці вони часто залежать від індивідуальних особливостей виконавців…

У нас були просто жахливі ситуації з потерпілими та їхніми справами, які “губилися”, стиралися записи з бодікамер поліцейських, або ж після проведення оцінювання ризиків і визначення їх високими правоохоронці не видавали обмежувального припису (встановлений у судовому порядку захід тимчасового обмеження прав чи покладення обов’язків на особу, яка вчинила домашнє насильство, спрямований на гарантування безпеки постраждалої особи. – Авт.), бо… немає підстав.

В умовах таких грубих порушень потерпілій дуже важко себе захистити, поки не долучиться адвокатка, профільні громадські організації, які штурхатимуть цю систему. А так не має бути”.

Правозахисниця Марта Чумало називає кілька нагальних проблем, які б розв’язувалися на системному рівні, якби була ратифікована Стамбульська конвенція проти насильства.

Проблема 1

Для отримання медичної, юридичної, психологічної, соціальної допомоги постраждалій особі потрібно звернутися до декількох різних установ, які можуть бути на великій відстані одна від одної.

Часто взаємодія між правоохоронними органами та спеціалізованими службами ускладнена, вони не обізнані щодо стандартів роботи з постраждалою особою та не можуть надати належну підтримку через власні упередження щодо домашнього насильства.

Розв’язання

Після ратифікації Стамбульської конвенції правоохоронні та спеціалізовані служби, які надають допомогу постраждалим особам, такі як притулки, лікарні та центри соціальної підтримки, повинні будуть розміщуватися в одній будівлі та, де це доречно, співпрацювати й координувати свої дії.

Також будуть створені окремі центри спеціалізованої допомоги для постраждалих від сексуального насильства.

Проблема 2

В Україні не досить притулків для постраждалих осіб, особливо в малих містах та сільській місцевості. Наявні притулки лише частково фінансуються з державного або місцевих бюджетів. Багато з них утримуються громадськими організаціями.

Розв’язання

Кількість притулків для постраждалих осіб у кожному регіоні має відповідати таким параметрам: одне сімейне житло (для жінки та її дітей) на 10 тисяч населення.

Постраждала особа має бути забезпечена доступом до притулку в найближчому місті в будь-який час дня та ночі та, якщо це необхідно, зможе залишатися там зі своїми дітьми.

Також буде забезпечена цілодобова робота притулків, в яких працюватиме кваліфікований персонал для надання допомоги постраждалим особам. Буде гарантована їхня безпека та конфіденційність. Держава матиме обов’язок фінансувати такі притулки.

Проблема 3

Відповідно до Кримінального процесуального кодексу України, випадки домашнього насильства, умисного легкого та середньої тяжкості тілесного ушкодження, примушування до шлюбу, зґвалтування, сексуального насильства та примушування до вступу в статевий зв’язок розслідуються лише за заявою постраждалої особи (справи приватного обвинувачення).

Розв’язання

Правоохоронним органам потрібно буде розслідувати випадки фізичного насильства, сексуального насильства, включно зі зґвалтуванням, примусового шлюбу, каліцтва жіночих геніталій, примусового аборту та примусової стерилізації, незалежно від наявності або відсутності заяви, поданої постраждалою особою.

Вони муситимуть провести розслідування в розумні строки.

Проблема 4

Суди та правоохоронні органи застосовують процедури посередництва та альтернативного врегулювання спорів за участю правопорушника та постраждалої особи. Нема розуміння того, що процес посередництва між потерпілою та злочинцем ніколи не може бути рівноправний.

Розв’язання

З ратифікацією Стамбульської конвенції слід буде заборонити обов’язкове використання таких процедур. Це пов’язане з тим, що постраждала особа не перебуває в рівних умовах з кривдником і не може брати участь у такій процедурі нарівні з ним.

Проблема 5

Особа, яка постраждала від насильства, не має гарантованого права вимагати компенсації від правопорушника або держави.

Розв’язання

Держава має забезпечити право постраждалої особи вимагати компенсацію від кривдника, а також передбачатиме можливість отримати державну компенсацію.

Голова громадської організації “Інсайт”, організаторка “Маршу Жінок” Олена Шевченко також додає, що з ратифікацією Стамбульської конвенції проти насильства буде більше аргументів тиснути на державу за неналежне дотримання положень документа:

“Україна буде зобов’язана запровадити моніторинг та збір даних щодо насильства, створити мережу притулків для потерпілих відповідно до міжнародних стандартів та провадити систематичну боротьбу з гендерними стереотипами щодо жінок у суспільстві”.

Голова громадської організації “Інсайт”, організаторка Маршу жінок Олена Шевченко

“Україна ще 2011 року підписала її. І вже 10 років не може її ратифікувати. За ці роки десятки тисяч дітей встигли піти в школу й отримати неповну середню освіту. Але мені страшно уявити, скільки жінок загинули за цей час…” – підсумовує Микола Ябченко.

Ірина Виртосу, спеціально для УП. Життя

Матеріал підготовлено за ініціативи Коаліції громадських організацій “Україна – за Стамбульську конвенцію” та Громадської експертної ради при МФО “Рівні можливості” за підтримки посольства Федеративної Республіки Німеччина