“Зуби дракона” та примус до громадянства: як росіяни перетворили Бердянськ із курорту на військову базу
Мародерство, терор, насильство щодо людей, незгодних співпрацювати, навчання російською, брак роботи та захмарні ціни. Від початку повномасштабного вторгнення Бердянськ окупували російські війська та перетворили колись курортне місто на військову базу.
Місцева мешканка розповіла ZMINA, як містяни живуть в окупації.
Світлана (ім’я та особисту інформацію змінено з міркувань безпеки. – Ред.) мешкала в Бердянську з юності. Сюди вона приїхала з Луганщини навчатися, тут познайомилася з майбутнім чоловіком, знайшла роботу та врешті зосталася жити. Напередодні повномасштабного вторгнення, згадує Світлана, містом ширилися чутки про можливе вторгнення, та вони з чоловіком їх не сприймали серйозно:
“Наш знайомий, колишній учасник АТО, попереджав нас про таку ймовірність. Але в жовтні ми полетіли на відпочинок, після зробили дорогий ремонт у вітальні. У новому будинку, про який давно міряли, ми починали нове життя. Я звільнилася з державної служби та хотіла відкрити власну справу, пов’язану з кулінарією, чоловік працював у медичній сфері”.
Коли Росія окупувала частину Запорізької області, бердянці чи не найбільше переживали, щоб не стався вибух на ЗАЕС. Намагалися купити в аптеці йодовані препарати, але їх не було.
“Удома з дітьми облаштували підвал і довгий час перебували там. Було борошно, я пекла хліб, були консерви, запаси різні – ми запасливі. Але я на нервах за два тижні на сім кілограмів схудла”, – розповідає жінка.
Її чоловік пішов на роботу 24 лютого й повернувся лише 7 березня.
“По-перше, ніхто не знав, що далі буде. По-друге, керівник був на місці, і це стимулювало виходити на роботу працівників. До того ж було багато наших поранених. Росіяни ж одразу вдарили по наших ракетниках, які єдині з військових залишилися в місті. Два чи три вибухи було”, – пояснює Світлана.
Були в місті й поранені окупанти. 24 березня українські військові “Точкою-У” знищили в Бердянську десантний корабель “Саратов”. І самі ж росіяни, за словами Світлани, “притопили” його, щоб він не вибухнув. Було багато поранених, яких ніхто не рятував, місцеві чули їхній стогін.
Пожежа в порту Бердянська після підриву “Саратова”. Фото із соцмережТож бердянським лікарям доводилося надавати допомогу й російським військовим. Вони приводили поранених до стабільного стану, а росіяни одразу ж перевозили тих гвинтокрилами переважно до Криму. Злітно-посадковий майданчик був на Бердянській косі.
За словами жінки, у приміщеннях місцевих баз відпочинку та санаторіїв мешкають російські військові, також там облаштували низку військових шпиталів. Заселяються окупанти й у вільні квартири та будинки. Інформацію про житло, з якого виїхали українці, їм надають голови ОСББ, квартальні.
На Дальній косі діє полігон для тренування. Частину бердянського узбережжя заміновано. Загалом Бердянськ став військовим містечком.
За два тижні від початку повномасштабного вторгнення і подальшої окупації Бердянська Світлані довелося вийти до міста. Її родичка мала магазинчик офтальмологічних товарів. Роботи було багато, адже люди зі страху перед невідомим почали скуповувати все, і родичка мала вийти на роботу. Світлана вирушила з нею. Йшли пішки, оскільки транспорт не ходив:
“Пішли ненафарбовані, закуталися в шарфи. Військові окупаційних військ зі зброєю патрулювали вулиці. По одному не ходили, було їх по шість-сім людей”.
У місті були професійні військові та співробітники ФСБ, каже жінка, а також “відморозки”:
“Скільки загинуло людей у селах – ішли хлопці, і їх просто розстріляли окупанти, проїжджаючи повз”.
Світлана говорить, що сама не знає про випадки, коли б російські військові кривдили жінок. Та водночас зауважує: після знищення “Саратова” в місцевих чатах писали, що росіяни шукають навідників у місцевому гуртожитку саме неподалік її дому. Тоді ж, за інформацією місцевих жителів, кількох студентів побили, а одну дівчину зґвалтували та забрали в невідомому напрямку.
За словами містянки, інколи на вулицях росіяни перевіряють телефони та татуювання в чоловіків. Проте загалом до людей ставляться навіть підкреслено ввічливо. Місцеві припускають, що в такий спосіб вороги хочуть приспати їхню пильність та знизити рівень спротиву.
Проте в місті є й ті, хто чекав на прихід росіян. Не завжди це були неосвічені люди або пенсіонери, які стали жертвами пропаганди, зауважує жінка. За її словами, приходу Росії чекали й деякі інтелігенти, люди середнього віку, які обіймали солідні посади. Вони були впевнені, що захоплення державою-агресором України чи деяких її регіонів – це відновлення історичної справедливості:
“Один знайомий історик розповідав мені, що такої держави, як Україна, в принципі немає. Коли був розпад СРСР, для їхньої родини це був шок. Мовляв, як це – була Росія, і нема”.
А хтось, додає Світлана, просто намагався скористатися ситуацією, що склалася, і просунутися по службі, співпрацюючи з окупантами.
Коли росіяни повністю взяли місто під свій контроль, почали встановлювати свої правила та шукати прибічників, змушували співпрацювати. Зокрема, і чоловіка Світлани: приходили зі зброєю на роботу, подовгу переконували пристати на пропозицію.
“Фізично з нього не знущалися, але тиснули морально. Водночас ми знаємо, що катували деяких його колег. Тримали в підвалах, били, чіпляли дроти до мочок вух та статевих органів і катували струмом. Робили це і з чоловіками, і з жінками. Багато з цього приводу не знаю, бо люди, які побували “там”, мало що розповідають”, – ділиться жінка.
Коли чоловік Світлани не погодився співпрацювати, йому наказали звільнятися. Налякали, що знають їхню адресу, і дали зрозуміти, що мають й іншу інформацію про родину. Зокрема, де працювала дружина та коли звільнилася.
Чоловік тоді запитав, якою мовою писати заяву на звільнення:
“Ті йому відказали, що українською. Чоловік сказав, що не може, оскільки вчився російською, говорив нею та писав. До того ж до шести років чоловік жив у Росії, звідки родом його тато. То вони дуже дивувалися, адже, на їхню думку, “в Украине нацисты гнобили русскоговорящее население”.
Чоловік звільнився, та колишні колеги умовили нове керівництво, щоб йому дозволили працювати хоча б не на керівній посаді, оскільки працівників критично не вистачало. Ті дозволили, але попередили, “щоб в адміністративній будівлі його не бачили”.
Роботи в місті немає, розповідає Світлана, натомість процвітає “бізнес” із розповсюдження наркотичних речовин. Таку зайнятість у місцевих чатах відкрито пропонують навіть жінкам і дітям. Щоб влаштуватися на легальну роботу, часто роботодавці вимагають російський паспорт та проходження фільтрації. Переважно це підприємці, які пішли на співпрацю з окупантами та зберегли свій бізнес.
Коли чоловік Світлани раптом не вийшов на роботу в Бердянську, окупанти шукали його за місцем проживання і принагідно забрали дороге авто. А на російських блокпостах, згадує жінка, українцям доводилося роздягатися до білизни, усе вивертати із сумок:
“Знаходили гроші – забирали. Сподобалися, до прикладу, кросівки – також, годинники, ноутбуки…”
Вона зауважує, що “візити” росіян додому до українців та обшуки звичні для Бердянська. Як і те, що паралельно окупанти “звільняють” бердянців від цінних речей, зламують та розкрадають гаражі в кооперативах. Розграбували “визволителі” й готелі, санаторії, кілька сотень освітніх закладів. Окрім техніки та іншого цінного майна, каже Світлана, крадуть навіть стільці та дитячі ліжечка. Вирізають обладнання та метал на заводах. Деякі заводи поставили на військові рейки і виготовляють там “зуби дракона”, протитанкові їжаки, буржуйки. Зарплати платять низькі. “Віджимають” майно підприємців, які виїхали з міста, “націоналізують” та віддають лояльним бізнесменам.
Крім того, під час обшуків у домівках шукають, зокрема, мобілізованих росіян, які уникають участі в бойових діях.
Світлана згадує, що напередодні повномасштабного вторгнення місто розквітло. У Бердянську зробили гарні дороги та реалізували низку проєктів “Великого будівництва”. Із приходом росіян місто спорожніло. Без потреби люди намагаються не виходити на вулиці. Багато хто виїхав.
Люди, які лишилися, змушені коритися новому ладу, що запровадили росіяни, наголошує жінка. З-поміж іншого вимагають, щоб діти ходили до шкіл, де викладають за російською програмою. Щоб “дотиснути” бердянців, які не хочуть віддавати дітей до окупаційних шкіл, росіяни створили свої “комиссии по делам несовершеннолетних” та погрожують батькам адміністративною відповідальністю. За школярами в місті постійно наглядають військові та навіть обшукують дітей. Зокрема, перевіряють телефони на наявність проукраїнського контенту.
За словами Світлани, росіяни активно поширюють інформацію, що з 1 березня всі соціальні виплати, пенсії та заробітні плати в Бердянську можна буде отримати тільки за наявності російського паспорта. До середини березня вимагають замінити водійські посвідчення. Але для цього знову ж таки потрібен російський паспорт.
Росіяни намагаються запровадити єдиного мобільного оператора та оператора інтернет-зв’язку на всій окупованій території. Погрозами змушують людей сплачувати комунальні платежі своїм підприємствам.
Продуктів українського виробництва в місті майже не лишилося. Везуть харчі переважно з Краснодарського краю. Усе дуже дороге, неякісне й несмачне, кажуть місцеві мешканці.
Ще одна проблема, на якій наголошує жінка, – брак ліків та вітамінів. До того ж росіяни заборонили ввезення гуманітарної допомоги з України до окупованого міста.
В обіг ввели російський рубль. Лише в деяких маленьких магазинчиках потай беруть гривню. Фактично пенсіонерам, які отримують українську пенсію, часто немає де її витратити. Люди виживають завдяки власним запасам продуктів.
В окупованому Бердянську разом з дітьми Світлана пробула до квітня та зрештою виїхала за кордон. Утім, жінка досі спілкується з тими, хто залишився в місті. Її чоловік виїхав у жовтні минулого року. Нині він працює лікарем в одній із центральних областей України.
За кілька місяців після окупації росіяни посилили охорону мостів та основних трас, що зв’язують маріупольський напрямок і Крим. Мости та інші об’єкти інженерної інфраструктури – під цілодобовим контролем окупантів. Щоб виїхати з міста, треба отримати перепустку в окупаційної влади.
“Щодо їхніх настроїв, то говорять: “Росія тут назавжди, і не мрійте. Що ви там собі придумали?! Вас уже списали, вас здали, ми просто зайшли сюди. Україні ви не потрібні”. Не радять їхати до Запоріжжя і лякають, що невдовзі це місто повторить долю Маріуполя”, – підсумовує Світлана.
Через закриття росіянами пункту перетину у Василівці виїзд із Бердянська нині можливий лише через територію РФ та країни Європи. Коштує такий переїзд орієнтовно 400 євро на людину.
