У Тристоронній контактній групі нова учасниця: розповідаємо про Юлію Красільникову
У середу, 17 лютого, стало відомо, що голова правління Благодійного фонду “Восток-SOS” Юлія Красільникова ввійшла до складу української делегації в Тристоронній контактній групі щодо мирного врегулювання ситуації в Донецькій і Луганській областях.
Розповідаємо, хто така Юлія Красільникова і чому саме її запросили взяти участь у роботі гуманітарної підгрупи.
ТКГ: транслювати наболілі найгостріші теми
Тристороння контактна група з мирного врегулювання ситуації на Сході України (далі – ТКГ) – уповноважена група представників України та Російської Федерації за модерацією ОБСЄ, що була сформована як засіб для полегшення дипломатичного вирішення війни в Україні. Перша зустріч відбулася 23 червня 2014 року, за її результатами проросійські бойовики зобов’язалися припинити вогонь та пересування незаконних збройних угруповань територією України. Утім, на практиці домовленості так і не були виконані.
На сьогодні у форматі ТКГ відбулися десятки зустрічей, за підсумками яких, зокрема, учасники досягли домовленостей щодо взаємного звільнення утримуваних людей, розведення військ, припинення вогню, розмінування, допуску міжнародних місій до місця падіння “боїнга” MH-17 і багато іншого. Наразі метою української делегації є реалізація плану президента України щодо мирного врегулювання ситуації в Донецькій і Луганській областях та досягнення міжнародних домовленостей з його імплементації.
Нині сформовано кілька підгруп ТКГ, зокрема політична, гуманітарна, економічна, а також з питань безпеки. Юлія Красільникова ввійшла до гуманітарної підгрупи.
Сама очільниця “Восток-SOS” каже, що ТКГ зараз єдиний майданчик, де можна принаймні намагатися наблизити момент відновлення миру і в реальному часі впливати на те, що відбувається на тимчасово окупованих територіях, спробувати полегшити тамтешню ситуацію, представляти права українців за лінією розмежування.
І єдиний аргумент, чому має відбуватися цей тристоронній діалог, чому варто намагатися говорити з тими, хто розпочав війну, – це людські життя.
“Ми маємо бути відповідальними за тих полонених, які утримуються бойовиками. За людей, які фактично зараз ізольовані в умовах пандемії, маючи обмежений доступ до адміністративних послуг і соціальних виплат. За дітей, які ростуть в умовах тотальної пропаганди. Це діти, які не обирали собі ані такого життя, ані тих псевдореспублік, у яких їм доводиться бути. Це діти, які приходять до свого першого дорослого рішення, коли вони можуть обрати, в якому університеті навчатися. І вони хочуть навчатися в українських університетах, але не мають такої можливості, тому що закритий КПВВ або їх не підтримують батьки.
Допомагати цим людям – це та мотивація, яка може штовхати нас шукати спільні рішення, – каже Юлія Красільникова і додає: – Варто нагадувати насамперед навіть собі, що Тристороння контактна група – не про розмову з бойовиками й з представниками окупаційних адміністрацій тимчасово окупованих територій. Діалог ведеться поміж Україною, представниками ОБСЄ та Росією. І тут справді тонка межа: з одного боку, ти розумієш важливість цих процесів, з іншого – слід пам’ятати про можливі наслідки, нехтувати якими ніяк не можна…”
Беручи участь у ТКГ, Юлія Красільникова каже, що вносить туди досвід та експертизу громадських організацій, таких як “Восток-SOS”, та інших членів неформальної Коаліції організацій, що опікуються захистом прав постраждалих від конфлікту, до яких належать “Донбас СОС”, “Крим СОС”, “Право на Захист”, Stabilization Support Services, Громадський холдинг “ГРУПА ВПЛИВУ”, Центр прав людини ZMINA, Кримська правозахисна група та інші.
“Ці організації щодня відповідають на гарячій лінії, консультуючи людей з окупованих територій. Це люди, які перебувають безпосередньо на лінії розмежування, які знають про всі реальні проблеми. І це те змістовне наповнення, яке пояснює мою участь у цій Тристоронній контактній групі: важливо надати доступ до нашої інформації, наше бачення, як можна і треба вирішувати ситуацію на Сході України. Транслювати наболілі найгостріші теми. Дуже сподіваюся, що так буде.
На жаль, процес наразі фактично заблокований. І я вважаю, що шукати альтернативу “Мінську” в поточній ситуації, особливо в контексті розв’язання гуманітарних питань, вкрай важливо. Але поки це єдиний майданчик, де можна говорити про важливі проблеми, що зачіпають життя простих людей. Тож я бачу необхідність це робити. І саме в цьому вбачаю сенс своєї участі в процесі. Я все ще маю надію, що обговорення гуманітарних питань стане конструктивним”.
Про себе правозахисниця розповідає коротко, розхристано – наче з коробки свого життя витягує по черзі пазли, за якими потроху вимальовувалася картина її цінностей, активізму, професійного розвитку.
“Поступ”: прагнення до ціннісного
Юлія Красільникова до навчання в Луганському національному університеті імені Тараса Шевченка проживала в шахтарському місті, прямо на кордоні з Росією, – Довжанську (тодішній Свердловськ. – Авт.). Ще студенткою вона долучається до Луганського правозахисного центру “Поступ” і починає працювати з молоддю.
“Я розуміла, наскільки важливо в такому віці бачити якісь альтернативні історії, мати для вибору різні підходи до життя. Круто, що ми могли через різні просвітницькі заходи давати підліткам таку можливість”, – пригадує вона.
Одним з улюблених проєктів Красільникової були виставки “Розуміємо права людини”. Спочатку школярі занурювалися в знання про права людини, а потім опановували мистецтво бути гідом: розповідали на виставці про цінності прав людини своїм одноліткам, що і чому зображено на стендах. Нерідко молодь проводила екскурсії вдвічі старшим за себе відвідувачам – про почуття гідності, важливість права на свободу думки та простір, вільний від насильства.
“Це сильний проєкт, особливо з погляду розвитку самих учасників, які мали сміливість ставати гідами. Для декого це було справжнім викликом. Йшлося не тільки про те, щоб запам’ятати великий масив інформації, а й насамперед відчути права людини, бути переконливим для інших, особливо для тих, хто тебе ще не сприймає серйозно, бо не досить дорослий, розумний чи бракує життєвого досвіду. Було цікаво спостерігати, як ці діти ретельно готувалися, вишукували різні аргументи. У цій підготовці зростали й самі”, – пригадує Юлія.
Майдан у Луганську: ми є, і ми збираємося
З подіями, які розгорнулися під час Євромайдану, команда “Поступу” одразу почала реагувати на нові виклики.
“Це було так очевидно. Навіть не бажання, а потреба”, – каже Красільникова. Тож частина команди проводила більшість часу на Майдані в Києві, а решта намагалась організовувати заходи в Луганську.
“У якийсь момент ми зрозуміли, що людям, які схожі з нами в думках, також важливо знати, що вони не одні, що ми можемо долучатися разом до протестів, підтримувати одне одного. А ще така одностайність розвіювала стереотип (який направду сильно пригнічував!), що Схід України абсолютно проросійський, “що це вселенське зло, яке треба обнести колючим дротом, що там нема нормальних людей і що їм все пофігу”. Дуже хотілося показати, що це не так”, – коментує вона.
Організація зустрічей на луганському Майдані стала для Красільникової одним з переломних моментів. Це і відповідальність, яку потрібно на себе взяти, і прийняття, що не ти в процесі, а, власне, його створюєш і що ти не можеш просто так вийти з нього.
Очільниця “Восток-SOS” зізнається, що раніше не могла говорити на камеру, її стресувала сама думка про те, що потрібно спілкуватися з журналістами. Але в якийсь момент вона з однодумцями почала виходити на Майдан майже щодня, вони вишукували будь-які можливості зробити свої акції помітними, привертати увагу ЗМІ, щоб якомога більше людей дізнавалося, “що ми є і ми збираємося”.
“Треба було подати заявку в адміністрацію, що відбуватиметься акція. Раптом виявилося, що всі терміново зайняті. І ось цей момент, момент дорослішання: хоч тебе і колотить від страху, але ти маєш це зробити – спілкуватися з адміністрацією, міліцією, журналістами, простими перехожими. Ти не можеш піти, бо тобі некомфортно щось робити. Це те щось спільне, за що ми всі відповідаємо”, – ділиться луганчанка.
З Луганська Юлія Красільникова встигла виїхати раніше, ніж почалися бойові дії. Для неї точкою неповернення стали травневі події, зокрема так званий референдум про незалежність Луганської області 11 травня. На той час будівлі СБУ, обласної адміністрації та управління міліції вже були захоплені. Передавали, що очікуються провокації, тому багато активістів виїхали з Луганська: чи на “свята” десь поближче, чи до друзів в інші міста (як потім з’ясувалося, без змоги повернутися додому ось уже протягом семи років).
Їх у місті лишився невеличкий гурт, і, щоб не спостерігати за театром абсурду з “референдумом”, вони поїхали гуляти до садиби Мсциховського – історичної пам’ятки неподалік Луганська.
“Ми кілька годин ішли пішки степом. Відчуття фантастичні: усвідомлювати, що ми в такому прекрасному місці почуваємось абсолютно щасливими й безпечними, а в цей момент… паралельно десь там відбувається “референдум”. Як таке взагалі може бути?
…Ми довго гуляли й були дуже раді, що зробили саме такий вибір. А потім, коли ми поверталися додому на автобусі, хтось увімкнув телефон і почав дивитися новини. Ми натрапили на відео, як одного з хлопців перед захопленою будівлею СБУ сепаратисти змусили стати на карачки й рохкати, як свиня. Того хлопця били, по-всілякому з нього знущалися… Це було за межею всього людського. Здається, що в той момент у мені щось зламалося. І якщо раніше мала сумніви, їхати з Луганська чи лишатися, – відтоді їх не стало. Я зрозуміла, що далі буде щось таке, чого не готова сприймати й переживати”.
“Восток-SOS”: найбільше зверталися по інформацію, як безпечно виїхати
Правозахисниця розповідає, що життя “Поступу” так закрутилося довкола майданівських подій, що важко було розрізнити, де робота, де відпочинок, де сім’я… Тож практично всією командою виїхали до Києва. Їх запросила до себе Асоціація українських моніторів дотримання прав людини в діяльності правоохоронних органів (УМДПЛ) і запропонувала на певний час зайняти кімнату в їхньому офісі. Тоді ще було просторо. Та за якийсь місяць поступівці зрозуміли, що не вміщаються не тільки в цій кімнаті, а й уже в усьому офісі.
“Співробітники УМДПЛ перестали приходити на роботу, тому що все було завалене гуманітаркою, у кожному кутку хтось сидів, постійно для ЗМІ хтось писався на камеру, мільйони дзвінків на гарячі лінії… І всі розмовляють. І так фактично цілодобово. Це був своєрідний мурашник: усі займалися всім, хапалися за все, що летіло повз тебе.
Я була серед тих, хто займався розв’язанням кризових питань. Працювала гаряча лінія, на яку багато надходило пропозицій про допомогу для жителів сходу. Та найбільше зверталися по інформацію, як безпечно виїхати або що відбувається в тому чи іншому місті на Луганщині. Тому що зв’язок для багатьох був втрачений, багато хто не мав змоги спілкуватися з рідними. І це, звісно, спричинило паніку… Ми намагались інформувати максимально”, – пригадує Красільникова.
Так, у 2014 році силами активістів луганського Правозахисного центру “Поступ”, кримського Правозахисного центру “Дія” та Цивільного сектору луганського Євромайдану створилася нова організація – Благодійний фонд “Восток-SOS”, співзасновницею якого стала, зокрема, і Юлія Красільникова.
Також із 2014 року вона працює на лінії розмежування в межах діяльності групи гуманітарного реагування та моніторингових місій. Тривалий час координує роботу з документування порушень прав людини під час збройного конфлікту, допомагає у звільненні заручників, підтримує їхні сім’ї та сім’ї зниклих безвісти, а також бере участь у міжнародних моніторингових місіях у прифронтових населених пунктах Луганської та Донецької областей.
Фестиваль думок: спробувати почути одне одного
З березня минулого року Юлія Красільникова очолила правління “Восток-SOS”, продовжуючи, зокрема, розвивати освітній напрям.
Якось її колега з Естонії розповіла про популярний у них формат фестивалю думок – такий собі майданчик для обговорення тем, важливих для громади. Команда “Восток-SOS” підхопила цю ідею – і в Україні таким майданчиком стало місто Сєвєродонецьк на Луганщині.
Так народився свій Фестиваль думок, каже Красільникова:
“Не всі, навіть причетні, до кінця розуміли, у чому ж суть фестивалю, коли всі сидять і розмовляють. Причому на якісь там “умовно нудні” теми… Навіть сам формат на початку доводилося пояснювати. На сьогодні це вкрай актуально, особливо для сходу. Адже, по-перше, не було як такої культури діалогу ані в Україні, ані на сході зокрема. Крім того, життя в умовах збройного конфлікту вже сім років поспіль накладає такий серйозний відбиток і на емоційність, і на комунікацію. Люди не вміють розмовляти. Часто дуже агресивні. Дуже закриті до іншої думки. Не всі готові думати над тим, що їхній опонент, навіть якщо він їм неприємний, може бути правий або хоча б мати право на свою думку. І от зараз говорити… просто вчитися говорити на різні теми спокійно, врівноважено, намагаючись почути одне одного, – надзвичайно важливо”.
Улітку 2020 року в Сєвєродонецьку Фестиваль думок відбувся вчетверте. Навіть в умовах карантину, коли вимушені були скасувати фанову частину (концерти, кінопокази, дитячі майданчики, вуличну їжу), люди чекали його й цілеспрямовано йшли на дискусії.
Україна: зв’язок, який не хочеться рвати
За сім років, що Юлія Красільникова в Києві, став уже майже дорослим її син. Він зрідка пригадує історії з минулого життя в Луганську, відчуває себе цілком київським підлітком. Каже, що киянин, і щиро вболіває на футбольному матчі за київську “Оболонь”.
Щодо Юлії – не все так однозначно. Так, комфорту в безпечній столиці в рази більше. Але все, що їй хочеться робити й у чому розвиватися, – це про схід. Чи не найбільше прагне вона повернути відчуття безпеки собі й тим, хто виїхав, тим, хто живе в зоні конфлікту весь цей час.
“Я багато думала над тим, як діяти, коли окуповані території звільнять або вони стануть у якомусь сенсі доступними, щоб відвідати батьківський дім, родичів, пройтися знайомими вулицями. І собі чесно відповіла, що зможу повернутися, лише коли стовідсотково знатиму, що там безпечно, – каже правозахисниця і потім додає, що відпочивати її все ж таки тягне туди: – Це, мабуть, уже не про Луганськ чи схід, це про зв’язок з тією Україною, який не виходить розірвати і… який не хочеться рвати”.
