“В камері кран був, то можна було змити кров”: у Куп’янському ІТТ заручників вночі катували, а вдень змушували до рабської праці

Сорокарічного Сергія з селища Вільшана на Харківщині торік росіяни незаконно ув’язнили у Куп’янському ізоляторі тимчасового тримання (ІТТ). Причиною затримання стало те, що чоловік – колишній військовослужбовець і брав участь в АТО. Два тижні з чоловіка знущались: надягали пакет на голову, душили, били. Після цього виснаженого відправили на примусові роботи: копати окопи, будувати бліндажі, мити туалети. 

Загалом чоловіка незаконно утримували майже чотири місяці – з 16 травня по 8 вересня 2022 року.

Сергій розказав ZMINA про тортури, які росіяни застосовували до нього та інших цивільних заручників, а також про те, як завдяки наступу ЗСУ він повернувся додому.

Ранковий арешт

Селище Вільшана, де мешкав колишній військовослужбовець прикордонних військ України Сергій, розташоване за 20 кілометрів від кордону з Росією. Тож в окупації місцеві опинились у перший день широкомасштабного вторгнення.

“Уже зранку 24-го почала їздити військова техніка (російська. – Ред.). По селу ходили військовослужбовці, та місцевих спочатку не чіпали. Тож ми думали, що усе швидко пройде, тому лишились у селищі. Потім виїхати вже не могли – росіяни не випускали”, – розповідає Сергій.

У травні до нього прийшли росіяни в балаклавах: 

“Десь о 5:50 16 травня у двері постукали росгвардійці, перевірили мій паспорт та поїхали”.

Опів на восьму приїхали військовослужбовці незаконних збройних формувань “ЛНР”.

Чоловік гадає, що про його участь в АТО їм міг розказати хтось із місцевих.

“На моїй вулиці безпосередньо начальник поліції жив. Він ніби не колаборант, на співпрацю з ними не пішов. Просто здав інформацію та втік”, – додає Сергій.

Цього разу військові зайшли до будинку та провели обшук: забрали мисливську зброю, військову форму, берці та паспорт.

“Було шестеро озброєних чоловіків, обличчя вони вже не ховали. Після обшуку вони зв’язали мені руки та зав’язали очі, пару разів вдарили по голові, по тілу та поклали у старий радянський УАЗ-таблетку”, – переказує чоловік своє викрадення.

Куди його везуть, Сергій не знав – йому нічого не казали. Та за уривками розмов військових він подумав, що вони прямують до Троїцького.

“Вони між собою спілкувались, казали “Леший”, “Сєва”, “Троєцьк”. То я й подумав, що кудись у Луганську область везуть”, – каже Сергій.

Навіть коли чоловіка витягли з автівки та завели у приміщення, причини затримання йому так і не повідомили. 

“Запитали ім’я та по батькові, служив чи ні, й все. Потім поставили до стіни та “перевірили” мої нирки. Чи то дубинкою, чи то битою – не знаю, бо очі були зав’язані. Десь хвилин 5 били” – переповідає він, як його “приймали”. 

Крим нирок, по ногах били, по голові. А як кров з носа потекла, повели у камеру.

Лише в камері чоловік зміг позбутись пов’язки на очах і вже тоді дізнався, що він у Куп’янському ІТТ, який розташовувався у відділені поліції.

“У камері на той час вже було два хлопці з Куп’янська – Денис та Віталій. Це вони сказали, що це ІТТ, а ми у камері №6”, – згадує Сергій. 

Будівля Куп’янської поліції, куди росіяни доставляли затриманих мирних мешканців Харківщини. Фото: Сергій Кочмарський

Два тижні катувань

Ув’язнених забирали на допити за схожою схемою.

“Коли росіяни заходили до камери, ми мали відвертатись, щоб їх не бачити. Вони називають прізвище, і ти тільки тоді виходиш за двері”, – розказує колишній бранець.

Руки потрібно було тримати за спиною, а голову – опущеною. Крім того, на обличчя затриманим зазвичай натягували шапку та перемотували її скотчем, згадує чоловік. 

Щоразу Сергій не знав, чого чекати – знову просто поб’ють чи цього разу застрелять.

На допитах чоловікові часто ставили запитання, однак не чекали від нього відповідей, згадує він. Зокрема, називали імена різних людей та питали, чи він їх знає. 

“Після запитань б’ють битою – не гумовою палкою, а саме битою. А ще прикладом автомата, кулаками та ногами”, – згадує Сергій допити.

Коли чоловік трішки відходив від побиття, йому вдягали пакет на голову – позбавляли кисню. Як бачили, що він втрачає свідомість від задухи, відкривали пакет й знову починали бити по голові. І так по колу. 

Такі знущання, за словами Сергія, могли тривати до 40 хвилин.

Кімната для катування. Фото: Сергій Кочмарський

“А бувало інакше: приводять на допит, ставлять під стінкою й удвох б’ють кулаками та ногами, як боксери грушу”, – додає він.

Інколи затриманого прив’язували за ногу та били по ній берцями. Коли чоловік сидів на стільці, військові могли вдарити його ногою в груди та наказати сидіти рівно.

“Не сядеш, може ногою в обличчя тебе вирівняти”, – розказує Сергій.

Побиття ці тривали зазвичай всього хвилин десять – більше люди не витримували.

“Ті відчуття не передати словами, коли ти розумієш, що твоє життя може зараз обірватися. Ти, як не живий, у постійному страху, не знаєш, що з тобою буде просто зараз”, – каже Сергій.

Нестерпні умови утримання

Камера, де утримували цивільних, була розрахована на шістьох людей. Спочатку разом з Сергієм їх там було четверо. 

“Коли мене туди як собаку закинули, вона була ще чиста: крові на стінах ще не було. Коли тебе в камеру заводять, очі зав’язані, а вони тебе ногою в спину б’ють, й ти летиш прямо в стіну обличчям. Через це за деякий час стіни вкрилися кривавими плямами”, – каже Сергій. 

Оскільки до повномасштабного вторгнення ізолятор тимчасового тримання працював, то там були певні побутові умови, каже чоловік.

“Кран був в камері, тож можна було попити, змити з обличчя кров”, – пояснює він.

Однак ставлення росіян до цивільних бранців було мерзенне, додає Сергій. З їжі давали якусь кашу та два тоненьких шматки хліба. Спали затримані зі світлом, яке ніколи не вимикали.

Годинників і тим більше телефонів затримані не мали, тож у часі орієнтувалися за сходом та заходом сонця.

Вхід до ІТТ. Фото: Сергій Кочмарський

Приблизно за два тижні Сергія почали виводити на примусові роботи. Однак страх побоїв не зник: заручників били за кожний неправильний рух. За словами Сергія, військові могли побити навіть за те, що людина подивилася на годинник, що стояв в кабінеті адміністрації. 

“Розклад був орієнтовно такий. Десь о п’ятій-шостій ранку людей з камери забирали прибирати в туалеті чи на кухні або мити підлогу в коридорі. Приблизно о восьмій був переклик, а опів на дев’яту везли на роботи. Звідти могли привезти й о п’ятій, і о десятій вечора”, – розказує чоловік.

З десятої вечора в ізоляторі починалися катування, що могли тривати до першої ночі.

“Людину навмисно били так, щоб вона голосно кричала від болю. Щоб ми чули ці звуки – бух, бух, крики й падіння тіла. А потім ніби волоком – за ногу, чи за що – тягнуть по коридору до камери”, – переповідає Сергій.

За його словами, військові лише душили його пакетом, інших ув’язнених ще й били струмом. 

Спочатку незаконно утримуваним не надавали ніякої медичної допомоги. Лише десь за місяць після того, як Сергія привезли в ІТТ, там з’явилась медсестра.

“Вони взяли на роботу колаборантів, і прийшла медсестра Тетяна. Коли в мене тиск підіймався, вона мені таблетки давала. Однак не їхні, а ті, що мені дружина з дому передавала”, – розказує колишній затриманий.

Він згадує, що десь за місяць після затримання його дружині дозволили приносити передачі: харчі, ліки, чисту білизну. 

“Спочатку раз на тиждень вона могла передавати, а потім тричі”, – додає Сергій.

Рабська праця, окопи, бліндажі, мародерство 

Загалом бранці мали прибирати у відділку, мити посуд, вичищати вбиральні. Крім того, їх возили рити окопи, розвантажувати зброю, будувати бліндажі та навіть мародерити.

“Кожен день вивозили прибирати, копати, будувати, щебінь з місця на місце перекидати, перевозити меблі. І все це ми мали робити вручну. І не важливо, що ти ледь тримаєшся після допиту”, – розказує Сергій.

Він додає, що через постійні побиття та примусову працю, у нього на ногах надулися вени. Ще близько місяця боліла грудна клітина.

Чоловік згадує, що уся задня сторона ніг – від спини до п’ят – була чорного кольору від крововиливів.

“Не синього, а саме чорного. Ти гориш в той момент, тебе теліпає, трусить. Я думав, що не виживу. Мішок з піском підіймаю й наче рівно стою, а мене крутить. Болить усе”, – переповідає він.

Раз на тиждень ув’язненим наказували розвантажувати будматеріали. Одного разу, за словами Сергія, їм довелося самим розкидати по двору 20 тонн щебеню. 

Часом незаконно затриманим наказували розвантажувати навіть зброю та переносити її до бази, яку облаштували у приміщенні митниці. 

Крім цього, бранців також змушували вивозити меблі з елітних будинків. 

“Привезли до будинку та наказали все виносити й завантажувати у вантажівку”, – каже Сергій.

“Думали, що ми помремо” 

Приблизно за чотири дні до звільнення Куп’янська (Куп’янськ звільнили 9 вересня 2022 року. – Ред.) ЗСУ влучили в будівлю митниці.

“Це туди, де я розвантажував їм зброю. Ми думали, що вони там й ночували. Але хлопці, яких туди розгрібати завали відправили, казали, що знайшли лише один труп – росіянина машиною задавило”, – уточнює Сергій.

Будівля Куп’янської митниці. Фото: Сергій Кочмарський

Одного дня після цього чоловік помітив, що в ІТТ стало дуже тихо.

“Камери всі зачинені, навіть “кормушки” (отвір у дверях, через який затриманим давали їжу. – Ред.) закрили. Це був початок вересня, жарко, а нас у шестимісній камері – 21 людина. Я так думаю, вони хотіли, щоб ми там задихнулися”, – зауважує Сергій.

Оскільки до них так ніхто й не зайшов, близько п’ятої вечора чоловік вдарив ногою у двері, однак ніхто не відгукнувся. Тоді ув’язнені вирішили розбирати вікно. 

“Ми змогли зняти пластикову раму, але решітка не піддавалась. Тож поставили вікно назад, бо ми ж не знали – раптом вони ще повернуться”, – згадує чоловік.

Невдовзі пролунав сильний вибух, після якого бранці вирішили таки тікати. Вони виламали з нар дощечку та нею посунули решітку на вікні. Це було близько четвертої ранку наступного дня.

Коли затримані вилізли у двір, то побачили там двох чоловіків з їхньої камери. Росіяни перед відходом застебнули їм руки за спиною кайданками та підвісили за них на ручки дверей.

“Це теж таке катування в росіян – людина слабшає та сама собі руки викручує. То ці чоловіки були у майже передсмертному стані. Росіяни їх так днями мордували”, – каже Сергій. 

Цих чоловіків бранці також звільнили та пішли дахом у той бік, де була адміністрація ІТТ. Розбили вікно, залізли в управління, вибили дерев’яні вхідні двері, знайшли ключі від інших камер і почали їх відкривати. Було близько п’ятої ранку, згадує Сергій. 

“Ми зайшли у приміщення, де росіяни тримали наші документи. Я знайшов і повернув свій паспорт та каблучку, яку вони теж відібрали. Це єдине, що я забрав звідти”, – каже Сергій.

Загалом, за словами чоловіка, на той момент в ізоляторі тримали близько 150 людей.  

Спочатку утримувані боялись виходити за межі ІТТ, та вже скоро потроху почали тікати. 

“Я вийшов у місто – нікого немає, місто мертве. І блокпости всі були пусті. Ми дочекались восьмої ранку і побачили, як російські військові з Борової їдуть, з Сенькова кудись у напрямку Сватового”, – згадує Сергій.

Після цього він пішов додому у Вільшану. Думав, що українські війська звільнять і її, та селище й досі в окупації.

Деякий час Сергій з родиною лишався у селищі. Однак через постійні обстріли й страх, що його знову можуть затримати, вирішив виїжджати.

“Коли я тільки повернувся, прийшли еленерівці, подивились документи, запитали, де був, але не забрали й не били – вони ж ще не знали, що я втік, думали, що нас відпустили”, – каже Сергій.

А десь через пару днів прилетіло у сусідню хату, а на город впали снаряди. 

Тож Сергій з родиною з Вільшани виїхав і зараз вони перебувають у Норвегії.