Як медіа пишуть про злочини ненависті: робота над помилками

Яких помилок найчастіше припускаються медіа та журналісти, висвітлюючи злочини ненависті проти представників національних меншин, ЛГБТ-людей і феміністок? Як цих помилок уникати й виконувати свою роботу професійно, а також не ставати рупором тих, хто практикує і пропагує насильство замість діалогу? Про це говорили медіаексперти й правозахисники під час практичної дискусії “Злочини ненависті у ЗМІ: як працювати зі складними темами?”. Відеозапис дискусії, організованої Комісією з журналістської етики та Центром прав людини ZMINA, можна переглянути тут.

Журналістка видання ZMINA Єлизавета Сокуренко занотувала головні тези для “Детектора медіа“.

Не супроводжуйте матеріалів зображеннями, що несуть стереотипи

Українські медіа, на думку експерта правозахисного ЛГБТ-центру “Наш світ” Андрія Кравчука, стали ледь не першими союзниками ЛГБТ. Нині більшість медіа намагається використовувати коректну термінологію у своїх матеріалах. Та все ж журналісти часто припускаються помилок.

Подекуди ЗМІ використовують стереотипний відеоряд або зображення, висвітлюючи злочини ненависті проти ЛГБТ-людей. Наприклад, фото або відео драг-квін із Маршу рівності. Це, з одного боку, ставить під сумнів цінність цих матеріалів, з іншого – може підштовхнути читача / глядача до хибних висновків.

Про проблему з добором ілюстрацій до матеріалів про злочини з мотивів нетерпимості проти ромів говорить і координатор фонду “Чіріклі” з моніторингу мови ворожнечі щодо ромів в онлайн-просторі та медіа Роман Зіменко. За його словами, трендом серед регіональних і багатьох всеукраїнських медіа є подання стереотипних зображень ромів. “Їх малюють брудними, із золотими зубами, поширюючи думку про нецивілізованість та неосвіченість ромів, – каже Роман. – Це підживлює нетерпимість у суспільстві. Якби журналісти бачили, як насправді живуть люди в ромських поселеннях у різних регіонах України, вони зрозуміли б, наскільки далеким цей образ є від дійсності“.

Давайте слово потерпілим і правозахисникам

Ще одна проблема у висвітленні злочинів із мотиву упередженості щодо ромів – відсутність голосу потерпілих у медіа. “Є багато експертів і правозахисних організацій, зокрема в регіонах, – каже Роман Зіменко. – Та чомусь медіа не завжди знаходять людей, які знаються на житті ромів, знають свою громаду, розуміють її проблеми тощо“. Натомість журналісти звертаються до людей, налаштованих щодо ромів вороже, які вбачають у насильстві прийнятний інструмент для досягнення своїх цілей.

“Запрошують тих, хто не має уявлення про стан речей у ромській громаді, – розповідає експерт. – Вони нібито говорять від імені суспільства, але, на жаль, не розуміють дражливої проблематики ситуацій, з якими стикаються роми і які виникають за їхньої участі“. Приклад – публікації про ромські погроми 2018 року, що почались у Києві й закінчились убивством рома на Львівщині. “Тоді на ефіри запрошували так званих експертів, які говорили, що ромів треба виселяти з України, бо вони не інтегруються, й інтегрувати їх неможливо. Тих, хто міг би з юридичної або правозахисної позиції прокоментувати ситуацію, у ЗМІ було майже не чути. Журналісти не давали слова й самим потерпілим. Натомість виправдовували дії нападників, які отримали майданчик для розпалювання ворожнечі“, – каже Роман Зіменко.

Обговорюйте з редакцією, чи потрібно давати слово нападникам

Загалом питання “чи давати слово терористам і агресорам?” – вічний предмет дискусії в журналістиці.

Правозахисник Андрій Кравчук упевнений, що робити цього не слід, і вважає, що це безвідповідально з боку журналістів. “Деякі журналісти саджають в ефірі поряд агресора й жертву, подаючи це як рівний діалог. Але з одного боку опиняються люди, які намагаються реалізувати свої права, а з іншого – ті, хто хоче завадити цьому агресивними та насильницькими методами“, – каже він. І нагадує, як після нападу на акцію за права ЛГБТ в Одесі медіа подали заголовки на кшталт: “В Одесі сталися сутички між представниками ЛГБТ-спільноти та активістами”. “Це не були сутички. На учасників і учасниць акції напали представники праворадикальних угруповань, забризкали сльозогінним газом, погрожували учасницям зґвалтуванням, жбурляли в голови пляшки”, – пояснює правозахисник.

Керівниця Інституту масової інформації та членкиня Комісії з журналістської етики Оксана Романюк радить давати слово агресору лише в тому разі, якщо потрібно чітко показати, як він аргументує свою позицію, та розібрати (можливо, разом з експертами), чому ця аргументація є хибною. “Чи транслювати позицію агресора, має вирішувати редакція. Слід обговорити, наскільки доцільно запрошувати агресора в ефір, брати його коментарі для тексту тощо. Якщо ж вирішили запрошувати, його аргументацію потрібно проаналізувати, показати її хиби, вказати на брехню й маніпуляції. Журналіст не має бути пасивним ретранслятором“, – каже Оксана. Коли ж до мови ненависті вдаються представники влади й загалом публічні особи, варто залучати до коментування їхніх заяв фахівців із недискримінації.

Не підміняйте балансу думок технічним поданням сторін конфлікту

У гонитві за оперативністю медіа часто обмежуються формальним і поверховим поданням позицій сторін конфлікту. “Місія журналіста – інформувати аудиторію правдиво й повно, щоб вона мале все необхідне, щоб зробити висновки сама, – каже Оксана Романюк. – Коли журналісти про це забувають, виникає ситуація фальшивого балансу”.

Про фальшивий баланс заговорили 2011 року, після того як Бі-бі-сі в матеріалі про зміни клімату як рівноцінні подала позиції науковців та середовища, яке називало зміни клімату чимось на зразок “змови рептилоїдів”. “Після цього скандалу Бі-бі-сі підготувала величезний документ, у якому розібрано, що таке фальшивий баланс і чому подавати різні сторони не завжди означає дотриматися балансу“, – розповідає Оксана.

Прикладом підміни балансу поданням позицій сторін конфлікту вона називає матеріал Liga.net “Бог и гендер. О чем спорили феминистки и праворадикалы на Подоле“. У ньому йдеться про напад на феміністок, які зривали плакати праворадикальної організації “Традиція і порядок” на Подолі в Києві. Як рівноцінні подано позиції потерпілих і керівника “Традиції і порядку”. Комісія з журналістської етики отримала скаргу на публікацію та дійшла висновку, що видання стало майданчиком для пропагування ідеї нерівності людей і поширення дискримінаційних виступів.

“Збалансованість подання позицій двох сторін не слід трактувати вульгарно – як подання однакових за обсягом цитат поліцейського й терориста, нападника й жертви тощо, – каже експертка. – Матеріали про резонансні напади на ґрунті ненависті повинні подаватися разом з аналізом відповідного контексту“.

Дотримуйтеся Кодексу журналістської етики

Кодекс журналістської етики – своєрідний фільтр, крізь який журналіст має пропускати свій матеріал, щоб уникати розпалювання ворожнечі, дискримінації тощо. Також минулого тижня Комісія з журналістської етики опублікувала низку рішень за 2020–2021 роки щодо матеріалів, які містили дискримінацію, та порад, як формувати культуру ненасильницької поведінки в суспільстві, вільну від неї.

Зокрема, журналістам слід:

1. Не поширювати ідей, які становлять загрозу насильства, дискримінації за статтю, мовою, расою, релігією, національністю чи етнічним походженням, регіональним чи соціальним походженням або політичними уподобаннями.

2. Демонструвати однозначне засудження нападів на ґрунті ненависті та вербальної агресії, якщо вона дискримінує певну групу людей.

3. Усвідомлювати, що збалансованість подання позицій двох сторін не може трактуватися вульгарно – як подання рівних позицій поліцейського і терориста, нападника і жертви тощо.

4. Подавати матеріали, пов’язані з резонансними нападами на ґрунті ненависті, разом з аналізом контексту.

5. Не публікувати як “коментаря” дискримінаційних заяв, які порушують права людини. Медіа не мають ставати майданчиком для ретрансляції дискримінаційних висловів, а журналісти повинні чітко відмежовуватися від таких заяв (наприклад, у прямому ефірі) та негайно давати їм оцінку.

6. Не використовувати сексуального образу жінок та чоловіків, якщо це не пов’язане з темою публікації.

7. Приділяти увагу та висвітлювати питання про права жінок, ґендерну рівність, проблеми домашнього насильства, представленість жінок у політиці, місцевому самоврядуванні, спорті, армії тощо.

8. Уживати фемінітиви під час позначення людини за ознакою професії, посади чи виду занять, якщо йдеться про жінок.

9. Звертати увагу навіть на дрібні чи “побутові” вияви сексизму, які через ЗМІ поглиблюють дискримінацію в суспільстві за ознакою статі.

10. Уникати стереотипного зображення представників різноманітних меншин і вразливих до дискримінації груп.