“Я намалювала нас біля Ейфелевої вежі”: Олена Цигіпа про невизначену втрату, підтримку, що додає сил, та новорічні мрії

Олена Цигіпа вже втретє зустріла Різдво без свого чоловіка Сергія – громадського журналіста й письменника з Нової Каховки, якого окупанти викрали в березні 2022 року. Його тривалий час тримали в Сімферопольському СІЗО № 2, де він зазнав катувань. Згодом стало відомо, що його засудили до 13 років “за шпигунство проти Російської Федерації” за статтею 276 Кримінального кодексу РФ.

Увесь цей час дружина Олена Цигіпа веде активну громадську діяльність, щоб скористатися щонайменшим шансом допомогти Сергію. І, як згодом з’ясувалося, не тільки йому. 

Як Олена змінилася за час, що очікує на повернення чоловіка, що їй дає розраду і про що вона мріє у 2025 році – в матеріалі спеціально для ZMINA. 

“У публічній боротьбі за Сергія зрозуміла, що я досить сильна”

Олена Цигіпа – з Нової Каховки, освітянка, працює в ліцеї № 1 імені Олександра Довженка дистанційно. У вільний час брала активну участь у Народному молодіжному театрі “Шанс”. Про себе каже, що завжди була творчою людиною і такою залишається досі. 

“І, навіть коли мені випадала маленька роль, я намагалася зробити так, щоб вона запам’яталася”, – пригадує Олена.

Ця відданість простежується в усьому, до чого долучається Цигіпа, – чи то в роботі з дітьми, чи в захисті свого чоловіка. Але громадська діяльність, каже Олена, займає дедалі більше часу. Інтерв’ю, зустрічі в Координаційному штабі з родинами цивільних полонених, в Офісі Омбудсмана, підготовка адвокаційних турів і сам тур, акції на підтримку рідних… 

Виїжджаючи з окупації, вона обрала Київ, бо “тут вирує життя”. Хоча Олена Цигіпа боялася починати все з початку в незнайомому для неї місті.

“Перші інтерв’ю на підтримку Сергія мені давалися вкрай важко, бо це ж щоразу дістаєш із себе весь біль. Зараз я вже можу спокійніше про все розповідати. Бо кожна наступна моя розмова як маленьке щеплення від страху. І в публічній боротьбі за Сергія я зрозуміла, що досить сильна. І якщо я можу щось радити жінкам, які опинилися в схожій ситуації, то це сміливо розмовляти з журналістами. Бо кожна така розмова працює на допомогу нам і нашим рідним. 

Росія боїться розголосу. Я впевнена, вона обережніше ставитиметься до наших близьких у СІЗО і в’язницях, бо знає, що за ними – їхні рідні”, – переконано каже Цигіпа.

Їй вдається надсилати Сергію маленькі листи у виправну колонію № 3 міста Скопіна Рязанської області, де він нині перебуває. У тих звістках Олена розповідає про своє життя і насамперед – про свою громадську діяльність в організації “Цивільні в полоні”:

“Я навмисно пишу про все-все. Хай адміністрація колонії знає, що якщо вони будуть знущатися з нього, то відповідатимуть за злочини. Не сьогодні, не завтра, можливо навіть не через рік, але все одно будуть покарані.

До речі, у своїх листах я пишу й про те, що ми, дружини й матері з ГО “Цивільні в полоні”, збираємо всі докази їхньої “справи” – не тільки Сергія, а й таких, як він. І це важливий список. Бо ми говоримо за тих, чиї родичі в окупації й не можуть робити інформаційний розголос”.

Зокрема, Олена Цигіпа згадує про теплі стосунки з Іриною Швець – дружиною Олександра Курдіна, з Оленою Шевченко – матір’ю Вадима Шевченка – та іншими й додає, що від Сергія листи отримує рідше. Особливо зараз, коли він у колонії:

“Мабуть, це тому, що в колонії велика кількість людей, і, поки через цензуру вичитають мій лист, поки Сергія лист переглянуть, спливає багато часу”. 

А в тих листах, що проходять цензуру, Сергій найчастіше підтримує Олену і підказує, куди ще звернутися:

“Він каже, що я молодець, що вірить у мене. Навіть попросив написати листа Борису Джонсону (колишній прем’єр-міністр Великої Британії, який після повномасштабного вторгнення Росії займає активну проукраїнську позицію. – Ред.). І я це зробила. Тобто Сергій не здається”. 

Олена пригадує відео, де чоловік начебто “зізнається”, – жінка переконана, що Сергій Цигіпа зробив це заради неї та близьких, які лишалися на той час в окупації. Колишній полонений Олександр Тарасов, який разом був із Сергієм і якого “дивом відпустили”, як каже Олена, зв’язався з нею і розповів їй, що відбувалося в ув’язненні. 

Їх били й катували повсякчас. Але не через це погодився Сергій на те відео, переконана жінка. 

“Для нього ніколи не було таким важливим здоров’я, життя чи власна шкіра. Він за себе ніколи не хвилювався. Ще у 2015 році я вперше почула від нього, що хоче піти до ЗСУ. Тоді спитала: “Тебе вб’ють, а як же я?” А він відповів: “Ти будеш жити далі”, – розповідає Олена і додає, що Сергій мав мету – бути в ЗСУ на захисті справедливості, рідної України, родини.

За словами співрозмовниці, те, що з її чоловіком відбувалося в ув’язненні, – це маніпуляція та шантаж:

“Мовляв, “ти  все одно знімешся в цьому відео, бо зараз привеземо сюди твоїх близьких і на твоїх очах робитимемо з ними те, що робили з тобою”. У нього не було вибору. І я впевнена: те, що він погодився, захистило нас від небажаних візитів і обшуків. Нас не чіпали, тому що він уже сказав те, що їм було потрібно”. 

“Те, що я проживаю, має назву “невизначена втрата”

Якось Олена Цигіпа побачила рекламу тренінгу від телеграм-каналу “Твій космос можливостей”. Жінка підписалася на цю сторінку і побачила, що там – купа інформації про різні форуми, пресконференції, майстер-класи, ретрити. Вона почала подавати заявки скрізь, де їй було цікаво. На таких заходах їй вдавалося відключатися від негативу й надихатися чимось новим. 

“Що звідси я можу взяти для школи чи громадської діяльності?” – часом собі думаю. Я скрізь шукаю можливості підзарядити свою батарейку”, – жартує Олена. 

Жінка пригадує роботу над картиною під час арттерапії, яку організувала громадська організація “Бути”:

“Тоді я малювала мрію Сергія: після повернення поїхати разом до Парижа. Я намалювала нас біля Ейфелевої вежі. І ця картина висить у домі, на видному місці. Я її розглядаю, мені щось не подобається, часом хочу її доробити, але я люблю саму ідею в ній. Ми на ній із двома крилами, одне моє, друге – його. І в цих білих крилах є червоні вкраплення, які символізують наш кривавий досвід, іспит долі, який ми подолали. Бо ми, зрештою, біля Ейфелевої вежі. І ця мрія тримає мене”. 

Згодом в Олени були інші події, на яких вона наповнювалася теплом і підтримкою. Там, де в колі жінок, які проживають непрості події в житті, обговорювали свої втрати. Хтось у цих колах відкривається, хтось – ні, але такі кола підтримки потрібні, переконана дружина цивільного полоненого:

“Я навіть не знала, що те, що я проживаю, має назву – “невизначена втрата”. А й справді! Я ж розумію, що він живий, у полоні. Але не знаю, чи повернеться, і коли повернеться, то яким? І ці тривожні думки – по колу. Тому не можна залишатися одній у цьому всьому. Потрібно шукати спільноту, об’єднуватися, підтримувати одна одну”.

Олена розповідає, як виникла громадська організація “Цивільні в полоні”. Її спочатку створили кілька жінок – Карина Малахова-Дячук, Юля Хрипун, Катя Огієвська, Євгенія Стенцель. А потім стали долучатися жінки незаконно утримуваних цивільних, такі як Олена, і зараз в організації понад 400 учасників:

“І це вже потужний голос і потужна підтримка! Якщо хтось у чаті пише: “Як мені погано”, її підтримують. Хтось отримав звістку від звільнених з полону, що їхній чоловік живий! Хоч десь у Мордовії, але живий! Це дає надію всім нам, хто живе в очікуванні новин про своїх рідних. Ми відчуваємо одна одну, бо знаємо, як жити в цьому очікуванні”. 

Рідні цивільних полонених знайомляться на спільних заходах, діляться своїми історіями, а потім уже разом проводять спільні акції. Так познайомилися з художницею Мирославою Пахалюк – дружиною цивільного полоненого. І організували виставку-аукціон її робіт “МАРС”. 

“Ось ці маленькі історії розповідають про нас – дружин, матерів, сестер. Що ми не просто якась невидима безформна маса. Ми художниці, режисерки, майстрині з розпису, вчительки, медикині, жінки, які до війни мали власне господарство… І в таких історіях усі ми стаємо “живими”, – емоційно коментує Олена. 

Так, дружина полоненого розповідає, як готувалися до мирної акції на 14 грудня в колі соратниць, де була також Ірина Швець. 

Олена Цигіпа, між іншим, пригадала відеокліп Наталі Могилевської “Давай зустрінемо Різдво вдома”. На цю пісню рік тому вона зробила відеокліп з фотографій усіх учителів їхнього ліцею. Було зворушливо отримувати світлини від освітянок з різних куточків світу, де вони вимушено опинилися через війну. Олена розповідає, що вони з родинами полонених вирішили свою акцію також назвати “Зустрінемо Різдво вдома”. Вирішили на акцію принести ялинку, прикрасити її іграшками. А потім уже спало на думку зробити різдвяні кульки з фотографіями щасливих родин учасників акції, зробленими до війни. 

“Наша акція-перфоманс була про нашу мрію: щоб ми зібралися за одним столом і разом зустрічали свято”, – каже Олена.

“Мама померла невдовзі, як Сергія забрали, не витримала”

На Новий рік у родині Олени Цигіпи завжди ставили ялинку. І ялинка напередодні 2022 року вже має свою історію. 

Коли подружжя спустилося в підвал по штучне деревце, яке там зазвичай зберігалося, з’ясувалося, що їхній підвал пограбували. Винесли все… і ялинку також.

Олена засмутилася, почала шукати в інтернеті, де б купити нашвидкуруч недорогу ялинку. І тоді Сергій, бачачи її наполегливість, викликав таксі – і вони поїхали по нову ялинку. 

Згодом Сергій повторював: “Що ж, з чистого аркуша…” 

Олена Цигіпа пояснює: 

“Хоча ми й були в стосунках кілька років, але одружилися якраз у 2021-му, в серпні, на його 60-річний ювілей. Музики жартували, що вони стоять у черзі, щоб… нам заспівати. Бо всі наші друзі – музиканти, актори, і всі нам співали (у минулому Сергій Цигіпа ініціював та брав участь в організації низки музичних фестивалів, серед яких “Рок-н-рол Таврійський”, “Гітара по колу”, “Таврійські ігри”. – Ред.). 

На весіллі ми гуляли з таким розмахом. На ноутбуці зберіглася купа фотографій, і я їх постійно переглядаю. Зробила копії фото, поскидала на різні флешки, щоб, бува, не загубилися”.

Жінка, переглядаючи світлини, занурюється в той щасливий для них час. І це додає їй сил. Водночас із сумом пригадує, що не змогла забрати із собою чорно-білі світлини своєї мами. 

Мати померла вже під час війни. Сама вона з Новосибірської області. За радянських часів була така практика, коли юнаків, яких забирали до армії, “перемішували”, і вони не служили біля дому. Так, батько Олени опинився в Новосибірській області, де зустрівся з майбутньою дружиною. 

Одружилися вже в Новій Каховці. Тоді тривало будівництво нової ГЕС,  розбудовувалося молоде місто… Тут усе своє життя і прожили. 

“Для мами, як і для всіх нас, було шоком повномасштабне вторгнення. Я кілька разів збирала тривожні валізи. Причому – три різні: для себе, Сергія та свого сина Захара. Думала, якщо раптом з кимось із нас щось трапиться, то щоб у кожного була “своя” валіза з документами й необхідними речами. Але ці валізи були зібрані для того, щоб пересидіти тиждень-два чи місяць у підвалах. Ми вірили, що це ненадовго, що скоро прийдуть ЗСУ…” – пригадує Олена.

Вона додає, що мама не розуміла, в якому сенсі її прийшли звільняти, від кого: 

“Вона трималася як могла. Та коли Сергія викрали, через три дні вона просто впала у своєму домі… А за два місяці її не стало”. 

Її вбила війна, бо вона не змогла витримати того, що сталося, переконана Олена Цигіпа. 

Те, що вони не залишаться в окупації, Цигіпа знала. Але Нова Каховка була заблокована для виїзду і в’їзду вже з перших днів повномасштабного вторгнення. Лише коли з’явилася хоч якась можливість, люди почали потроху рухатися. 

“В окупації ми лишалися заради мами, тому що вона могла б не перенести дорогу. Ми її поховали, з братом одразу поставили пам’ятник, бо невідомо було, коли зможемо повернутися. А хотілося, щоб усе було по-людськи. На 40 днів ми зробили поминальний обід, приїхали на кладовище – майстри все якраз закінчили, зробили дуже гарно. Лише тоді ми змогли спокійно збиратися в дорогу”, – стиха каже жінка.

Олена Цигіпа розповідає, що ані її, ані матір в окупації не чіпали. Хоча вона очікувала, що можуть прийти з обшуками. Ба більше, вона сама в себе у квартирі тричі проводила “обшуки”, ховаючи, наприклад, військову форму Сергія чи його військовий квиток, якісь книжки. Книжки Сергія Цигіпи – це політична сатира. І це могло бути неабияким компроматом на нього. 

“Іноді журналісти питають мене, що може зараз допомогти врятувати Сергія. Я, здається, посмикала за всі можливі ниточки. І зараз у Бога молю лише про диво. Буваю в церкві, замовляю сорокоуст (щоденне молитовне поминання впродовж сорока днів. – Ред.) за Сергія або ж ставлю свічку та й кажу: “Усе у Твоїй волі. Я прошу в Тебе таке диво, щоб об’єдналися люди, обставини, документи, щоб створився такий коловорот, щоб можна було Сергія висмикнути звідти”. 

“Відвези малу на море”

Олена Цигіпа ділиться, що багато часу приділяє своєму психічному здоров’ю.

Так, свого часу їй допомогли заняття в басейні: вода розвіювала тривожні думки.

А ще різні фізичні навантаження, прогулянки на свіжому повітрі, спілкування з друзями – з такими, як вона сама, які її добре розуміли. 

Також Олена купує квитки в театри та на концерти й запрошує на них своїх соратниць. Каже, що на це не шкода грошей. 

“Краще щось не з’їсти, але мати ось такі позитивні емоції та на деякий час звільнитися від поганих думок. Інколи я навіть сама ходжу на виставу, бо відчуваю, що мені це зараз потрібно. Навіть якщо немає вільних грошей на квитки, є ж різні звітні концерти будинків дитячої творчості, шкіл мистецтв чи університетів культури. Треба цікавитися, що є саме у вашій громаді. І витягувати себе, як барон Мюнхгаузен, прямо-таки за волосся із цієї депресії, із цього важкого стану. Бо нашим рідним ми потрібні в ресурсі”, – радить Цигіпа.

Вона відчуває, що змінилася в порівнянні з тою собою, якою була в Новій Каховці: стала міцнішою й змогла заново побудувати своє життя в Києві. 

“За два роки тут я маю велике коло підтримки й сама готова ділитися контактами журналістів, правозахисників, психологів чи юридичних служб з тими, хто цього потребує.

Бо, як повторюю своїм дівчатам, нам потрібно об’єднуватися. А ще – пити каву, їсти смаколики, дарувати собі подарунки, танцювати…”

Так, якось після акції учасниці зібрались у квартирі однієї з дружин полонених. Фоном увімкнули музику на колонці. Жінки поспілкувалися, поплакали. І ось почули пісню на вірш Василя Стуса “Терпи”. Вона так зачепила, що ставили її на прослуховування знову і знову. А потім пролунала пісня “Відвези малу на море” Гуцула-Хулігана. 

Олена пригадує, що їх від цієї пісні “розірвало”: 

“Ми вмикаємо цю пісню на повну потужність і починаємо танцювати, хто де був – на дивані, на підлозі… Який стояв тупіт! Бо про що для нас ця пісня? Про те, що вони обов’язково повернуться, бо ми робимо все для цього. І ми разом поїдемо чи на море, чи в Карпати…  Пізніше дівчина, в якої ми влаштували танці, розповідала, що зустріла наступного ранку сусідів, перепрошувала за шум. А сусіди: “Ми все розуміємо”.

І я вдячна сусідам, що вони справді розуміють, що нам потрібен був цей емоційний вибух”.

Мрія Олени Цигіпи – нового року нарешті зустріти Сергія і вже з ним у парі організовувати адвокаційні тури, боротися за свободу інших політичних в’язнів і цивільних бранців. 

“І я вірю, що так і буде. І це відбудеться у 2025 році. А ще Париж. Так!” 

Як підтримати людей, чиї рідні в полоні Росії

Карина Малахова-Дячук, голова громадської організації “Цивільні в полоні” та жінка, яка пережила полон батька, зазначає: універсальних рекомендацій для психологічної підтримки людей, чиї рідні перебувають у полоні як цивільні заручники, не існує. Адже кожна ситуація унікальна. Утім, зі свого досвіду Дячук може сказати, що найважливіша підтримка – це бути поруч, пропонувати допомогу, слухати, казати слова підтримки.

“Нормально, коли людина, чий цивільний родич у полоні, втрачає інтерес до звичних занять і речей. Тому ця людина може потребувати допомоги з повсякденними справами. На жаль, не всі з нас можуть просити про допомогу, адже наші жінки звикли бути сильними й покладатися лише на себе. Тому оточенню варто спробувати пропонувати свою допомогу з якимись побутовими, повсякденними речами. Це справді полегшує життя”. 

Чи варто звертатися по психологічну допомогу в таких ситуаціях? Карина переконана, що це точно варто зробити: 

“Якомога швидше! Туга за рідною людиною, невизначеність того, де вона, в якому стані й коли повернешся, – всі ці переживання виснажують. Порушується сон, апетит, сил ледве вистачає, щоб ходити на роботу, а вдома сім’я чекає на увагу та піклування. Це важко. Але й відмовитися від боротьби за повернення рідної людини з полону ніхто з нас не може”. 

Також жінка наголошує на тому, що в очікуванні рідного з полону важливо дбати про себе та “закривати” хоча б базові фізичні потреби. 

“Адже, коли близька людина повернеться з полону, вам знадобляться ще сили. Особисто мені деякий час допомагав простий, але правильний режим життя: їжа, сон, хоча б мінімально – спорт. Повернення – це ще не фінал, після цього кілька тижнів чи місяців повернутий з полону потребуватиме вашої підтримки й допомоги. До цього варто бути готовими”. 

Куди можна звернутися по психологічну допомогу, якщо ваша близька людина перебуває в полоні:

громадська організація “Цивільні в полоні“;

громадська організація “Блакитний птах“; 

громадська організація “Дівчата“;

Міжнародний комітет Червоного Хреста.

Ірина Виртосу, Крістіна Бут, спеціально для ZMINA

Фото із сімейного архіву Олени Цигіпи та надані ГО “Бути”, фото з арттерапії авторства Валерії Мезенцевої 

Матеріал створено в межах проєкту “Підтримка професійної журналістики під час війни”, що реалізується ГО “Інтерньюз-Україна”