Врятувати життя: як родина з Маріуполя пережила депортацію до Росії
Родина Михайленків – Катерина, її чоловік Михайло та їхня трирічна донька Милана – мешкала в Маріуполі, в Лівобережному районі, разом з мамою чоловіка Вікторією та його молодшим братом Данилом. Цей район зазнав значного обстрілу з боку росіян, адже там розташовувався завод “Азовсталь”.
Після двох місяців щоденних обстрілів через страх за життя, нестачу їжі, води та ліків люди зневірились. Був час, коли смерть здавалась їм порятунком. Однак вони вижили й наважилися тікати від війни, але могли їхати лише через Росію.
Історію своєї родини виданню ZMINA розповіла Катерина Михайленко.
Катерина Михайленко. Фото: Олеся Ланцман23 лютого 2022 року, за добу до того, як на Маріуполь упали перші російські бомби, чоловік Катерини Михайло виїхав до Києва. Він мав летіти до Чехії, де працював на м’ясокомбінаті. Михайло встиг пройти реєстрацію, чекав на літак. Однак напад Росії на Україну зруйнував ці плани – рейси скасували. Тож чоловік повернувся до Маріуполя.
Михайло приїхав з Києва наступного дня, 25 лютого, за годину до відходу евакуаційного потяга. Тож родина на нього не встигла. Кілька днів вони перебували вдома, але в ніч на 2 березня снаряд влучив поряд з будинком, в якому вони мешкали, – вибило всі вікна. Люди пішли до міського будинку культури, де був великий підвал. Там переховувалися чотири дні – 6 березня БК обстріляли.
Почалася пожежа, люди намагалися її гасити, але це виявилося неможливим, будинок вигорів.
“Спочатку ми думали, що росіяни ціляться в базу “Азова” – вона там недалеко була, – але випадково потрапляють не туди. Потім нам стало зрозуміло, що вони цілеспрямовано обстрілюють школи, лікарні, пологовий будинок, БК”, – свідчить Катерина.
Людей з Будинку культури українські військові перевезли до будівлі лівобережної адміністрації. Але за кілька днів і в неї потрапив снаряд, знову почалася пожежа. Тоді родина перебігла до сусіднього будинку, до підвалу магазина, який був на першому поверсі.
Останній прихисток родини – будинок, у підвалі якого вони мешкали три тижні. Фотоархів Катерини МихайленкоЦе була вже середина березня: ні їжі, ні води майже не було. Ні волонтери, ні військові до місцевих мешканців не доїжджали.
Щоразу, як Михайло під постійними обстрілами йшов шукати їжу, Катерина не знала, чи повернеться її чоловік.
Три тижні, що вони перебували в цьому підвалі, їли якусь рибу, яку Михайло знайшов на розбитому складі, – чи то кілька, чи то салака. Коли була можливість, рибу готували, а коли через обстріли не могли вийти на вулицю, щоб вогонь розпалити, – пересипали сіллю й так їли. Дітям варили крупу, яка була в дівчат, що перебували з ними в підвалі.
“Зранку до вечора постійне відчуття страху. Я прокидалася від страху, що моя дитина помре від голоду. А довкола смерть”, – розповідає Катерина.
В один із днів почалася пожежа і в цьому будинку, частина людей переїхала, а родині Михайленків іти вже не було куди. Не було й сил опиратись.
“Ми просто лягли спати в надії, що вчадіємо від диму, і це буде не так страшно. Але все обійшлося”, – каже жінка, посміхаючись крізь сльози.
На початку квітня до них у підвал прийшли російські військові й сказали, що буде евакуація. Людей вивели в колону й повели зруйнованим містом.
Це найстрашніший спогад Катерини: згорілі, обвалені будівлі, виламані лавки. Трупи. Могили.
“Могили скрізь: у парку замість клумб, уздовж доріг”, – пригадує жінка.
Колона на “евакуацію”. Стоп-кадр із пропагандистського відеоКатерина з чоловіком вирішили втекти від “евакуації”. Жінка сподівалась, що через велику кількість журналістів із пропагандистських російських ЗМІ – адже це була показова “рятувальна операція” – окупанти не застосують до них насильство. Тож вона підійшла до одного з військових і запитала, чи можуть вони піти, ніби в них поряд будинок. Ймовірно, що саме через те, що поруч була преса, їх і відпустили.
Подружжя спробувало пройти додому, але через обстріл не змогло. Пішли до знайомого, і в його квартирі пробули 10 днів. Весь цей час шукали шляхи, як виїхати.
“На територію України не можна було виїхати, пускали лише на територію Росії. На Східному (мікрорайоні. – Ред.) була православна церква, і священник вивіз нас до Безіменного”, – розповідає Катерина.
У Безіменному, куди їх довіз священник, родина переночувала в школі, а наступного дня їх вивезли до Старобешевого.
Там вони мали відповісти на питання: що ви знаєте про азовців? чи є знайомі серед військових? як ставитеся до визвольної операції?
І якщо жінок та дітей особливо не перевіряли, то в чоловіків була складніша, багатогодинна процедура.
Після цієї перевірки людям дали талончики, з якими вони могли пересуватись окупованою частиною Донецької області.
Талончик-перепустка для пересування окупованою Донеччиною. Фото: Олеся ЛанцманВ Старобешевому їм запропонували за гроші повернутися до Маріуполя, або поїхати до Донецька, або безоплатно виїхати до РФ. Оскільки родина планувала їхати до Чехії, то сказали, що поїдуть до Росії.
На кордоні з Росією теж був допит, після якого їм запропонували поїхати до пункту біженців у Таганрозі.
“Можливо, це безглуздо, але через те, що ми два місяці не милися, не перевдягались у чисту білизну, а там все це пропонували, ми погодилися”, – розповідає Катерина.
Наступного дня всім, хто перебував у помешканні, – велика спортивна зала в якомусь із закладів Таганрога, росіяни сказали їхати до Пермі. Переконували, що там відкрився новий завод і для них буде робота, що люди швидко отримають житло та громадянство РФ.
Однак Михайленки збрехали, що поїдуть наступним потягом до Хабаровська, і зранку втекли. Доїхали до вокзалу, купили квитки на електричку – в них було із собою трохи грошей – та поїхали до Ростова-на-Дону. Звідти – до Санкт-Петербурга.
Поки Михайленки їхали, друзі купили їм онлайн-квитки до Таллінна.
На російському кордоні з Естонією їх знову допитували.
“Я всіх просила: у нас мама має психічне захворювання, можна швидше. І нас особливо ніде не затримували. Допитували, звісно, телефон дивилися. Коліна дивилися – щоб не був снайпером, бо в них синці на колінах та в районі грудної клітки, під плечем. У мене, до речі, є татуювання з колосками, якби мене оглянули, ми вже не поїхали б далі”, – говорить жінка.
З Таллінна на волонтерському автобусі родина, яка весь час залишалася разом, доїхала до Варшави. Там вони відправили маму до родичів у Чернівецьку область, а самі оселилася в Празі в Чехії. Однак через те, що Михайло мав роботу на м’ясокомбінаті, їх не зареєстрували як біженців. Робота в чоловіка була важка, грошей на проживання та оренду квартири не вистачало. Тож через деякий час Катерина з чоловіком, донькою та братом Михайла Данилом приїхали до Естонії. Тут вони вже мають статус біженців та отримують допомогу.
Михайло, Данило, Катерина та Милана Михайленки (фотоархів К. Михайленко)Зараз Михайленки винаймають однокімнатну квартиру в маленькому місті Рапла. Чоловік влаштувався на роботу, Катерина поки не працює, вивчає естонську мову.
***
Депортація є одним з міжнародних злочинів, який може бути кваліфікований як злочин проти людяності та/або воєнний злочин відповідно до Римського статуту Міжнародного кримінального суду.
Цей злочин став масовим після широкомасштабного нападу Росії на Україну: за різними оцінками, від 2,8 до 4,7 млн українців є потенційними жертвами депортації, серед них від 260 до 700 тисяч – діти, але точні цифри невідомі.
Російські окупанти часто маскують депортацію під позірною турботою про українців, називаючи її “евакуацією”. Однак важливо вміти розрізняти депортацію та евакуацію.
Серед ознак, які вказують на те, що відбулася саме депортація, а не евакуація, є обмеження людей у виборі щодо ухвалення рішень, куди виїхати, а також перешкоджання виїхати на території, підконтрольні Україні.
Правова аналітикиня Центру прав людини ZMINA Онисія Синюк пояснює, що, коли йдеться про депортацію та примусове переміщення, потрібно розуміти: це випадки, коли людей вивозять силою або примушують до переміщення – коли люди змушені виїжджати через страх за своє життя.
“Умови, в яких перебувала сім’я з Маріуполя, були однозначно такими, в яких залишатися неможливо: через обстріли цивільних об’єктів їм кілька разів довелося змінити укриття, не вистачало їжі та води. Щоб вижити, їм необхідно було виїхати. Той факт, що сім’я скористалася послугами священника, а не сіла в “евакуаційний” автобус, не змінює того, що люди в умовах примусу були вимушені покинути територію, де вони перебували законно. Лакмусовий папірець – відсутність реального вибору щодо переміщення. Російська сторона забезпечувала виїзд лише в бік РФ”, – пояснює вона.
Воєнні злочини фіксуються, як і всі злочини, українськими правоохоронними органами – слідчі, потім прокурори відкривають провадження за статтею 438 КК України (“Порушення законів і звичаїв війни”).
Утім, кримінальних проваджень, які стосуються такого злочину, як депортація, порівняно небагато. В Офісі генерального прокурора Центру прав людини ZMINA повідомили, що відкрили 90 проваджень щодо незаконного переміщення всередині країни чи депортації за кордон українських дітей.
Перспектива правосуддя та покарання винних, на думку Онисії Синюк, така сама, як і в разі інших злочинів, – усі відповідальні інстанції працюють над тим, щоб максимально зібрати докази.
“Але швидким цей процес не буде через низку факторів: немає доступу до окупованих територій, винуватці теж перебувають або на окупованих територіях, або в Росії”, – пояснює правозахисниця.
Утім, важливо, щоб усі докази та свідчення були надані слідчим. Водночас правозахисники радять звертатись із заявою про злочин до національних органів України (поліції, прокуратури) – для тих депортованих осіб, які змогли повернутися до України.
Якщо ж депортовані українці змогли виїхати з Росії на територію третіх країн, можна також повідомляти про цей злочин тамтешнім правоохоронцям: низка країн має механізм універсальної юрисдикції, який дає їм змогу розслідувати злочини, скоєні під час російського нападу на Україну.
Є можливість заявити про пережиту депортацію і через електронні інструменти, зокрема через вебсайт warcrimes.gov.ua, який запустив Офіс генерального прокурора разом з українськими та міжнародними партнерами для належного документування воєнних злочинів та злочинів проти людяності, скоєних російською армією в Україні.
Воєнні злочини й злочини проти людяності, зокрема факти депортацій, документують також неурядові організації, включно з Центром прав людини ZMINA та Коаліцією “Україна. П’ята ранку”.
Олеся Ланцман, Тетяна Печончик, спеціально для IWPR
Читайте також: Дорогою до Таганрога нас вчили, що не можна називати війну війною: маріупольчанка про депортацію у РФ
