Влад. “Різні є “донбаські”
Влад – переселенець зі східної України. Щиро вважає, що кожна людина має бути відповідальна за своє життя. Незалежно від того, звідки людина приїхала. Влад з Донбасу. І йому самому довелося будувати своє нове життя в нових умовах.
Ми продовжуємо друкувати історії людей, які через конфлікт на сході України та анексію Криму втратили свої домівки, а також тих, хто в складний час опинився поруч.
Я з Єнакієво. Останнім часом соромно говорити, звідки я, у зв’язку з подіями, що відбуваються. І навіть винайм житла – дуже неприємно слухати, що “понаехали донбасские”. Різні є “донбасские”. Я #намагаюсь не афішувати, звідки я.
З Єнакієвим мене майже нічого не пов’язує, я вже настільки від’єднався від цього міста, що стер багато емоційних спогадів. А з Луганськом – це було зовсім нещодавно, були моменти знакові, цікаві, романтичні, але я #не прив’язуюсь до міста , більше до людей. Я зараз потроху стираю емоційну пам’ять про Луганськ, мене там давно не було, я, скоріш за все, там жити не буду.
Коли все почалось, події розвивались дуже дивно та по-дурному. Для мене це здавалось дурною казкою, нормальні люди не мали в це вірити і в це вливатися. Коли люди кричали, що все погано і ми маємо захищати своїх невідомо від кого, коли в Луганську захопили СБУ, вкрали зброю, і люди ходили з нею по місту, це було якесь ганстерське кіно, тому що в реальному житті я собі такого ніколи не уявляв, тут завжди було спокійно. Я думав, це може зачепити мене, що стану таким самим неадекватним. Чому був страх? Я зрозумів, що люди, з якими я спілкувався протягом двох років навчання, коли все почалось, думали зовсім інакше. Я перестав їх розуміти, мені здавалось, що я на якомусь відшибі, мене не чують, мене не розуміють і навколо мене всі змінились. #Я думав, або я почав змінюватись, або всі почали змінюватись.
Якби я не виїхав, я б не скоро десь побував і подорожував. Ця вимушеність дала мені можливість побачити Україну, за ці літо та осінь, які були вже поза Донбасом – територією мого народження і дорослішання. Я багато де побував, познайомився з багатьма людьми. Для мене це була #гарна можливість покинути насиджене місце та почати нове життя.
В мене з’явилась можливість взяти участь у ЛГБТ-конференції, в Києві. У той же день, як сказали про конференцію, я поїхав по квитки. Батьки мене відмовляли кудись їхати, небезпечно, в Єнакієво буде безпечніше. Страшно було, коли я їхав, ми проїжджали через блокпост – ці мішки з піском, люди в камуфляжі з автоматами, які заряджені, і в будь-який момент вони можуть попросити вийти, якщо їм щось не сподобається. На конференції я з’ясував, що #в Києві є притулки для ЛГБТ-переселенців із Криму та людей із Донбасу. І я скористався цією можливістю, але не зразу, бо шелтер був заповнений. Спочатку, коли я сказав батькам, що не їду додому і залишаюся в Києві, була паніка, шок, як це так, але потім через день, коли вони зрозуміли, що дійсно мені тут буде безпечніше, сказали: “Так, залишайся, не приїжджай”.
В мене двоякі відчуття виникають, коли я телефоную батькам і вони розповідають, що сьогодні в будинок, де живе брат моєї мами, потрапив снаряд і знищив половину дев’ятиповерхового будинку. Вони не постраждали, але у них в квартирі по одній стороні вилетіли усі вікна від вибуху. Це мої родичі, і мені, з одного боку, дуже шкода, але я нічим не можу їм допомогти. З іншого боку, я перебуваю не там, мене це не зачіпає, я в цьому не беру участі, з’являється байдужість. Ця #байдужість з’явилась тому, що є відстань. А що відбувається там… Ну, в Іраку теж стріляють, нам же спокійно…
Минулий семестр я навчався тут як тимчасово допущений студент. Я не знаю, завдяки кому ми цього досягли, але особисто я написав п’ять листів Квиту Сергію Мироновичу, ходив в Міністерство освіти майже кожного дня і вимагав, щоб щось вирішили з цим питанням. Навчання через півтора тижні, і невідомо, що нам робити. Повернутись назад ми не можемо, як вчитись далі, якщо ми хочемо, невідомо. Вийшла, нарешті, постанова, що мі можемо бути тимчасово допущеними, нам зарахують цю сесію. Зараз #я вже офіційно студент, мене зарахували, але ні стипендію не виплачували, ні гуртожиток не давали, нічого. Найближчим часом планую знову навідатись до Міністерства освіти України, це вже трохи дратує, тому що Міністерство та держава нічого не роблять, щоб допомогти студентам, які вимушені були покинути свої місця навчання і проживання.
Якщо люди хочуть, вони можуть допомогти, і допомогти не в плані якихось грошей чи чогось глобального, а маленького, #навіть емоційна підтримка або позитивний настрій – це вже буде допомога. Люди, які приїхали із зони АТО, з Криму, мають розуміти, що так, вони не винні в тому, що відбулось. Думаю, в більшій мірі не винні. Але вони мають звикнути до того, що ніхто нічого замість них робити не буде. Вони мають взяти себе в руки і змінити себе.
Історія Влада представлена в рамках виставки “Моє місце”, організованою Освітнім центром “Простір толерантності” та Конгресом національних громад за підтримки посольства Королівства Нідерландів. Авторки текстів – Кіра Крейдерман та Уляна Устінова. Дизайн виставки і фото – Дана Верстак, а також фото з сімейного архіву.
