“Ми сумнівалися, що впораємось”. Історія директорки організації “Право вибору”, яка евакуювала з Харкова сотні людей з інвалідністю
Понад 800 людей з інвалідністю та їхніх родин – стільки з Харкова за кордон евакуював Штаб гуманітарної допомоги Центру реабілітації молодих людей з інвалідністю та членів їхніх сімей “Право вибору”. До 24 лютого організація надавала реабілітаційні послуги для незрячих дітей з комплексними порушеннями й допомагала молоді з інвалідністю. Останні п’ять років при центрі діяла служба супроводу людей, які втратили зір уже в дорослому віці.
Директорка “Права вибору” Валентина Бутенко – одна з тих, хто першим “оговтався” від повномасштабного вторгнення Росії в Україну й перезавантажив свою роботу. Як каже сама жінка, організовувати евакуацію вчилася тут і зараз. Насамперед у міжнародних волонтерів, але наголошує: займатися цим на системному рівні повинна держава, а не якась “тьотя Валя”.
ZMINA продовжує серію інтерв’ю “Одна в полі воїнка” розмовою з Валентиною Бутенко про те, які виклики довелося подолати “Праву вибору” та людям з інвалідністю на шляху евакуації.
Валентина Бутенко. Фото з фейсбуку героїні матеріалуПані Валентино, Харків – одне з міст, яке російські військові атакували від початку повномасштабного вторгнення. Вашій організації “Право вибору” терміново довелося перезавантажуватися…
Так, Харків відчув війну сповна. Ми дуже близько до російського кордону з Бєлгородською областю. О четвертій ранку почули перші обстріли… Якщо відверто, спочатку не вірили, що це надовго. Нехай день-два, максимум тиждень. Але досить було однієї доби, щоб зрозуміти: час діяти. Обстріли були потужні, й члени нашої організації – а це щонайменше 350 людей з порушенням зору та їхні родини – почали до нас звертатися з питаннями: “Що робити? Ми хочемо виїхати з Харкова…”
Уже 25 лютого за рішенням правління організації ми створили Штаб гуманітарної допомоги. Спочатку – незрячим людям. А потім зрозуміли, що не можемо відмовляти в запитах іншим – тим, хто пересувається на кріслі колісному, має важкі захворювання, порушення слуху та інше. Потрібно було реагувати швидко.
Чи пригадуєте, з чим тоді довелося зіткнутися найперше?
Тоді масово закривалися магазини, аптеки. Несподіванкою стало й те, що ми не могли розрахуватися з юридичного рахунку організації. Тож довелося витрачати свої кошти на закупівлю продуктів та лікарських препаратів.
Ми взяли під опіку Харківську школу для незрячих дітей імені В. Г. Короленка. Там ще залишалося понад 30 учнів та учениць, а також персонал. Не всі встигли повернутися додому через порушення транспортного сполучення.
У школі були продукти з довгим терміном зберігання, а ось такі, як хліб, молоко або засоби гігієни, – ні.
Ми розмістили на фейсбук-сторінці оголошення про створення штабу. І пощастило: до нас звернулася Dee Sunshine і група волонтерів Humanitarian Coordination for Ukraine з Великої Британії, які вже мали досвід допомоги в умовах війни на Сході України. Саме вони від початку орієнтували нас на те, що потрібно вивозити людей до безпечніших місць.
На жаль, британці були праві. Школа, де навчалися діти з порушенням зору, потрапила під обстріли. Врятувало те, що на той час діти перебували в їдальні в підвальному приміщенні… Вони дуже злякались, але залишилися живі. Тоді поранення отримав тільки директор школи. Але він і далі залишався з вихованцями. Ми допомогли організувати евакуацію школи до Польщі – забезпечили автобусами, організували супровід бійцями Нацгвардії й Тероборони.
Тоді ми змогли евакуювати багато сімей, в яких хтось із членів родини мав інвалідність із зору. Переважно це були випускники й випускниці школи Короленка, вони гуртувалися й передавали інформацію одне одному. Наразі наша організація здійснила евакуацію понад 800 людей.
Фото з фейсбуку героїні матеріалуПані Валентино, евакуація людей з інвалідністю – це доволі дорого. Де вдалося знайти на це ресурси?
Нашій організації вже понад 20 років. Нас знають, нам довіряють. І хоча нас багато чим підтримали українські волонтери, більшу частину коштів на закупівлю автобусів, палива, медикаментів, асистивних засобів надавали саме іноземні організації.
До речі, ми отримували не просто кілька ящиків парацетамолу. Нам доставляли ліки для людей із цукровим діабетом, гормональні препарати для підтримки функцій щитоподібної залози, ліки дітям, які мають епілепсію… Також нам надсилали медичні препарати для поранених, які ми відправляли до військових шпиталів, а ще ліки для пологового будинку, перинатального центру.
Спочатку, ще до евакуації, через хаос вантажі з Польщі, Туреччини, Німеччини в Україні відправляли на військові склади. Однак ми владнали ці логістичні моменти та почали отримувати продукти, ліки, одяг, пледи. Пригадуєте, ці перші місяці [повномасштабної] війни – фактично зима. Люди сиділи на вокзалах по кілька годин, потяги затримувалися, не завжди опалювалися вагони. Нам потрібні були спальні мішки…
А як технічно відбувалась евакуація?
Ми мали два мікроавтобуси й легковий автомобіль від волонтерської організації “Інва-таксі” – спецтранспорт, яким перевозять людей зі складною формою інвалідності.
Бо як інакше вивезти незрячу людину, яка самостійно не пересувається? Яка навіть спуститися зі свого поверху не може… Фактично чоловіки-волонтери виносили людей на руках і заносили в потяг. Або ж садили в автобуси на звичайні сидіння, бо для всіх бракувало спецтранспорту. Направду це жахливі умови евакуації. Вже через те, що люди з інвалідністю ці умови витримали, їх можна назвати героями.
Чи допомагали державні органи?
Хіба що з місцями для людей з інвалідністю в евакуаційних потягах… Але, якщо чесно, в перші дні всі такі були розгублені. Не було, власне, до кого й звертатися. Обстріляно міську раду, зруйновано обласну раду. Не найзручніші часи для комунікації. А ми перебували в такому стані, що хапалися за будь-яку можливість урятувати людей. І вже потім ставили собі питання: “Чи маємо ми право це робити?”
Міжнародні волонтери навчали нас у процесі евакуації. На початку ми сумнівалися, що впораємося. Адже це обстріли, під які потрапляли автобуси, численні блокпости. Загалом важка дорога: через обстріли “подорож” могла тривати три-чотири доби, потрібно було дбати про прихисток…
Тобто повномасштабна війна вчергове показала, наскільки Україна як держава бар’єрна для людей з інвалідністю?
На жаль. У нас був випадок, коли ми евакуйовували хлопця з ампутованими ступнями – Максима. Спустити його з квартири до машини нам допомогли батьки… А в хлопця – ані протезів, ані крісла колісного. І батьки з ним не їхали в евакуацію. Ми супроводжували Максима до Львова.
За цей час він так натрудив ступні, що в нього піднялася температура… Ми залучили, кого тільки могли, і волонтери нам за чотири години знайшли те нещасне крісло колісне у Львові, з яким він поїхав до Фінляндії. Зараз Максима вже прооперували, він проходить реабілітацію й готується до протезування.
В Україні з реабілітаційними засобами все сумно. Особливо якщо йдеться про крісла колісні: вони часто не пристосовані до потреб людини, нерідко в них немає підніжок, ременів безпеки, часто те, що є, старе як світ.
Те саме і щодо незрячих людей: не всі, кого ми евакуювали, мали тростини. А без тростини ці люди не самостійні. Доводилося за власні кошти купувати тростини й відправляти їх до місць, де знайшли прихисток ті, хто їх потребував. Не всім одразу можуть надати необхідні засоби реабілітації, на жаль.
Найбільше нам сподобалось, як працюють у Данії. Ми евакуювали туди дуже багато незрячих людей і людей з порушенням опорно-рухового апарата. Майже одразу всі отримали необхідні засоби реабілітації. Нас ще вразило, коли в центр розміщення біженців приїхав перукар і запропонував свої послуги тим, хто не може самостійно пересуватися. Люди аж зовнішньо змінилися… Це було зворушливо.
Фото з фейсбуку героїні матеріалуЗ якими викликами довелося зіткнутися вже в евакуації?
Найперше це незнання мови, бодай англійської. По-друге, не надають досить інформації, що з евакуйованою людиною буде далі.
Адже не зовсім чесно щодо нас: вивезли з-під обстрілів, і все: далі чекайте, набирайтеся терпіння. Добре, але чого чекати – не кажуть. Від цього люди нервують. Важливо, щоб і по той бік кордону була організація, яка пояснювала б обов’язки, права, розповідала про перші кроки адаптації. Звісно, необхідна підтримка з процедурними моментами: подати документи на реєстрацію, на медичну допомогу, реабілітацію, можливо, у дитячий садок і багато чого іншого.
От ми знаємо, що можемо розраховувати на 40 місць у Франції, але це місто чи село? На яку допомогу чи послуги можна очікувати, на яке житло можна розраховувати? Зазвичай ми подаємо списки з описом того, що є доступним помешканням у розумінні тієї чи іншої родини. І ось у Данії, Бельгії, Нідерландах, Фінляндії нам пощастило з житлом. Але так буває не завжди.
Наразі також найбільш нагальним питанням є закупівля палива для того, щоб адресно розвозити гуманітарну допомогу.
Важлива й перша психологічна підтримка. Бо люди в незнайомому середовищі губляться, почуваються дезорієнтованими. Потрібен поруч хтось, хто б міг розрадити.
До прикладу, у Бельгії та Фінляндії нас зустрічали українські консули. І це значна підтримка – люди відчували, що Україна їх не кинула напризволяще.
На вашу думку, у який спосіб держава мала б організувати порятунок людей з інвалідністю?
Держава має це робити організовано. І насамперед допомагати багатодітним родинам, людям з інвалідністю та з онкологічним діагнозом. Бо і досі, за п’ять місяців, увесь процес можна назвати стихійним. Фактично я, якась тьотя Валя, звертається до організацій за кордоном по допомогу для різних груп людей з інвалідністю. А це мала б робити держава. В Україні є купа фондів соціального захисту – це ж їхня робота. Ми як громадська організація можемо надати відповідні списки тих, хто потребує такого супроводу.
Процес евакуації міг би виглядати, наприклад, так: держобладміністрація Харкова домовилася з держобладміністрацією Львова, що приїде група людей і їх слід розмістити на ніч-дві. На вокзалі людей зустріли б, і, якщо потрібно, зі спецтранспортом. Потім людей би поінформували, в які напрямки далі можлива евакуація. Щоб кожний крок пояснювали.
Ми бачили, як працюють партнери з Литви: вони на своїх автобусах допомагали нам перетинати кордон. Це злагоджена робота, починаючи від того, що кажуть, у яку чергу ставати людям з важкими захворюваннями, щоб не чекати в загальній по кілька годин, а то й діб…
І жодного ручного режиму – усе в цьому процесі в Україні мало б бути на системному рівні. Пригадайте той жах на перетині кордону в перші тижні війни. Наших незрячих чоловіків розвертали через відсутність процедури перетину кордону для людей з інвалідністю. Не дозволяли супровідникам перетинати кордон. Водночас не враховувалося, що людям з комплексними порушеннями самотужки не впоратися ні на кордоні, ні тим паче в чужій країні.
Якось наш автобус розвернули назад до Львова.
Після численних подібних випадків організації людей з інвалідністю згуртувалися й почали вимагати роз’яснення. Згодом ухвалили постанову щодо перетину кордону людьми з інвалідністю та особами, що надають супровід.
Як українці та українки, яким ви допомогли, влаштувалися на новому місці?
Дуже по-різному. Звісно, якщо людина з інвалідністю чи літнього віку, то їй важче знайти житло, тим більше якщо вона переїхала без родини. Зазвичай найчастіше вони зупиняються в центрах реабілітації чи пансіонатах для літніх людей.
А тим, хто може проживати самостійно, надають житло. Чимало наших підопічних з порушенням зору змогли влаштуватися масажистами, інші – тільки вчать мову.
Можна сказати, що все поступово налагоджується. Ось, до прикладу, нещодавно ми організовували в Болгарії оздоровчий табір для дітей з комплексними порушеннями. Це велика поміч мамам і татам.
Водночас у нас досі є великий список харківських родин на евакуацію. Ми не можемо всім одразу допомогти, бо важко знайти для них місце прихистку. Однак поки чекаємо відповідь від Франції, яка обіцяє взяти до себе близько 40 людей, ми допомагаємо виїхати людям хоча б до Польщі, щоб вони з дітьми не сиділи в Харкові під обстрілами. Бо діти стали дуже тривожні, на тлі стресу розвиваються інші хвороби.
У порятунку дуже важлива і активна участь самих людей з інвалідністю. Чи вони долучені до вашої команди?
Звісно! Наприклад, у Львові зустрічами й транспортуванням людей опікується незряча людина Микола Лагодський, координує зв’язок із прикордонною адміністрацією мій син Андрій Бутенко. Він теж незрячий… Важливо, що люди з дуже різними формами інвалідності не тільки самі виїхали за кордон, а й активно допомагають іншим. Насамперед шукають прихистки, гуманітарну допомогу, контакти та партнерів, підтримку під час адаптації на новому місці.
Якщо ви хочете фінансово допомогти Штабу гуманітарної допомоги Центру реабілітації молодих людей з інвалідністю та членів їхніх сімей “Право вибору”, це можна зробити за реквізитами:
Отримувач: ГО ХЦРМІ “Право вибору”
Код за ЄРДПОУ: 26202439
Банк отримувача: ХАРКIВ. ГРУ ПАТ КБ “ПРИВАТБАНК”, м. ХАРКIВ
Поточний рахунок – UA09 351533 00000 2600 5060 7107 30
Призначення платежу: Благодійна допомога
Матеріал створено за підтримки проєкту “Сприяння соціальній згуртованості в Україні / Пункт 7”, який реалізує Американська Асоціація юристів Ініціатива з верховенства права (ABA ROLI). Відповідальною за зміст інформації є авторка. Подана інформація може не збігатися з поглядами ABA ROLI.
