В Таганрозі втекли з колони, але на кордоні з Естонією 10 діб катувало ФСБ: маріуполець розповів деталі депортації під виглядом евакуації
Маріуполець Євген Поздняков місяць провів в окупованому місті з обстрілами. Але після того, як росіяни повели в невідомому напрямку двох чоловіків з його будинку, він вирішив виїхати на підконтрольну Україні територію, адже мав чітку проукраїнську позицію та був місцевим активістом. Утім, пообіцявши гуманітарний коридор в Україну, російські військові натомість депортували місцевих мешканців в Ростовську область Росії, звідки планували доправити у віддалені райони країни. Щоб уникнути цього, Євгену вдалось втекти з так званої “евакуаційної колони” на вокзалі Таганрога і вирушити в бік Естонії. Однак на російсько-естонському кордоні його заарештували нібито за “опір співробітникам ФСБ”. 10 днів Євгена катували та змусили зніматись у пропагандистському відео.
Детально про свій шлях і те, як вдалось врятуватись, Євген розповів журналістам ZMINA в Естонії під час їхньої польової місії із документування злочинів депортації.
Юрист за освітою, IT-фахівець Євген Поздняков у вільний час займався бджолярством: у спадок від бабусі він отримав 7 бджолосімей, а за кілька років в нього їх вже було 14. Тож напередодні війни 23 лютого він поїхав у передмістя Маріуполя смт Кам’янське, щоб подивитись, які роботи треба буде зробити на пасіці до початку весни. У побоювання друзів-військових щодо можливого нападу росіян він не вірив:
“В Маріуполі часто було чути вибухи, адже лінія фронту з 2014 року була поруч. Якихось ознак наступу помітно не було, а десь за два дні до війни, навпаки, було дуже тихо. Тож я поїхав на пасіку”.
А близько 4-ї ранку чоловік почув звуки обстрілів й бомбардування. Побачив вибухи, авіацію, в нього було відчуття, що фронт рухається на нього. Тому він вирішив повертатися в місто.
“Я був у такому стані, що навіть не відчув холоду, коли довелося вбрід перейти водойму”, – згадує Євген.
До Маріуполя він добирався пішки два дні. Прийшов у квартиру, в якій мешкав разом з мамою.
“Ми жили, як маріупольці кажуть, у 23-му районі міста, його одним з перших окупували й майже повністю знищили”.
Чоловіка здивувало, що попри те, що район зайняли російські військові, його продовжували обстрілювати російські літаки та артилерія.
В старій дев’ятиповерхівці, де жив Євген, був резервуар з водою, до них по воду ще кілька днів приходили люди з сусідніх будинків. Тож, поки була вода та запаси їжі, Євген з мамою залишались вдома. Але після того, як навпроти їхнього будинку вщент вигоріла дев’ятиповерхівка, вони вирішили перейти у сховище.
“Це, напевно, був якійсь запалювальний снаряд. В тому будинку загинули багато людей, хоч таких будинків-могил по всьому Маріуполю багато”, – розповідає Євген.
З 2 березня, за словами чоловіка, зник зв’язок, була повна інформаційна ізоляція. Потім російські військові почали ходити по квартирах та арештовувати активістів. Євген впевнений, що в них були списки, бо приходили в конкретні квартири. В будинку, де мешкав Євген, росіяни забрали двох чоловіків:
“Сусід сказав, що приходили й до мене. Про мою відкриту проукраїнську позицію знали майже усі: я брав участь в проукраїнських мітингах, зокрема в мітингу з відзначення річниці визволення Маріуполя. Маю татуювання. Тож зрозумів, чим це небезпечно”.
Коли по людях пішла інформація про евакуацію на підконтрольні Україні території Євген з мамою й людьми, які були з ними у сховищі, вирішили спробувати виїхати. 18 березня вони вирушили до місця збору біля торгового центру “Порт Сіті”:
“Пройшли один блокпост – все добре, нікого не затримували. Пішли далі. По дорозі до нас підійшов російський військовий, запитав, чи ми на евакуацію, ми підтвердили. Він сказав, що треба пройти ще один блокпост, ми і його пройшли. Люди з позначками “поліція” сказали, куди йти. Ми дійшли – чи то автозаправка була, чи СТО – дочекались транспорту та поїхали”.
Євген вважає, що на тих блокпостах майже й не перевіряли – так, змушували роздягатись, але чи то через дуже великий потік людей, чи через те, що ще не налагодили процедуру перевірки, росіяни були не дуже прискіпливі.
Військові, що посадили їх в мікроавтобуси з літерою Z, казали, що везуть всіх у бік Запоріжжя. Але людей повезли в смт Нікольське на окупованій території Донецької області.
“Нас розмістили на другому поверсі в якійсь школі, на якій висів триколор. Й стало зрозуміло, що ні в яку Україну ми не поїдемо. Однак питати щось було небезпечно, а вийти було неможливо. У вікно я побачив, що на кожному кроці військові стояли”, – каже маріуполець.
За його словами, в місці розміщення була родина, яка не мала з собою нічого з речей, – мати та два хлопці, один з яких повнолітній. Вони розповіли, що росіяни вигнали їх з дому – прийшли та сказали: “На виход”. Родину спочатку привезли на Виноградне, там розмістили в якомусь Будинку культури. А потім їх одразу повезли у Тулу. Пізніше стало відомо, що родина за допомогою волонтерів змогла виїхати до ЄС.
Взагалі, за словами Євгена, людей в школі на території Нікольського було дуже багато: діти, підлітки, жінки, чоловіки, молодь і літні люди.
“Їхали ми три дні, без води, без їжі, виходити у туалет дозволяли тільки людям похилого віку. Та й нічим ходити до туалету було”.
Привезли людей на кордон так званої “ДНР” з Росією. Там дозволили набрати води, випускали по дві людини з автобуса по черзі. На кордоні знову була перевірка, там, на думку Євгена, були вже представники ФСБ:
“Мене знову роздягали, перевіряли гаджети. Потім, вже на території Росії, посадили в автобуси-“Ікаруси”. Ці автобуси вже були більші, тож нас об’єднали з людьми з інших автобусів. І я помітив, що одного чоловіка з нашого автобуса немає, а хтось з іншого сказав, що з їхнього автобуса немає кількох чоловіків”.
Коли автобуси рушили, водій спочатку сказав, що їдуть у Ростов, а потім – що у Таганрог. Загалом, за словами Євгена, водій кожного разу у відповідь на питання про напрямок поїздки називав різні міста.
На вокзалі в Таганрозі маріупольців було вже дуже багато. Всім сказали чекати. Зрозумівши, що їх можуть завезти вглиб Росії, Євген з друзями, мамою та сусідами – літньою парою – вирішили втекти:
“Була проблема, що в нас не було готівки – на картці в мене гроші були, а готівку зняти не встиг. Однак, виявилось, що готівка є у сусідів. Вони погодились оплатити квитки на потяг до Ростова нам всім”.
Щоб не привертати уваги, вони перевдяглись у чистий одяг, який був з собою, та купили квитки на електричку до Ростова. Це було безпечно, адже не треба було показувати паспорт. Поки чекали електричку, бачили, як прийшов “евакуаційний” потяг на 19 вагонів, і в нього посадили всіх тих людей, яких привезли з Маріуполя.
На вокзалі у Ростові втікачі без проблем за українськими паспортами – закордонних ні в кого з них не було – купили квитки на потяг Махачкала – Санкт-Петербург.
“Ми вирішили їхати за кордон: в Естонію чи Фінляндію”, – пояснює Євген.
В потягу біженці познайомились з опозиційними чеченцями, які виявили співчуття, бо пам’ятають бомбардування Грозного. Ці чоловіки дали їм гроші та купили їжу. Один з них викликав три машини таксі на своє ім’я та розповів, на який вокзал краще їхати та як дістатись Естонії.
Чеченці попередили, що українцям можуть відмовити у продажі квитків, але радили не звертати на це увагу.
“Так і сталось, касирка сказала, що вона може продати квитки, але водій автобуса нас без закордонних паспортів не візьме”, – згадує Євген.
Хоча їх і попередили, що відмова водія брати їх з українськими паспортами буде незаконною, але біженці вирішили не ризикувати та купувати квитки, адже грошей було обмаль. На той час діти літньої пари купили батькам електронні квитки й вони без проблем поїхали у Фінляндію. А до групи приєднався інший чоловік, який теж був українцем й хотів виїхати до Європи.
“На цьому вокзалі ми знайшли водія, якій неофіційно возив людей до Івангорода. Він зрозумів, мабуть, по говору, що ми з України та погодився підвезти нас до кордону лише за вартість пального”.
На пункті перетину всі люди з групи проходили перевірку – “співбесіду”. Євгена завели в окрему кімнату, де, на його думку, знаходились співробітники ФСБ, роздягли й перевірили телефон.
“Перше, до чого вони причепились, – це вуса, борода та коротка зачіска. Потім вже звернули увагу на татуювання, а в телефоні знайшли контакти друзів-військових – хоча я перед виїздом їх й видалив, але вони збереглись в хмарному сховищі”, – каже Євген.
На думку чоловіка, ФСБ мали списки військових зі всіма даними. Адже, звіривши ті номери, які були в його телефоні, вони почали питати стосовно цих людей, називаючи їхні імена, по батькові та дату народження. ФСБ насамперед цікавило, де перебувають родини цих військових: батьки, дружини, діти. Щось у відповідях чоловіка не сподобалось спецслужбі і його заарештували:
“Зараз я б себе так не повів, але тоді, я проаналізував це пізніше, мої відповіді були таки провокативними. Думаю, саме це викликало роздратування ефесбешників. Тож мене заарештували та відправили до поліцейського відділку”.
Всі інші біженці з групи пройшли перевірку й поїхали далі. Лишилась лише мати Євгена, адже не могла кинути сина. Вона зняла кімнату в Івангороді на останні гроші, які в них залишались.
Чоловіка звинуватили за статтею “опір співробітникам ФСБ під час затримання” (стаття 19.3 Кодексу Російської Федерації про адміністративні правопорушення. – Авт.).
До суду протягом двох діб Євгена тримали у так званому “акваріумі” – відкрита з усіх боків зрешечена кімната. Після суду його перевели до окремої камери, а потім почалися допити із залякуванням і тиском. Вимагали, щоб Євген сказав, що має відношення до полку “Азов”. Але чоловік не погоджувався себе обмовляти:
“У перший день мене привели у кімнату, де крім співробітників ФСБ ще були, як мені здалося, співробітники ГРУ. Поки вони були, мене лише залякували: казали, що я можу зникнути, потім казали, що “мати може загубитись десь у берізках”. Через деякий час привели й маму і вже при ній знову почали залякування”.
На другий день його перевели до іншої камери й кожного наступного дня його переводили з камери в камеру. Це робили, щоб Євген не міг адаптуватись і зламався морально. До того ж кожного дня його “ламали” фізично й під час цього співробітників ГРУ вже не було. Катували його ефесбешники. Притоплювали до втрати свідомості, душили з пакетом на голові, били по колінах, по суглобах.
“У передостанній день так били по потилиці, що ще два тижні я не міг їсти – нудило”, – додає Євген.
Через 10 днів після затримання на кордоні Євгена таки випустили до Естонії. Росіяни назвали це “екстрадицією”. Перед тим змусили сказати на камеру, що “спецоперація” закінчиться перемогою Росії. Потім в російських ЗМІ з’явились публікації, що принижували Євгена, під заголовками на кшталт : “Девочки” для нацбатов: какие “западные ценности” на самом деле “защищают” фашистские группировки на Украине”, “Азовец выдал своих товарищей – охота уже началась”, “На границе с Эстонией поймали украинского националиста из “Азова”.
Євгена відвезли до пункту перетину кордону в Івангороді. Знову співробітник ФСБ, вже інший, його допитував.
“Я раніше його не бачив. І він запитав, чи не хочу я отримати громадянство РФ, казав, що можу отримати житло. А на кінець розмови взагалі спитав, чи не маю я претензій до співробітників ФСБ”.
На естонській митниці його не перевіряли, сказали, що чекали на нього та без проблем впустили у країну.
Зараз Євген Поздняков мешкає у невеликому місті в Естонії, знову працює в ІТ-сфері. Допомагає новоприбулим депортованим українцям знаходити квартири і роботу:
“Основна частина моєї допомоги була реєстрація електронних документів та іншого, тому що тут дуже багато справ робиться за допомогою цифрових документів. Я допомагав їх реєструвати і показував, як користуватися, особливо старшим людям”.
Мати Євгена влаштувалась в місцеву аптеку, де працює фармацевтом за своїм фахом.
Раніше ZMINA розповіла історію мешканки Циркунів Наталії Момот про те, як росіяни організували показову “евакуацію” під камери пропагандистських ЗМІ та наполегливо пропонували їхати.