“Упізнала хрестик і зуби. ДНК чекала ще місяць”: Ірина з Чернігова кілька тижнів шукала чоловіка, який загинув через обстріл росіянами евакуаційного автобуса
Лікаря Центру сучасної онкології в Чернігові Євгена Луценка три місяці вважали безвісти зниклим. 13 березня, коли чоловік намагався виїхати з Чернігова до родини в селище Варва, з ним обірвався зв’язок. Тривалий час чоловіка не могли знайти. Близькі до останнього вірили в диво, але ДНК-експертиза знайденого згодом тіла підтвердила, що Євген загинув між селами Количівка та Лукашівка. В автобус, у якому він їхав, російські військові поцілили протитанковою керованою ракетою.
Дружина вбитого Ірина розповіла ZMINA про тижні, проведені в сподіваннях на те, що її чоловік вижив, його пошуки та обставини воєнного злочину росіян.
Авторка ілюстрації: Тетяна ГущинаЩасливе життя
Євген Луценко був з тих, хто обрав свою професію з дитинства. У його родині люблять розповідати, що хлопець ще в чотири роки на городі “оперував” жабу. Тому ніхто не здивувався, коли Євген вступив до Вінницького національного медичного університету. Медицину він не просто любив, він її обожнював. Під час навчання познайомився зі своєю майбутньою дружиною Іриною, яка вчилася на фармацевтку.
У 2016 році за розподілом Євген потрапив до рідної Чернігівської області, проходив інтернатуру, потім влаштувався в Чернігівський центр сучасної онкології на посаду торакального хірурга і . Його цікавили тривалі складні операції зі значним обсягом хірургічної роботи. До центру скеровували пацієнтів з усієї України, які мали супутні захворювання, тому лікування потребувало особливо багато часу та уваги.
“Якось ми намагалися “витягнути” чоловіка після коронавірусу, шукали британські точкові дослідження, рандомізовані спеціальними антибіотиками. Визначаєш флору, хочеш туди потрапити, а в більшості пацієнтів вона резистентна. Справді, дуже цікаво, але фізично дуже важко”, – згадує захопливі професійні випадки Ірина Луценко, дружина Євгена.
У 2018-му вони одружилися. Придбали власну квартиру, почали робити ремонт. Народився син Коля. В останні пів року перед війною родина відчувала, що життя почало налагоджуватися. Лікарям саме підняли зарплати. Євген почав робити складніші операції, а Ірина активно розвивала власний медичний блог. Щасливе життя тривало до 24 лютого.
“Ми відчували небезпеку ще раніше. Зібрали сумки, мали план дій. Розуміли, що буде [війна], але до кінця цього не визнавали”, – розповідає жінка.
Рішення залишитися в лікарні
21 лютого, вклавши малого Кольку спати, чоловік і дружина слухали виступ Володимира Путіна про Україну, під час якого той визнав суверенітет так званих “Л/ДНР”. Тоді Ірина запропонувала, що вона з дитиною поїде до батьків Євгена у селище Варва, розташоване на півдні області. Так і вирішили – зібрали речі, вкинувши до сумки й весняний одяг. Того ж вечора зателефонували батькові чоловіка, він відпросився з роботи й наступного дня забрав невістку з онуком до себе. Перестрахуватися. Планували, що в п’ятницю Євген також приїде до них.
Ранок 24 лютого для Ірини міг би бути звичайним – вибухів у селищі не було чути, і вона спокійно прокинулася разом із сином. Вийшла на кухню. Мама Євгена вже знала, що почалася повномасштабна війна – обійняла невістку і сказала, що Київ і Харків обстрілюють. Коли Ірина зателефонувала чоловіку о 7-й ранку, він був на роботі. Попри домовленості, що Євген приїде до батьківського дому, все склалось інакше. Після робочої наради лікар вирішив залишитись у місті.
О 9-й ранку ми були зібрані й готові по нього їхати. Він зателефонував, сказав, що нікуди не їде. Їх поділили на бригади. Сказали, прийматимуть хворих, поранених. Жодні вмовляння не подіяли.
Ірина каже, що до вечора того ж дня в лікарні з лікарів лишився тільки Євген і ще один молодий променевий терапевт, а також медсестри. Всі інші лікарі поїхали до своїх сімей. Розподіл не спрацював.
Центр сучасної онкології розташований на півночі міста: тут обстріли почалися майже одразу. До підвалу лікарні сходилися люди. Було холодно, діти почали хворіти. У телефонному режимі Ірина допомагала чоловіку розраховувати дози антибіотиків. Євген віддав дітям синові іграшки, що лежали в його тривожній сумці. У лікарні швидко закінчилася їжа, а волонтери сюди не доїжджали.
Їм давали їсти суп з цибулі. Женя казав: “Я їм той суп, блюю і далі їм”. Як мені було це слухати? Я розуміла, що всі тікають, там прилітає, Чернігів обстрілювали з усіх боків.
Пізніше їжу почали підвозити. Родина Євгена все одно шукала спосіб його забрати. Знайшли волонтерів, двох хлопців, які возили провізію військовим на передову та вивозили людей. Зранку 13 березня вони погодилися вивезти Євгена. Грошей не просили. Чоловік зателефонував Ірині та сказав, що прямує до Количівки. Військові підвозили його від одного блокпоста до наступного. У Количівці Євген сів у мікроавтобус волонтерів і подзвонив додому. Востаннє.
“В автобусі мало бути багато людей, але були лише він та літня жінка з онуком. Пізніше я дізналася, що це була не дитина, а дорослий хлопець. Женя сказав, що виїжджає, і ми раділи, думали, що вдалося його забрати. Через пів години телефон уже не відповідав. Була 17:12”.
Обстріл автобуса
Почалося нестерпне липке очікування. Щосекунди сім’я перевіряла телефони. Рідні припускали, що телефон Євгена не працює, бо він його вимкнув на прохання волонтерів. З Чернігова до Варви їхати три-чотири години. Але ні о 21-й, ні о 2-й ночі телефон чоловіка не запрацював. Уночі родина зателефонувала волонтерам і почула тривожне:
“Це не телефонна розмова, приїжджайте зранку”.
Щойно закінчилася комендантська година, батьки до них поїхали. Ірина залишилася з дитиною вдома. Волонтери розповіли, що їхній автобус обстріляли російські військові за кілька кілометрів від Количівки.
Сказали, що це сталося між Количівкою і Лукашівкою, польова дорога. Сказали ПТУР (протитанкова керована ракета. – Ред.) вдарив, а вони вискочили з машини, живі, неушкоджені. Поїхали того дня не тією дорогою, що мали. Там були постійні обстріли ще з 9 березня. Я з ними говорила, хотілося правди. Чому обрали цю дорогу, вони не сказали.
Виявилося, що хлопець, який їхав зі своєю бабусею, також вижив. Через обстріл у нього постраждали очі, але він зміг дістатися до позицій ЗСУ. Згодом рідні знайшли його в чернігівській лікарні. Літньої жінки та Євгена ніде не було.
За словами Ірини, розповідь волонтерів змінювалася кілька разів. Вони радили родині молитися та вірити в Бога. Ірина спілкувалася також із родичами зниклої жінки: ті вважали, що вона разом з Євгеном згоріла в автобусі. Водії такого варіанту не озвучували.
Через два дні після зникнення чоловіка Ірина пішла до поліції у Варві. Відділ був зачинений. Довелося стукати, гепати ногами, телефонувати знайомим, щоб його відкрили й прийняли заяву про зникнення. Але фактично розслідування правоохоронці не проводили: дістатися до місця трагедії було неможливо, аж поки область не звільнили. Волонтери також подали заяву, ще раніше – стосовно розстрілу транспорту. Справи об’єднали в одну та класифікували за ч. 2 статті 438 Кримінального кодексу України (“Порушення законів та звичаїв війни, поєднане з умисним вбивством”).
Авторка ілюстрації: Тетяна ГущинаМарні надії
Увесь цей час родина Євгена не знаходила собі місця. Періодично з’являлася надія. Спочатку хтось сказав, що до місцевої лікарні Варви везуть торакального хірурга. Ірина з батьками вирушили серед ночі туди, але повідомлення не підтвердилося. Потім різні люди почали надсилати жінці сповіщення, що Євген Луценко перебуває в полоні. Насправді це був його повний тезка.
На початку квітня ЗСУ звільнили Лукашівку і в мережі з’явилося відео обстріляного автобуса – він повністю згорів. Ірина показує фото: машина рівно стоїть на узбіччі дороги. Жінка вважає, що водії, побачивши небезпеку, просто вискочили з машини й побігли. Натомість пасажири опинилися в пастці. Але найбільше нерозуміння в Ірини викликає те, що водії одразу не сказали, що пасажири загинули. Родина Євгена тоді б не страждала від марних сподівань.
Скриншот з відео, знятого українськими військовимиГолова громадської організації “Волонтерський Щит 4.5.0” Яна Борщ, яка в день трагедії координувала волонтерів та зв’язувалася з Євгеном, пояснює: водії під час обстрілу отримали поранення і досі картають себе, що не врятували людей.
“Їх можна зрозуміти, ці два хлопці були за крок від смерті. Вони були обоє поранені. На той час, коли в них питали, що сталося, в них була контузія. Можливо, це вплинуло на деякі розбіжності. Вони самі не були впевнені чи Євген живий лишився, чи ні. Думали, можливо, відтягли його якісь люди”, – говорить волонтерка.
За її словами, на той час ніхто не ризикував їхати до Количівки й вивозити звідти людей. Але літня жінка не могла нікуди вийти чи виїхати самостійно, тому волонтери ризикнули й поїхали по неї. Рідні Євгена також неодноразово зверталися до волонтерів, тому того дня їх забрали всіх разом.
Волонтери були в стані шоку, докоряли собі, що не змогли вивезти цих людей. Ми тоді взяли на себе таку місію – хоча б якось допомогти людям, але в цій ситуації склалося так, – каже Борщ.
Тривале очікування і аналіз ДНК
Зі звільненням Чернігівщини Ірина попросила знайомого із ЗСУ поїхати й подивитися на спалений автобус. Військовий повідомив, що тіл там немає. Це знову дало Ірині невелику, але надію. Згодом, однак, з’ясувалося, що поліцейські ще наприкінці березня під обстрілами вивезли всі трупи з того місця до чернігівського моргу.
“Вони забрали всі тіла, які там були, – з 15 розстріляних машин. Нічого не документувалось, і поліцейські не фіксували, з якої машини кого забирали. Потім слідчий почав скидати фото трупів: голови, руки, ноги, гаманець. Упізнавайте”.
Ірина розуміла, що її чоловіка серед них немає. Аж поки не знайшли повністю обвуглене тіло з ланцюжком і хрестиком. Таким, як був у Євгена.
“Я подивилася: на фото було погано видно. Кажу: “Мийте і скидайте”. Вони миють, скидають. І я розумію, що це його”.
Спочатку ні вона, ні батьки не хотіли вірити й визнавати смерть Євгена. Але наступного дня, ще раз передивившись фотографії, погодилися, що це він. Потім Ірина буквально випросила слідчого показати їй фото решток, їх показувати не хотіли.
“Там тіло, видно, обгоріло, але збереглося. Проте через те, що переносили його в рядні, руки й ноги зламалися. Я впізнала зуби”.
Крім того, у згорілому автобусі знайшли ніж Євгена, який він завжди носив із собою в сумці через плече.
На аналіз ДНК чекали ще місяць: утворилася велика черга, оскільки невпізнаних тіл були десятки. Прискорити процес вдалося також через знайомих, і зрештою надійшов результат: це був Євген. Саме в цей час у навчальний центр військовослужбовців у Десні влучила ракета. Через велику кількість жертв тіло Євгена довелося чекати ще місяць.
“Мені треба видати тіла, що розкладаються, а ви почекаєте”, – казали в морзі”. Це чекання – пекло на землі”, – говорить Ірина.
Згодом родина нарешті оформила всі документи й поховала Євгена. На тіло родичі не дивилися. Прощання було важким.
Авторка ілюстрації: Тетяна ГущинаВимушено нове життя
Після всього, що сталося, Ірина переїхала до Умані. Тут знайшла роботу, працює в аптеці. Неподалік у селі живуть її мама, бабуся та син. З графіком роботи “два через два” Ірина постійно до них їздить. Продовжує вести свій блог: для неї це можливість творчої реалізації, змога бути корисною для людей і додатковий заробіток. До Чернігова жінка повертатися не збирається. Жити у квартирі, де вони колись були щасливі з чоловіком, їй складно.
Аудиторія блогу Ірини – кмітливі люди, які шукають корисну інформацію. Завдяки блогу жінка познайомилася з багатьма доказовими лікарями, від яких отримала підтримку і розуміння.
В аптеці Ірина працює з 8-ї ранку до 8-ї вечора. Взяла на репетиторство з фармакології кількох лікарів, записує лекції, пише гайди, постійно зайнята роботою, яка хоч трохи відвертає увагу.
Про чоловіка Ірина говорить з теплом і повагою:
“Він був дуже розумною людиною, і я ним захоплювалася. Я люблю багато знати, а він знав ще більше, ніж я. Це чіпляло, трохи така якась конкуренція була. Підтримував мою роботу з блогом. Бачив, що почало виходити, відпускав на фотосесії”, – згадує вона.
Тепер жінка вимушено починає нове життя:
“Тут незвично, але потрохи звикаю. Насправді для щастя треба мало. Як показала практика, досить одного рюкзака. І найкращі речі – це не речі”.
