Українка, яка пережила зґвалтування російськими окупантами, розповіла свою історію The Times

22 березня генеральна прокурорка Ірина Венедіктова заявила, що українські правоохоронці оголосили першу підозру у зґвалтуванні жінки російськими загарбниками. Кілька днів потому журналістка видання The Times Кетрін Філп поговорила з потерпілою. Наразі жінка з чотирирічним сином знайшли прихисток у Тернопільській області. 

Ось, що вона розповіла. 

Фото: АР

33-річна Наталія та її 35-річний чоловік Андрій і жили неподалік села Шевченкове Броварського району під Києвом. Тут подружжя побудувало свій перший дім – поруч з густим сосновим лісом.

“Ми планували дитину і мріяли про свій перший дім, – розповіла вона в телефонній розмові журналістці The Times. – Ми хотіли жити ближче до природи, тому жили не в місті. Мій чоловік вклав душу і серце в будівництво дому: все було з натурального дерева і каменю. Ми навіть ходили в ліс збирати сміття, яке залишили інші люди”. 

Однак 8 березня в село зайшли російські військові. Дізнавшись про це, подружжя повісило на ворота біле простирадло, “щоб показати, що тут мешкає звичайна сім’я, які нікому не хоче зла”. 

Наступного ранку родина почула грюкіт воріт та постріл. Подружжя вийшло з дому з піднятими руками й побачило групу солдатів. Один з них стояв з рушницею, все ще спрямованою на собаку, який лежав мертвий у дворі.

“Вони сказали, що не знали, що тут є люди, що не мали злих намірів, та решту з “казки” про “ми думали, що йдемо на навчання, ми не знали, що нас відправлять на війну”, – пригадала Наталія.

Пізніше солдати пішли шукати бензин для квадроцикла, який вони, за її словами, вкрали в сусідів. Їхній командир назвався Михайлом Романовим, поглянув на жінку та сказав, що, якби не війна, у них “обов’язково був би роман”.

“Був ще один хлопець на ім’я Віталій, який перепросив за собаку. Повідомив, що в рідному місті вони з дружиною є заводчиками. Романов у той момент здавався трохи п’яним. Я попросила їх піти, тому що мій син злякався, йому всього чотири роки. Я сказала: “Чи можете ви піти, ви перевірили будинок, а тепер ви просто лякаєте дитину”, – розповіла жінка. 

Однак, продовжила вона, командир побачив камуфляжну куртку Андрія в машині подружжя, став агресивним і відкрив вогонь. Потім – погрожував підірвати автівку гранатою. Жінка благала залишити машину для екстрених випадків, але він вихопив ключі, ввімкнув двигун і врізався в стовбур дерева. Згодом військові пішли.

Уже як настала темрява, родина почули галас біля воріт, і Андрій вийшов перевірити, що відбувається. Двері він залишив відкритими. 

Наталія почула постріл, звуки відкривання воріт, а потім звук кроків у будинку. Це був Михайло Романов, який повернувся з іншим чоловіком – на вигляд років двадцяти, в чорній формі. Жінка закричала: “Де мій чоловік!”, визирнула на вулицю і побачила його тіло на землі біля воріт.

Молодший хлопець приставив пістолет до голови Наталії і вимовив:

“Я застрелив твого чоловіка, тому що він нацист”.

Наталя крикнула сину, щоб він залишався в котельні, де вони ховалися від обстрілів. 

“Ти краще замовкни, а то я приведу твою дитину і покажу їй мамині мізки, розкидані по дому, – пригадала жінка слова молодшого з окупантів. – Він сказав мені зняти одяг. Потім вони обидва зґвалтували мене один за одним. Їм було байдуже, що мій син плаче в котельні. Вони сказали мені зачинити його і повернутися. Весь час вони тримали пістолет біля моєї голови й кепкували з мене, кажучи: “Як ти думаєш, як вона смокче?”, “Уб’ємо її чи залишимо жити?”. 

Через деякий час чоловіки покинули домівку жінки, а вона пішла до сина, який заціпенів від страху і не хотів рухатися. Російські військові ще двічі протягом кількох годин повертались і знову зґвалтували жінку. Щораз вони були ще більш п’яні. 

“Зрештою вони обидва заснули на стільцях”, – розповіла Наталія. Після цього жінка забрала дитину з котельні й вийшла у двір.

Поки Наталія відчиняла ворота, її син стояв біля тіла Андрія, але через темряву не зрозумів, що це його батько. Дитина запитала, “чи застрелять їх так само, як цього чоловіка”.  

Наталія із сином втекли через поле до сусідської хати, наступного дня – до Броварів, потім – до Тернопільської області. 

Тут вона перебуває разом із сестрою свого чоловіка та його племінниками. Саме сестра Андрія закликала Наталію повідомити в поліцію про зґвалтування та вбивство чоловіка:

“Я могла промовчати, але коли ми потрапили в поліцію, сестра мого чоловіка змусила мене заговорити, і шляху назад не було. Я розумію, що багато людей, які постраждали, мовчали б, бо бояться. Багато людей не вірять, що такі жахливі речі трапляються. Одна з жінок, з якою я поділилась цією історією, написала про це в сільській групі, і люди сказали: “Припиніть вигадувати”.

Пізніше Наталія впізнала Михайла Романова за фотографіями з його профілю в соцмережах. Вона також дізналася, що його звинувачують у численних нападах. Особу другого чоловіка поки не встановили. Минулого тижня жінці повідомили, що, ймовірно, Михайла Романова вбили українські війська в Броварах, але вона досі не знає, чи це правда.

За цей час жінка так і не наважилася повідомити синові про вбивство його батька. Він грається на дитячому майданчику та розповідає іншим дітям, що “вбили його улюбленого собаку”. У магазині син просить Наталію купити “пончик для тата”.

24 квітня подружжя мало святкувати річницю весілля. Тіло Андрія ще не знайдено, село окуповане. Але, навіть коли його звільнять, жінка не знає, чи повернеться.

“Спогади тяжкі. Я не знаю, як я житиму з цим, але я все одно розумію, що мій чоловік побудував цей будинок для нас. Я ніколи не зможу змусити себе його продати”. 

Цей текст є переказом оригінальної публікації видання The Times.