Українська для переселенців: безкоштовний експрес-курс
Так, дізнавшись про безкоштовні курси української мови для киян, мешканці сходу країни, Криму, колишні громадяни Росії, які за різних обставин опинилися в Україні, почали телефонувати до кураторів курсів й запитувати – як можна приєднатися?
“З порожніми кишенями, але з ідеєю”
Зрештою, організувалася група студентів з 14 осіб, які двічі на тиждень (у понеділок та п’ятницю) відвідують уроки української мови. Переважно це кримчани, є кілька студентів з Донеччини, Луганщини, а також троє росіян, які виявили бажання вивчати українську.
За словами викладачки мови, аспірантки Києво-Могилянської академії за спеціальністю “українська мова” Катерини Мельник, рівень знань її студентів – початковий та середній. Або студенти добре розуміють українську, але не знають основних правил, пишуть з помилками. Або ті, хто дуже непогано розмовляє українською, але багато помиляються і їм потрібно систематизувати свої знання. А комусь всього-на-всього потрібно більше мовної практики.
“Багато хто справді гарно знає мову, тільки нею соромляться говорити. Та коли їх акуратно спонукаєш – вони починають говорити, не гірше за киян. Цікаве спостереження: якщо студент чи студентка не знає, як якесь слово перекладається українською, то говорять все ж російською. Але суржику як такого немає”, – розповідає про свою групу Катерина.
Викладачка зізнається, що із самого початку мала деякі побоювання. Адже невідомо було, які політичні настрої мають її майбутні студенти.
Хлопець планує стати “чиновником”, готуватиметься цілий рік для того, щоб скласти ЗНО і вступати в Академію муніципального управління. Сестричка Наталя готує документи, щоб її зарахували до української школи.
“Я хочу тут говорити українською, а не російською. Це дуже важливо, якою мовою ти спілкуєшся. Мова поширює культуру. І в Україні не дуже добре говорити російською, особливо з огляду на ті соціально-культурні процеси, які зараз відбуваються”, – пояснює Андрій.
Наталя стверджує, якщо вона живе в Україні, то потрібно знати й мову.
“Але мені поки що мова дається погано. Не знаю… Можливо, мало стараюсь…”, – сором’язливо відповідає дівчина.
Донеччанка Оксана Азарніна зі своєю родиною – чоловіком та двома дітьми – приїхала до Києва 26 червня.
“Тут опинилася, тому що, з одного боку, у нас відбувається щось незрозуміле, з іншого – наш старший син вступив до ліцею. Ми вирішили, що йому ще рано, у чотирнадцять років, бути самостійним, тож вирішили подивитися, що тут і як. І вже назад не повернулися…”, – розповідає Оксана.
Хлопець планує стати “чиновником”, готуватиметься цілий рік для того, щоб скласти ЗНО і вступати в Академію муніципального управління. Сестричка Наталя готує документи, щоб її зарахували до української школи.
“Я хочу тут говорити українською, а не російською. Це дуже важливо, якою мовою ти спілкуєшся. Мова поширює культуру. І в Україні не дуже добре говорити російською, особливо з огляду на ті соціально-культурні процеси, які зараз відбуваються”, – пояснює Андрій.
Наталя стверджує, якщо вона живе в Україні, то потрібно знати й мову.
“Але мені поки що мова дається погано. Не знаю… Можливо, мало стараюсь…”, – сором’язливо відповідає дівчина.
Донеччанка Оксана Азарніна зі своєю родиною – чоловіком та двома дітьми – приїхала до Києва 26 червня.
“Тут опинилася, тому що, з одного боку, у нас відбувається щось незрозуміле, з іншого – наш старший син вступив до ліцею. Ми вирішили, що йому ще рано, у чотирнадцять років, бути самостійним, тож вирішили подивитися, що тут і як. І вже назад не повернулися…”, – розповідає Оксана.
Хлопець планує стати “чиновником”, готуватиметься цілий рік для того, щоб скласти ЗНО і вступати в Академію муніципального управління. Сестричка Наталя готує документи, щоб її зарахували до української школи.
“Я хочу тут говорити українською, а не російською. Це дуже важливо, якою мовою ти спілкуєшся. Мова поширює культуру. І в Україні не дуже добре говорити російською, особливо з огляду на ті соціально-культурні процеси, які зараз відбуваються”, – пояснює Андрій.
Наталя стверджує, якщо вона живе в Україні, то потрібно знати й мову.
“Але мені поки що мова дається погано. Не знаю… Можливо, мало стараюсь…”, – сором’язливо відповідає дівчина.
Донеччанка Оксана Азарніна зі своєю родиною – чоловіком та двома дітьми – приїхала до Києва 26 червня.
“Тут опинилася, тому що, з одного боку, у нас відбувається щось незрозуміле, з іншого – наш старший син вступив до ліцею. Ми вирішили, що йому ще рано, у чотирнадцять років, бути самостійним, тож вирішили подивитися, що тут і як. І вже назад не повернулися…”, – розповідає Оксана.
За її словами, коли сина попереджали, що навчання йтиме українською, то хлопця, який навчався в російській школі, це ніскільки не “налякало”. “Його більше непокоїть, що буде жити в гуртожитку”, – усміхається жінка.
Сама ж Оксана українську вивчала тільки в школі, однак ніде нею не спілкувалася. Вся її українська – це телебачення, книжки. Тепер ось вирішила покращити свою мову, поки є вільний час. Наразі вона та її чоловік шукають у Києві роботу. Каже, що відчуває конкуренцію, частенько роботодавці, почувши, що вона з Донецька, фактично, зачиняють перед нею двері, на даючи жодного шансу проявити свої професійні навики.
“Чесно кажучи, не розумію, як так трапилося, що ми опинилися по різні боки? Звісно, у будь-якому суспільстві є брутальні, злі люди. Та не хотілося б орієнтуватися на ці прояви. Ненависть породжує ненависть. І якщо ми зараз не почнемо жити дружньо, то це нас усіх і задавить”, – переконана Оксана.
Анна Чижова до столиці приїхала із Сіверодонецька Луганської області на початку червня. Із нею – її чоловік та чотирирічна донечка. Як розповідає жінка, Київ їх зустрів гостинно й доброзичливо. Спочатку навіть дуже вразило, як просто спілкуються люди на зупинках, “а в нас всі ходять мовчки”.
“Приїхавши до Києва, стали в кризовий центр на облік як переселенці, влаштували дитину в дитячий садочок. Чоловік уже знайшов на роботу. Чому я на курси записалася? Хочу отримувати другу вищу – журналістську освіту, нещодавно мене зарахували до Міжнародного київського інституту. Там – навчання українською. Більше того, якщо влаштовуватися на роботу журналісткою, то бажано знати державну мову також. А мене підводить замалий словниковий запас”, – поділилися Анна.
25-річна Поліна Бушинська з Криму уже чотири роки проживає в Києві. Задіяна в кіновиробництві, нещодавно закінчилися зйомки серіалу для однієї української телерадіокомпанії.
Через події в Україні кілька проектів за участі російської команди “зірвалося”. Свій вимушений простій і появу вільного часу Поліна вирішила використати із користю – приділяє більше часу своєму 5-річному синові, здобуває другу освіту в Київському національному університеті театру, кіно і телебачення імені І.К. Карпенка-Карого і… підтягує свою українську. Дівчина каже, що для неї найбільша складність – це подолати мовний бар’єр. Українську розуміє дуже добре, “лишилося” тільки нею заговорити. Серед її друзів багато україномовних, і ніколи не виникало проблем, коли до неї зверталися українською, а вона відповідала російською.
“Та оскільки я вибрала жити в Києві, то мені соромно не говорити українською. Коли ж я жила в Криму, питання української ніколи не виникало. Ми завжди там були проросійськими, завжди дивилися московські канали. Так було прийнято… Усі мої приятелі, з ким я розмовляла, казали, що ходили на референдум і голосували за Росію, як це не сумно”, – каже Поліна.
Інша студентка – Катерина з Кишинева (Молдова). Познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком із України, згодом перебралася до Києва. Як розповідає дівчина, вона розуміє українську, але хотіла б її знати краще: “Я хочу відповідати українською, коли до мене звертаються. Я хочу почувати себе тут на рівних…”.
