“Учні, які зазнають цькування, прагнуть припинити навчання чи взагалі не отримувати освіту”: правозахисниця Марина Шевцова про становище ЛГБТІК-дітей в школах
ЛГБТІК-підлітки, які навчаються в українських школах, стикаються з численними проблемами – від неприйняття й насмішок до психологічного тиску та фізичного насильства. Ігнорування їхніх потреб та знецінення, яке часто вуалюють за словами на кшталт “переростеш”, тільки посилюють ізоляцію та страх. У такій ситуації виникає необхідність пошуку сучасних рішень для створення безпечного та інклюзивного середовища.
Про те, як подолати ці виклики, ZMINA поговорила з Мариною Шевцовою – старшою науковою співробітницею Католицького Університету Льовену у Бельгії, виконавчою директоркою та співзасновницею організації “Платформа рівних можливостей” та співавторкою курсу “Школа для всіх: Безпечне шкільне середовище”. Про проблеми, з якими стикаються ЛГБТІК-учні, сучасні підходи до їх розв’язання, приклади успішних ініціатив, а також роль школи, батьків та держави у підтримці цих дітей – далі у матеріалі.
Які основні проблеми виникають у ЛГБТІК-учнів у навчальних закладах?
У 2017 році громадська організація “Точка опори” зробила перше дослідження шкільного середовища в Україні, дослідники вимірювали почуття психологічного добробуту у дітей, у підлітків, які себе ідентифікують як ЛГБТІК+ в українських школах. Тоді у цьому опитуванні взяли участь близько 700 дітей. У 2020 році під час пандемії ковіду батьківська ініціатива “ТЕРГО”, де я тоді працювала програмною менеджеркою, провела майже ідентичне дослідження, трішки адаптувавши опитувальник. Минулого, 2023 року, ми – “ТЕРГО” та ГО “Платформа рівних можливостей” – провели таке дослідження ще раз, щоб подивитися, що відбувається з такими дітьми як в українських школах, так і за кордоном. В останньому випадку йдеться про дітей, які вимушені були разом з батьками виїхати з країни після початку повномасштабного вторгнення.
Звісно, ми не можемо повноцінно порівняти ці три хвилі опитування, зокрема через те, що ми кожного разу адаптували опитувальник під ситуацію, наприклад, у 2020 році ми запитували підлітків про те, як вони переживають пандемію, коли вони перейшли повністю на онлайн-навчання і проводили з батьками вдома весь час. Минулого року нас цікавив також вплив повномасштабного вторгнення, адаптація дітей в інших країнах тощо. Втім, якщо говорити в цілому про ситуацію із психологічним комфортом, безпекою та цькуванням або булінгом щодо ЛГБТІК-дітей та підлітків, то, на жаль, протягом цих шести років між трьома хвилями дослідження радикальних змін на краще не відбулося.
Якщо коротко підсумувати результати цього опитування, то ЛГБТІК-підлітки стикаються як в Україні, так і поза її межами, з фізичним та сексуалізованим насильством. Також це може бути мова ненависті, якісь образи, гомофобні і трансфобні висловлювання з боку шкільної адміністрації, вчителів, однолітків тощо. Варто також врахувати, що не всі ЛГБТІК-діти в школі з очевидних причин є відкритими.
У нас в опитувальнику є таке питання: “Чи стикаєтеся ви з образами через вагу, зовнішність, мову чи економічний стан вашої родини тощо?”. Тож у цілому ЛГБТІК-підлітки не лише стикаються з цькуванням через ознаки СОГІ (сексуальної орієнтації та гендерної ідентифікації), оскільки є вразливою групою серед інших однолітків, а й страждають від цькування за іншими ознаками, як й інші учні, які чимось відрізняються від більшості, якоїсь умовної “норми”.
Тобто дитина може не говорити і навіть не усвідомлювати своєї сексуальної орієнтації чи гендерної ідентичності, або вона може взагалі не відносити себе до ЛГБТІК-спільноти, але через те, що у дівчини, приміром, рожеве волосся або недостатньо фемінна зовнішність, хтось може прийняти її за лесбійку і через це почати її травити. І навіть, якщо вона лесбійкою не є, це все одно підпадає під ту саму категорію.
Крім того, ЛГБТІК-діти також можуть намагатися мати вигляд гетеро-нормативний, вписуватися у якісь рамки. У нас в кінці опитувальника завжди є відкриті питання, і там завжди найбільш болючі та цікаві коментарі. Багато людей пишуть про те, що ніколи не зроблять камінг-аут у своїй школі, бо часто чують від однолітків, вчителів, шкільної адміністрації якісь фрази про те, що це хвороба і збочення.
Але кожного разу мене у негативному сенсі вражає те, що доволі багато дітей (понад 60%) кажуть, що не мають жодної дорослої відповідальної особи – ні в школі, ні поза школою, – з якою вони могли б поділитися тим, що з ними відбувається. Це дуже страшна цифра.
Дуже дякую за таку розгорнуту відповідь і за цю неймовірно важливу інформацію. Ви логічно підвели до мого наступного питання. Ви багато говорили про те, яку роль відіграє шкільний персонал, вчителі, адміністрація у питанні цькування учнів, то що може зробити школа, щоб створити гарні, комфортні, інклюзивні, доступні умови для всіх?
Так, існує цей певний трикутник: батьки, вчителі/шкільна адміністрація та діти. Коли ми працюємо з вчителями, то часто вони скаржаться на те, що батьки нібито перекладають багато відповідальності саме за навчання на школу. Але, якщо ми говоримо про те, що стосується створення психологічного комфорту, безпеки в школі, то у цьому все ж таки левова доля відповідальності лежить на шкільній адміністрації, на вчителях.
І, звісно, перше, що має зробити школа в цьому напрямку, це створити чітку антибулінгову політику чи політику з попередження та протидії цькуванням. Це такий формальний, але важливий крок, і про нього йдеться в українському законодавстві. У багатьох школах така політика насправді вже є, але часто у ній не беруть до уваги і не згадують такі фактори, як, наприклад, сексуальна орієнтація, гендерна ідентичність. Зрозуміло, що ці теми все ще вважаються провокативними, але, на мій погляд, це не мало б зупиняти шкільну адміністрацію, оскільки це просто додатковий привід провести інформаційні заходи, підвищити поінформованість вчителів та батьків на цю тему.
Ідеально було б, якби до розроблення таких політик долучалися б і вчителі, і діти, і батьки. Зрозуміло, що це офіційний документ, і відповідальність за формулювання все ж лежить на адміністрації школи, але було б добре, якби всі були залучені до процесу і розуміли, для чого взагалі потрібна ця політика.
І ще: ми завжди намагаємося донести до вчителів та батьків те, що від булінгу страждають усі – і та дитина, яку цькують, і та, яка цькує, і та, яка спостерігає за цим. Це для всіх травматичний момент.
Другий момент – це доступ до ресурсів, яких у школі часто немає. Тобто — це проведення освітніх чи інформаційних заходів з вчителями, з освітянами і з адміністрацією. Такі тренінги, приміром, проводила батьківська ініціатива “ТЕРГО”. Вони базові, оскільки більшість вчителів, на жаль, все ще має упередження, стереотипи і взагалі мало знає про ЛГБТІК – так само, як і багато інших українців, це не якась особливість вчителів, звичайно.
Тож на тренінгах подається якась базова інформація про те, як це працює, як діти усвідомлюють свою сексуальну орієнтацію та гендерну ідентичність. Фахівці пояснюють, що це може відбутися дуже рано, навіть у дитячому садочку, і це не є якоюсь там примхою, чи тим, що дитина може це перерости. Дійсно, іноді це може мати елементи експериментів, пошуку власної ідентичності, але дуже часто це не “переростається”, і важливо у будь-якій ситуації серйозно, з повагою поставитися до того, що дитина про себе відчуває, усвідомлює, як вона це переживає.
Але тут ще є важливий момент: у нас було два різних досвіди проведення таких тренінгів. У першому випадку ми брали вчителів з регіону, з різних шкіл. І коли тренінг завершувався, багато з них казали: “Це добре, у мене змінилася думка, але я зараз повернуся у свою школу, і мені буде дуже складно переконати колектив у тому, як треба робити”. Тож ми змінили практику на запозичену з Великобританії. Вона називається “whole school approach”, коли тренінг проводиться в школі з власне шкільним колективом. Звичайно, не часто виходить, щоб всі пішли на той тренінг, але було б класно, якби були залучені і адміністрація, і психологи, і вчителі. Це створює комплексний підхід і може привести до суттєвих змін. І, знову ж таки, коли вчителі бачать, що директор у цьому зацікавлений і транслює ці цінності, то вони більш схильні перейняти такий стиль спілкування, поведінки і ставлення.
Ну і третє – це заходи з інформування. Тобто звичайна робота з батьками, бо діти приходять і приносять в школу те, що в них говорять вдома. Особливо, якщо ми говоримо про молодших дітей, коли у них батьки – це авторитетні фігури. Наприклад, якщо батько дивився по телебаченню новини про Марш рівності і коментував, мовляв, “ходять тут оці”, то дитина приходить у школу і розповідає про це на перерві.
Робота з батьками – це додаткове навантаження, це якісь інформаційні сесії на батьківських зборах. Я розумію, що вчителі і так наразі працюють у дуже-дуже важких умовах. Але я кажу про те, як би це мало бути, якби це було в ідеальному світі. Знову ж таки, багато ЛГБТІК-організацій готові допомагати з цим і приходити та спілкуватися з батьками, робити якісь такі інформативні зустрічі. Я розумію, що дуже важко переконати школи у тому, що саме зараз, наприклад, потрібно провести в онлайні батьківські збори, на які прийде ЛГБТ-активіст і розкаже про те, чому толерантність – це важливо. Хоча я впевнена, що є школи, які на це погодяться. Але так, це виклик.
А які ресурси або програми ви порадили б школам для роботи з ЛГБТІК-дітьми?
Я хотіла б зазначити, що дводенний офлайн-тренінг у реальному житті, який проводить відповідна організація, є, на мій погляд, ідеальним варіантом. Найкращі практики, які ми застосовували в межах таких тренінгів, отримали підтримку Міністерства освіти і мали завжди дуже хороші відгуки від освітян та шкіл.
Ми також проводили такі тренінги онлайн, хоча формат був трохи змінений. Зрозуміло, що людина не може довго перебувати в Zoom або Teams, де немає можливості для руханок, неформального спілкування, кави з тістечками. Але це теж був непоганий варіант під час пандемії COVID-19.
Є ще один варіант, який не вимагає додаткових ресурсів. У 2020 році на платформі Відкритого університету Майдану ми створили курс, який триває приблизно годину і складається з п’яти чи шести уроків, кожен – тривалістю близько 10 хвилин. Курс можна проходити самостійно у своєму темпі, безоплатно, і в кінці отримати сертифікат.
Звісно, не всі школи можуть визнавати ці сертифікати, але якщо говорити про отримання інформації, то цей курс дає чудову базу. Він охоплює такі теми, як гендерна ідентичність та сексуальна орієнтація, робота з підлітками та їхніми батьками, створення безпечної та комфортної атмосфери у школі. Там також є додаткові матеріали для читання, перегляду, а також корисні фільми.
Коли курс тільки з’явився, його пройшло понад 2000 людей. Хоча він зараз не так активно рекламується, ресурс залишається доступним, і це хороший варіант для тих, хто хоче отримати базову інформацію без глибокого занурення.
Зараз також є деяка література, брошури та онлайн-матеріали, розроблені організаціями “Точка опори”, “ТЕРГО” та “Інсайт”. Вони теж допомагають вчителям та батькам зрозуміти, як спілкуватися та підтримувати ЛГБТІК-підлітків.
Попри це, ресурсів все ще недостатньо, особливо в порівнянні з англомовним сегментом, де є багато матеріалів для шкіл з інструкціями, як проводити уроки та спілкуватися з дітьми. Нам ще багато чого треба розвивати.
До речі, також є онлайн-курс Міністерства освіти з протидії булінгу, який розробила гендерна активістка Анастасія Мельниченко. Там також є урок, присвячений підліткам, який включає тему ЛГБТІК. Тобто, за бажання, інформацію можна знайти, але потрібно прикласти трохи зусиль. Це не так складно.
Дякую за відповідь, погоджуюся – інформація справді доступна та важлива для вивчення. А як шкільна адміністрація може або має реагувати на випадки булінгу щодо ЛГБТІК-дітей?
Це має бути комплексний підхід, враховуючи чутливість ситуації. Важливо працювати разом із батьками, але категорично неприпустимо робити аутинг (від англ. outing – це оприлюднення, публічне розголошення інформації про сексуальну орієнтацію або гендерну ідентичність людини без її на те згоди) дитини перед ними без її згоди. Спочатку потрібно поговорити з дитиною і зрозуміти, яка ситуація вдома. Батьки можуть не знати про орієнтацію своєї дитини і не бути готовими прийняти її. У деяких випадках батьки можуть реагувати агресивно, обираючи насильство як спосіб взаємодії, що теж може призвести до серйозних наслідків.
Зокрема, бувають випадки, коли батьки вдаються до фізичного або психологічного насильства або навіть погрожують відмовити дитині в ресурсах. Наприклад, один хлопець розповів нам, що його батьки погрожували не оплатити контракт в університеті, якщо він не “змінить свою орієнтацію”. Також знаємо про випадки екзорцизму, коли дитину тягнули до церкви, обливали там холодною водою.
Такі ситуації є небезпечними, і школа повинна діяти обережно. Неприпустимо викликати батьків до школи та повідомляти їм про орієнтацію дитини, якщо вони цього не знають. Це може спричинити ще більше проблем. Робота має бути комплексною, зокрема, із залученням шкільної адміністрації, класного керівника, психолога, а також, за можливості, батьків. Важливо враховувати, чи є у школи ресурси для такої роботи і наскільки готові до комунікації батьки.
Необхідно працювати не лише з дитиною, яка зазнає булінгу, але і з класом, де це відбувається. Важливо виявити лідера, який може бути ініціатором булінгу, і переглянути психологічний клімат у класі. Адже часто діти відчувають, що вчитель або вчителька дозволяють таку поведінку.
Якщо булінг відкрито відбувається в класі, це означає, що діти відчувають дозвіл на таку поведінку. Вчителі можуть не виражати відкрито своє ставлення, але діти добре розуміють, що їм дозволено, а що ні. Важливо вчасно помітити проблему, щоб запобігти її загостренню.
У квітні я була в Кишиневі на конференції, присвяченій питанню ЛГБТІК-підлітків. Вона проводилася на честь дитини, яка наклала на себе руки через булінг у школі. Це не єдина подібна трагедія, і такі випадки трапляються не лише десь далеко за кордоном, але й у сусідніх країнах.
На жаль, ситуація з булінгом ЛГБТІК-дітей є дуже схожою у різних країнах, зокрема США, Великій Британії, Німеччині тощо. Десь школи роблять більше для захисту таких дітей, десь менше, але проблема залишається глобальною.
У такому випадку, які зміни в освітній програмі можуть допомогти створити більш доступне та безпечне середовище для всіх дітей? У цьому контексті я думала про статеве виховання, але згадую, що часто нам під новинами про це пишуть коментарі на кшталт “навіщо нам та секс-просвіта, краще ввести уроки християнської етики”.
Це дійсно дуже складне питання, яке вимагає обережного підходу, бо у нас демократія, і важливо поважати і християнську етику, і сексуальну просвіту. Шкільна адміністрація має відігравати ключову роль у захисті прав ЛГБТІК-дітей і забезпеченні безпечного та підтримуючого середовища для всіх учнів.
Якщо говорити про зміни в шкільній освіті, то, звичайно, я погоджуюся з тим, що ви сказали: першочергово має бути сексуальна просвіта – нормальна, комплексна, яка враховуватиме різні сексуальні орієнтації, гендерні ідентичності, не буде стигматизувати сексуальні стосунки до шлюбу, буде говорити також про жіноче задоволення, буде все чітко роз’яснювати.
Хотілося б, щоб секс-просвіта була, і це має починатися з інституцій, які готують освітян, тому що на це є запит. Коли Cedos">і кілька років тому проводив дослідження на тему сексуальної освіти, виявилося, що існує високий запит від вчительства на отримання цих знань. Кожного разу, коли я повертаюся до цього дослідження, мене вражають цифри, що свідчать про потребу в додатковій освіті як для вчителів, так і для батьків. У школах часто обирають вчительку біології або класну керівницю для проведення таких занять, але це не завжди ефективно.
Наприклад, в Німеччині існує чудова ініціатива, яка називається Erklärungsprojekt. Вона працює без участі вчителів, це некомерційна організація, яку підтримує держава та місцева адміністрація. Волонтери цієї організації приходять у школи та проводять заняття з дітьми. Ідея полягає в тому, що в класі немає фігури вчительки, яка б додавала авторитетність та створювала певний тиск. Замість цього приходять молоді люди віком 25–30 років, які ближчі до підлітків і можуть вільно обговорювати делікатні питання.
Звичайно, всі волонтери проходять спеціальне навчання та тренінги, що дозволяє їм спілкуватися з дітьми на рівних, без створення атмосфери тиску. Це розвантажує вчителів і створює більш комфортне середовище для підлітків, де вони можуть відкрито говорити про важливі для них теми. Це не довготривалі заняття, але дуже ефективні. Було б чудово, якби щось подібне існувало і в Україні.
У тренінгах для вчителів ми завжди використовуємо метод “жива книга”, коли до нас приходить одна чи дві ЛГБТІК-людини і спілкуються з учителями протягом двох годин. Це дає вчителям можливість запитати про все, що їх цікавить. Іноді виникають і якісь питання про особисті стосунки, наприклад, з ким ви живете, як розподіляєте домашні обов’язки, але зазвичай питають також про те, як ці люди пережили шкільні роки, які стосунки вони мали з батьками, що допомогло їм прийняти себе.
Таке спілкування важливе, бо люди бачать не абстрактний образ ЛГБТІК-особи, а живу людину з почуттями. Це сприяє емпатії, адже важко ненавидіти того, про чиї проблеми та життя ти вже знаєш. На жаль, у наших дослідженнях ми поки не бачимо помітної тенденції до покращення толерантності в шкільному середовищі, але ситуація складна через різні умови та вплив війни, внутрішнього переміщення, через велику кількість біженців тощо.
Але в усіх опитувальниках помітно те, що навіть одна підтримуюча людина в школі – не обовʼязково вчителька, а психологиня, тренерка чи методистка – може значно покращити самопочуття дитини. Діти, які знають, що можуть звернутися до когось по підтримку, почуваються психологічно комфортніше і мають більше бажання продовжувати навчання. Це важливо, оскільки діти, які стикаються з цькуванням, часто прагнуть якнайшвидше завершити навчання, піти кудись навчатися після 9 класу або взагалі не отримувати освіту через нестерпні умови перебування в колективі.
Водночас університет для багатьох ЛГБТІК-людей стає приємним відкриттям, бо ситуація там часто краща, ніж у школі. Проте, щоб вступити туди, треба відносно добре навчатися, а для цього потрібен психологічний ресурс. Якщо весь ресурс витрачається на те, щоб залишатися в безпеці вдома та в школі, приховуючи свою сексуальну орієнтацію і захищатися від цькування, шансів потрапити до університету залишається небагато.
Хочу повернутися до того, про що ми говорили на початку, про “трикутник” – учні, школа, шкільна адміністрація та батьки. Яку роль відіграють батьки у підтримці ЛГБТІК-дітей під час їхнього навчання?
Батьки це взагалі суперсила. Якщо дитині пощастило мати батьків, які її підтримують, це значно підвищує шанси на успішне завершення школи і на те, що в її житті все і надалі буде добре.
По-перше, батьки можуть перевести дитину в іншу школу, якщо у попередній виникли проблеми. Наприклад, якщо директорка або класний керівник виявляли дискримінаційне ставлення, казали, що ЛГБТІК-людей треба “відправити у Сибір” чи “лікувати від збочення” тощо.
Зі свого досвіду я бачу, що останніми роками діти роблять камінг-аут раніше, і батьки стають більше підготовленими до прийняття цього факту. Вони все частіше шукають шляхи підтримки дитини, а не намагаються якось “полагодити” її чи “пофіксити”. Наприклад, якщо в сім’ї є транс-дитина, школа може піти назустріч, використовуючи в документах офіційне ім’я, а на уроках – те ім’я, яке просить дитина. Це, звісно, ідеальний варіант, і в реальності така практика залишається радше винятком.
Часто батькам доводиться змінювати кілька шкіл, перш ніж знайдеться та, де адміністрація погодиться створити комфортні умови для дитини. Це дійсно потребує великих зусиль, адже система поки що не готова до таких змін.
Крім того, батьки можуть активно долучатися до батьківських зборів, розмовляти з учителями та психологами, надавати корисні матеріали й ресурси, сприяючи більшому розумінню ситуації в школі.
Ще одним важливим кроком може бути публічне висловлення своєї позиції, але це вже топрівень. В Україні, як і в багатьох інших країнах, голоси ЛГБТІК-військових і батьків ЛГБТІК-дітей стали потужними інструментами адвокації. Фігура матері в українському суспільстві має велику вагу. Коли мати говорить про свого сина чи доньку, які стикаються з дискримінацією, це викликає резонанс. Люди починають ставитися до ситуації з більшою емпатією, адже це відбувається з такими ж людьми, як вони самі.
Звичайно, це складний шлях, який може призвести до хейту та звинувачень у пропаганді, але починати треба з дому, потім працювати зі школою, і далі виходити в публічний простір.
Дякую, підтримка батьків – це дійсно дуже важливо і цінно, бо все справді починається з родини. Насамкінець залишилося таке питання: а що має зробити держава задля захисту ЛГБТІК-дітей?
У нас вже є певне законодавство, яке стосується протидії булінгу – Закон України №8584 “Про внесення змін до деяких законодавчих актів щодо протидії булінгу”, але в ньому не прописані такі аспекти, як сексуальна орієнтація та гендерна ідентичність. Було б добре, якби це змінилося. Держава, а саме Міністерство освіти, могли б більше підтримувати такі антидискримінаційні ініціативи як ресурсами – тобто фінансово, так і на рівні риторики.
Зокрема, Міністерство освіти повинно чітко висловлювати свою підтримку ЛГБТІК-дітей. Наприклад, організація “ТЕРГО” колись отримала лист підтримки від Міністерства освіти щодо проведення тренінгів зі створення безпечного середовища в школах. Також були затверджені методичні вказівки для роботи з учнями та вчителями. Це все відбувається, хоч часто і “під ковдрою”, адже тема залишається чутливою.
Я вважаю, що держава повинна чітко заявити про те, що права всіх людей, включаючи ЛГБТІК, мають бути захищені. Школа повинна бути місцем, де дитина почувається безпечно і може реалізувати свій потенціал. Якщо дитина перебуває в депресії, про яке навчання взагалі може йти мова?
Позиція державних органів має бути відвертою та чіткою, ґрунтуватися на універсальних правах людини, і це не повинно йти в розріз з іншими цінностями, наприклад, релігійними. Ресурси мають бути спрямовані, зокрема, і на підтримку ЛГБТІК-дітей у школах, щоб навчання було якісним і безпечним. На сьогодні всі ці тренінги проводяться коштом західних донорів, які підтримують наші неурядові організації. Однак це має свої недоліки, оскільки для деяких людей це може мати вигляд західної пропаганди, мовляв, Захід нібито нав’язує нам свої цінності. Тому підтримка повинна надходити з боку держави, з державного бюджету. Це можуть бути ті ж уроки сексуальної просвіти, закупівля освітніх матеріалів тощо. Я розумію, що це може бути чутливою темою – на що йдуть наші гроші? Але саме тому потрібна чітка позиція.
Не можна діяти так, ніби ми щось робимо потайки. Варто відкрито заявляти: ми дотримуємося прав людини, наші діти мають право на якісну освіту, і нам важливе їхнє сексуальне здоров’я. І робимо це не проти церкви чи прав віруючих, а заради здоров’я – як психологічного, так і фізичного.
Матеріал створений за підтримки Gender Stream у співпраці з Center for Disaster Philanthropy. Думки, висловлені в рамках проєкту, можуть не відображати позиції цих організацій.
