Ти сидиш, як вазон: тебе можуть полити, а можуть ні, і ти засохнеш – журналіст Дмитро Хилюк. Історія ув’язнення і свободи

Журналіст інформаційного агентства УНІАН Дмитро Хилюк 24 серпня 2025 року повернувся додому після трьох з половиною років полону в РФ. Його викрали на Київщині в березні 2022 року разом з батьком, коли окупанти зайняли село Козаровичі. Батька відпустили через вісім днів, а Дмитро потрапив до низки в’язниць і таборів. Протягом тривалого часу його незаконно утримували без доступу до адвоката та будь-якої офіційної інформації з боку російської влади.

Президент України Володимир Зеленський повідомив про звільнення журналіста й подякував українській команді та міжнародним партнерам, зокрема ОАЕ, за допомогу в організації обміну. Одразу після повернення Дмитро привітав українців із Днем Незалежності та висловив подяку за підтримку, зізнавшись, що був вражений увагою та турботою людей.

Його викрадення розслідує Офіс генпрокурора як воєнний злочин, а сам Дмитро та його батько проходять як потерпілі. Журналіст підкреслює, що ніколи не був військовополоненим, а лише цивільним бранцем.

Журналістка ZMINA зустрілася з Дмитром Хилюком у шпиталі, де він зараз проходить лікування та реабілітацію, і поговорила про перші дні окупації Київщини, умови утримання українців в російських колоніях, а також що допомагало зберігати психологічну стійкість у неволі й чим він планує займатися надалі.

Як повномасштабне вторгнення РФ в Україну розпочалося для вас?

24 лютого я почув, але ще не бачив повномасштабного вторгнення. Десь о п’ятій ранку – сильні вибухи в небі, далекі, але дуже потужні, аж скло дрижало. Зрозуміло, що вже ніякого сну не було. Я усвідомив: почалася війна. Близько сьомої почав збиратися на роботу. Думав: що робити? На роботу ж треба їхати. Виявився трохи дурним, бо, розуміючи, що йде війна, все ж поїхав. Дорогою бачив величезну кількість автомобілів, які їхали назустріч  мені, виїжджали з Києва – як виявилося потім, у напрямку халепи.

На заправках були довжелезні черги. Доїхав до офісу УНІАН – більшість уже працювала віддалено, але будівля була відкрита. Центр Києва був абсолютно порожній. Лише одна телевізійна знімальна група ходила. Ввечері, коли їхав додому, трасою вже ніхто ні туди, ні назад не рухався. Заправки закриті, бензину немає, світло в селах вимкнуте. Наступного ранку почув гуркіт техніки. Сів на велосипед, під’їхав – колона йшла в напрямку Києва, з літерами В чи Z. Зрозумів: окупанти. З обіду їхня частина вже повернула на наше село і проїжджала повз мої вікна до Київського моря. Там вони отаборилися. Так для мене почалась окупація.

Дмитро Хилюк. Фото: Олександра Єфименко

“Шукали “диверсантів” і мародерили”. Про окупацію рідного дому й ув’язнення

Коли російські військові прийшли до вас у дім у Козаровичах уперше?

Прийшли 1 березня. Нас із батьком вигнали на двір. Мати залишилась у хаті, бо після інсульту погано ходить. Вони виламали хвіртку ломом, зайшли на подвір’я з автоматами напоготові. Ми зачинили двері, але вони почали гупати. Я зрозумів: зараз виламають. Відкрив. Нас вигнали на двір. У хаті один стояв буквально над душею моєї мами – “щоб вона їх не повбивала”, хоча жінці було за 70. Коли вони пішли, я побачив: зник годинник і ліхтарик. Потім зрозумів: це був їхній звичайний обхід. Шукали “диверсантів” і мародерили. Телефони батьків, навіть кнопкові, вкрали. Моїх не знайшли, бо я їх заховав.

Через два дні, 3 березня, вас ув’язнили разом з вашим батьком, як це відбувалося?

Напередодні в наш двір влучив снаряд, двері вибило. Маму відвели ночувати до сусідки, а самі з батьком залишились. Вранці 3-го пішли до тієї сусідки, бо в неї був газ, а в нас перебило трубу. Вирішили принести крупи для обіду. Я йшов уперед, бо мій пес бігав двором, а мав бути в хаті. Побачив окупантів, які вже тримали зброю наготові біля батька. Підійшов – мене поклали на землю, обшукали. Так почався полон. Нас привели в складські приміщення в Козаровичах, де раніше була побутова техніка. Там – темна кімната без вікон. Коли мене завели, вже було кілька людей зі зв’язаними руками. Додавали нових. Односельці, а ще ті, хто йшов через наше село до Києва. З 3 до 6 березня нас там тримали. Батька й ще кількох старших за віком відпустили. Сказали: “Йдіть”. Руки розв’язали, вивели. Він ішов з іншими, боялися, що можуть у спину стрельнути. Додому його не пустили – в хаті вже жили окупанти. Він переночував у якомусь гаражі, потім дістався до сусідки, у якої була мама.

Київщина після деокупації у 2022 році, Вишгородський район. Фото: Олександра Єфименко

Можете пригадати й відтворити весь маршрут, як і коли вас вивезли з Козаровичів і коли ви опинилися на території РФ?

6 березня нас перевезли до Димера, на завод, там сиділи до 10 березня. Потім – у Гостомель, а 17-го – до Білорусі, в Гомельську область, місто Наровля. У Білорусі ми пробули близько півтори доби. А потім, 18 березня, нас відправили до слідчого ізолятора № 2 міста Новозибков Брянської області, за 170 кілометрів від українського кордону. 

Брянське СІЗО № 2, м. Новозибков. Фото: МІПЛ

Розкажіть, що це за місце і як довго вас там утримували?

СІЗО № 2 – стара дореволюційна в’язниця, аварійна будівля. Нас там тримали більш ніж рік, з 18 березня 2022-го до травня 2023-го. Спочатку сиділи втрьох у новому корпусі. Потім мене переселили в одиночку – 33 дні сам. Потім підселили хлопця з Ірпеня, ми з ним пробули майже рік удвох. Камера – п’ять на два метри. Дуже холодно й сиро, навіть коли надворі було +30. Пам’ятаю, дуже жорсткою була процедура так званої прийомки. Били всіх – палицями, ногами. Собака вкусив мене за бік. В очах темно, бо зав’язані. Кидали на землю, били по голові. Я потім дізнався: була вказівка максимально ламати “хохлів” – через голод і побої. Виконували це із садистським задоволенням.

Після травня 2023-го, куди вас етапували далі?

До колонії в смт Пакіно і Владимирської області. Це вже не СІЗО, а колонія, велика. Там були й російські зеки. Камери були переповнені: по 15 людей там, де має бути шестеро. Ставили двоповерхові ліжка, проходи були вузькі.

Коли приїжджав Червоний Хрест, одне ліжко прибрали, а частину людей відселили. У моїй камері були тільки українці. У колонії було три корпуси, де теж були тільки українці. Нас додатково обнесли парканом метрів шість заввишки й дуже стежили, щоб ми не спілкувалися з місцевими в’язнями. У нас була своя внутрішня локація. Ми чули, що це велика в’язниця, бо щоранку під час перевірки місцеві кричали “Здравствуйте!”. І отих “Здравствуйте!” ми чули багато. Коли їх усіх виводили на шикування, ми чули це десятки разів. Ми були лише часткою в тій колонії.

“Спочатку змушували дивитися російські новини, а у вересні 2022-го різко прибрали телевізори”. Про життя в російській неволі

Опишіть свій розпорядок дня в колонії Пакіно?

Суцільний день бабака. О шостій ранку підйом, потім зарядка. Після зарядки приносять так звану їжу. Потім перевірка – ми мали вийти в коридор у самих трусах і майках, стати обличчям до стіни. Один називає прізвища, а ти відповідаєш ім’я, по батькові, рік народження. Тим часом вони заглядають у камеру, щоб нічого “зайвого” там не знайшли. Потім питають, чи є скарги щодо здоров’я. Якщо є, доповідає санітар з-поміж наших. У кожній камері була одна людина, яка мала говорити про хворих: у кого температура, у кого висип на шкірі. Реагували дуже в’яло. Якщо висока температура, тоді так. А коли болить зуб чи болить голова, ніхто навіть не зважав.

Колонія в смт Пакіно. Фото з відкритих джерел

В одному з інтерв’ю ви розповідали, що всі працівники колонії ховали обличчя.

Так, усі. Навіть зеки, які нас обслуговували. Усі в балаклавах або якось прикривали обличчя. Це було вже 2023 року. Вони боялися, що їх знайдуть.

У Новозибкові так само було?

Там трошки легше. Ті, хто просто виконував роботу й не бив, обличчя не ховали. Навіть двоє зі мною говорили. Один, коли я йшов у душ, жартував: “Ну що, Хилюк, напишеш про мене, коли вийдеш?”

А в Пакіно?

У Пакіно всі ховалися повністю. Бояться розплати. Там усі під псевдонімами, прізвищ ми не знали. Наприклад, того старого “лікаря”, який глузував з полонених, не лікував їх, мразота ще та. І старшого оперативника, що мене викликав “на розмову” без протоколу. Коли він був один, то ще говорив як нормальний. А коли поруч колеги, починалися матюки й показуха.

Чи правильно я розумію, що проти вас не було порушено ніякої “справи”? 

Справ проти нас не порушували. Усім цивільним надавали статус “лицо, противодействующее СВО”. Це я дізнався від представника омбудсманки Москалькової. Це такий ярлик, щоб тримати цивільних українців там. Ніяких конкретних обвинувачень не висували.

Ви три роки були в інформаційній ізоляції. Як дізнавалися, що відбувається в Україні?

Тільки чутками. Хтось сидів з новоприбулим, той розповідав щось, передавав іншим. Але все було перекручене, як “зіпсований телефон”. Наприклад, чи контролюємо Перекоп, чи Енергодар, ніхто точно не знав. У Новозибкові ще приносили телевізори й змушували дивитися російські новини. Але десь у вересні 2022-го різко позабирали телевізори у всіх. Тоді я зрозумів, що в них щось пішло не так. Потім виявилося, що тоді почалася деокупація Харківщини й мобілізація в РФ.

А після повернення як ви наздоганяли три роки інформаційного вакууму?

Поступово, невеликими дозами. Говорив з колегами. Я підозрював, що війна перейшла в затяжну фазу. Але був шокований, наскільки просунулися безпілотники – що вони б’ють по містах за сотні кілометрів від фронту.

“Згадував шкільні формули з математики”. Про психологічну стійкість і звільнення в День Незалежності

Як ви давали собі раду психологічно в полоні, що допомагало?

Намагався не думати про погане. Це, мабуть, спрацьовував захисний механізм. Бо іноді накочували думки: війна ж у селі, раптом хату зруйновано, батьків убило, а я тут ще десять років просиджу, і що далі? Такі думки відганяв. Намагався думати про щось відсторонене. Наприклад, згадував шкільні формули з математики. Нічого ж немає, щоб перевірити. Сидиш три години й намагаєшся згадати формулу площі круга. Чи питаєш у хлопців: “А ви пам’ятаєте, як це рахувати?” 

Дуже виручали розмови. Книжки теж, хоча більшість були радянські та російські, не завжди якісні, але однаково рятувало. Головне тримати себе в руках. Розумів, що, якщо битимуся головою об стіну, це нічого не дасть. І немає до кого апелювати. Дуже дратувало й пригнічувало те, що від тебе нічого не залежить. Ти сидиш, як овоч, як вазон: тебе можуть полити, а можуть ні, і ти засохнеш. Повна пасивність.

Розкажіть про день обміну. Було зрозуміло, що готують до звільнення заздалегідь?

Кожне свято ми чекали обміну. Наші – День Незалежності, Різдво, Великдень. Їхні – День Росії, 9 травня. Тими днями завжди була надія. 20 серпня хлопці почули в коридорі, що називають моє прізвище. Всі: “Тебе сьогодні забирають!” Я зрадів, але до кінця не вірив. І справді, після обіду прийшов один зек, який співпрацював з адміністрацією, і забрав мене з речами. Ми знали, що саме він завжди забирав людей на обмін. Нас перевели у “відправочну” камеру. Там я був з ексмером Херсона, Володимиром Миколаєнком, ще одним молодим хлопцем із проблемами з психікою та літнім чоловіком із хворим серцем. Потім нам видали українську військову форму – стару, зняту з наших полонених. Ми зрозуміли, що йдеться про обмін. Ми мали записати відео на камеру: “Претензій до Російської Федерації не маю, умови утримання були нормальні, харчування триразове”. Потім написали коротку автобіографію. Але ввечері нас знову повернули у звичайні камери. Хлопці були шоковані. Та мене заспокоїли: “Раз тебе смикнули – скоро точно поїдеш”. І справді, 23 серпня зранку мене знову вивели з речами. Тепер уже остаточно.

Який вигляд мав сам процес обміну?

Нас завели в автозак із зав’язаними очима й руками. Потім перевезли на аеродром. Там посадили у військовий транспортний літак. Було зрозуміло за запахом керосину й лавками вздовж бортів. Ми летіли години дві й приземлилися в Білорусі, в Гомелі. І от там нам зняли пов’язки. Я побачив білоруські номери на автобусах і каретах швидких. Зрозумів, що колонія скінчилася. Далі вже Україна. Ми пересіли в наші автобуси й поїхали додому. Дорогою люди з прапорами, з фаєрами вітали нас. Це було дуже зворушливо.

Як зараз ваші батьки? Що з будинком?

Батьки хворіють, вони вже немолоді. Мама цього літа зламала ногу після інсульту. Батько через усі переживання дістав онкологію. Хата постраждала від “граду”. Важко, але добре, що вони дочекалися мого повернення.

Читала, що ви вже взяли своє перше інтерв’ю після звільнення в Костянтина Давиденка, коли плануєте повертатися до роботи повноцінно і чи плануєте?

Планую, звісно. Гадаю, десь у середині жовтня-листопада, після лікування. Війна все змінила, доведеться звикати до нового формату. Це вже не так, як було. В умовах війни я попрацював менш ніж тиждень – п’ять чи шість днів.