Три подружки

Ми продовжуємо друкувати історії людей, які через конфлікт на сході України та анексію Криму втратили свої домівки, а також тих, хто в складний час опинився поруч.

Знайомтеся. На фото – три подруги: Ангеліна (зліва), Маріам (у центрі), Джема (справа). Через події в Україні вони подорослішали швидше, але все ж лишилися тими самими невгамовними, амбітними, щирими українськими підлітками.

Джема

Для мене #наша дружба – це щось важливе, я справді не хочу це втрачати. Я відчуваю, що такого давно не було після Луганська. І просто приємно, що є люди, котрим можна і зателефонувати, і поговорити, і зустрітися.

Щось у цьому терміні “ВПО” для мене є таке нелегке. Це відбувалося зі мною, це я поїхала, для мене не так вже й легко чути, коли говорять “переселенці”. В Луганську саме залишився останній рік, я збиралася в інше місто в університет, і #для мене це був рік, в який ти можеш вмістити все найкраще, – я втратила його.

Я і ще кілька однокласників пішли в один ліцей, в котрому ми навчаємось безкоштовно, і директорка з нами розмовляла, хороша така людина, весела жінка. Казала нам: #”Хоч би що трапилося – звертайтесь, я свої куртки буду віддавати, тільки б ви ходили зігрітими”.

#Я б хотіла просто жити. В мене дуже мало часу зараз, я живу далеко, в мене близько трьох із половиною годин іде на дорогу. Час летить, і мені хочеться, щоб настало літо, і я могла просто гуляти, і просто витрачати час трішечки намарне, і так, хочу вступити [до університету].

Ангелiна

#Змінився не стільки Київ, скільки кияни. Люди багато пережили за цю зиму. Тепер всі зі стрічечками, а торік коли ввечері йдеш, у тебе на рюкзаку стрічечка, і ти думаєш: хоч би не нарватися. Пам’ятаю, як знайомі дорослі збирались і патрулювали Поділ. Так приємно і дивно, коли люди не тому, що їм вигідно, а для того, щоб допомогти один одному, збирались, кооперувались, без перетягування ковдри на себе.

У Києві #допомоги видають не мало, а по змозі. Більше людей почали приїжджати, а ресурси вичерпані. Буває, приходять з питанням: “Ну, що ви мені маєте видати?”. Я влітку працювала в одній організації, що допомагала переселенцям. Мені якось мозок винесла одна бабуся. Я їй пропонувала допомогу в пошуку певних речей, а вона мені: “Я бачу, що у вас все молодіжне!”. Я не винна, що речі приносить в основному молодь. Всі люди різні, і якщо їде тисяча людей, не буде ж вся тисяча такими, щоб мені сподобались, правильно? Можна зрозуміти людей, особливо похилого віку: зірватись з місця, де прожив усе життя – величезний стрес.

Маріам

Знакове місце – це дах. Біля “Кристала”, напроти готелю “Луганськ”, я туди ходила з подругами, з п’ятого класу. Пікніки там влаштовували з ночівлями. #Коли ти ночуєш, ці зірки неймовірні – це моє місце. Я коли приїхала в Луганськ у другий половині жовтня, залишилась одна – мої подруги дві в Москві, одна у Львові. І я пішла на дах, а місто вже зруйновано, не так вже й сильно, але відчуття таке, що взагалі не те. І я сиджу, а місце все одно моє.

Луганськ змінювався разом з людьми. Місто змінилось не тільки зовні. З цією сиреною почало змінюватись місто. Будівлі фарбували і перефарбовували у прапори Росії і України. На українських прапорах свастику малювали – мене це так дратувало. Я ходила з балончиком і замальовувала ці російські прапори, як тільки могла. Я не боялась, хоч мене залякували, а #я думала: ми ж Україна – чого боятися?

З луганчанами мене об’єднують спільні спогади: ми з ними зростали, навчались, колись у нас були спільні погляди, і взагалі політику прибираємо, нам шістнадцять років – ми не думаємо тільки про це. Ми #гуляємо, як гуляли, прогулюємо, вчимося, ростемо, а коли почалась ця війна, я відразу почала замислюватись – а за кого я? А як краще? Я стала дорослішати.

Вчителька у новій школі запитала мене: “Чого ви у свою Росію не звалюєте? Чому не живете в Луганську, чому приїхали у Київ?”. “Що, пробачте? Поїдь у Луганськ, поживи там. В нас там дуже добре, гаряче, чому б ні. В школі можна швидко дізнатись, що це дівчина з Луганська, і знайдеться серед маси людина “чого приїхала?”. #Я приїхала до українського міста з українського міста, я так захотіла, я тут хотіла вступати, мені подобається це місто.

Для мене досягнення – я #проводжу в молодшій школі уроки з прав людини і толерантності. Я сперечалась зі своєю вчителькою під час уроку щодо визначення толерантності, на уроці був директор, і зараз я проводжу уроки. Я можу дітям це донести так, щоб вони зрозуміли і змогли комусь розповісти. До мене батьки підходили і казали: “Моя дитина почала краще ставитися до своєї сестри, ти така розумниця”.

%%GALLERY%%

Історії дівчат представлені в рамках виставки “Моє місце”, організованої Освітнім центром “Простір толерантності” та Конгресом національних громад за підтримки посольства Королівства Нідерландів. Авторки текстів – Кіра Крейдерман та Уляна Устінова. Фото – Дани Верстак, а також фото із сімейного архіву.