“Синдром листопаду”: як творчість Вікторії Амеліної продовжує звучати навіть після смерті авторки
На початку листопада Міністерство культури України оприлюднило підрахунок, який стисло пояснює масштаб людських втрат у цій сфері: від 24 лютого 2022 року війна забрала життя 236 українських митців та 118 медійників – українських і іноземних. За кожною цифрою є ім’я, історія, голос, який міг би звучати й далі. Серед них – Вікторія Амеліна.
Після початку повномасштабного вторгнення вона відклала літературні плани й стала документувати воєнні злочини, розповідати про жінок, які опинилися в центрі спротиву. В Україні знали її як авторку, яка бачить глибше: вона фіксувала руйнування шкіл і культурних центрів, говорила з людьми, що пережили окупацію, записувала їхні свідчення так, щоб їх неможливо було стерти.
Одна з найвідоміших її робіт – книга “Синдром листопаду, або Homo Compatiens” – чесна, уважна й болісна, написана з тією чутливістю, яка робила Амеліну однією з найпомітніших письменниць своєї генерації.
У цьому тексті ZMINA розповідає, як звучить її спадщина сьогодні: як нотатки перетворилися на книжку, як її справу продовжують інші, і як пам’ять про Вікторію виходить за межі скорботи – у дію, підтримку і нові голоси документальної літератури.
Фото: Ірина СередаМісяць, який нагадує про неї
Листопад заходить тихо: повітря гірке, кроки на тротуарі чітко чути, і здається, що час уповільнився до розміреного дотику пам’яті. У вікнах – сіре світло, на деревах – голі гілки. Люди, які йдуть містом, прикуті думкою до втрат і до того, що не встигли сказати. Цей листопад відчувається як стан – не тільки місяць у календарі, а відчуття пам’яті, якого торкаєшся долонею.
“Синдром листопаду” – назва роману Вікторії Амеліної – звучить як метафора такого стану: про неспокій, про час, коли світ стає тоншим і одночасно глибшим, коли співчуття й виживання йдуть поруч. Книга вийшла у 2014 році і згодом стала однією з тих, які читачі згадують, коли намагаються назвати свої емоції під час тривалої тривоги.
Цьогоріч листопад ніби натискає на паузу: природа стишується, повітря густішає, ще й вже звичні блекаути додають якогось антуражу. Водночас у час війни ця тиша звучить важче, глибше та темніше. Саме у такі миті, на межі між осіннім затишком й болем війни, ми особливо згадуємо Вікторію.
Вікторія Амеліна – письменниця, есеїстка, громадська активістка, яка працювала з темами пам’яті, прав людини і війни. Її тексти завжди тримали тон: без театральності, але з відкритою чуттєвістю до людей і їхніх історій. Вона увійшла в літературу як авторка, яка не боїться говорити про біль.
Чому саме зараз варто говорити про неї? Тому що пам’ять вимагає постійного живлення, але саме завдяки цьому і не дозволяє ідеям та справам померти разом із людиною. Її смерть стала шоком: Вікторія отримала поранення під час ракетного удару по Краматорську у червні 2023 року і померла у лікарні 1 липня. Ця подія поставила її особисту історію в одну лінію з історіями сотень інших українців та українок, чиї життя обірвала війна. Новини про її загибель показали ще й те, що письменники і правозахисники в цій війні не лише спостерігачі – вони також можуть стати жертвами.
Але пам’ять – це не тільки про смерть. Це також і про те, що робить спільнота, коли втрачає людину: згадує тексти, продовжує справи, започатковує стипендії. І ще – намагається говорити простими речами: про те, що справжня література тримає голоси людей, і про те, що права людини – не абстракція. Саме ці практичні кроки, наприклад, стипендія її імені – роблять листопад не просто сумним, а робочим: часом, коли пам’ять перетворюється на дію.
Хто для нас Вікторія Амеліна сьогодні
Вікторія Амеліна – це не просто ім’я, яке ми згадуємо із сумом. Вона – жива присутність у свідомості українців, голос, який продовжує резонувати через її слова, справи й документи. Навіть після її смерті її роль не зникла – навпаки, вона стала символом літературної відповідальності й правозахисного наративу.
Її романи – серед яких “Синдром листопаду, або Homo Compatiens” – вже давно перестали бути просто художніми текстами. Вони стали дзеркалом для емоційного досвіду багатьох українців, їхнього болю, емпатії, пошуку ідентичності.
Фото: Український ПЕНВодночас вона була документаторкою – людиною, яка перетворила свою письменницьку чутливість на інструмент правди. Після повномасштабного вторгнення РФ вона приєдналася до організації Truth Hounds, щоб фіксувати воєнні злочини, збирати свідчення й боротися за справедливість.
Її робота з Truth Hounds не була суто репортажною – це був глибокий процес: Амеліна досліджувала деокуповані території, працювала на Сході, Півдні, Півночі України, записувала історії людей, знаходила речові докази, свідчення.
Один із найвідоміших епізодів – коли вона знайшла щоденник письменника Володимира Вакуленка, який загинув під час окупації Ізюмщини. Цей щоденник став документом свідчення злочинів, який неможливо ігнорувати.
У своїй останній книзі – документальному проєкті “Дивлячись на жінок, які дивляться на війну” – вона працювала над історіями жінок, які брали участь у спротиві російським окупантам або підтримували його. Це своєрідна мозаїка спогадів, реальних переживань, свідчень та надій.
Після смерті Амеліної цю книгу, яка була незавершена, доповнили друзі, родина, колеги – щоб довершити справу Вікторії. У 2025 році за цю роботу вона посмертно отримала премію імені Орвела – це визнання не лише її літературного таланту, а й морального внеску.
Сьогодні Вікторія стала символом тієї частини української культури, яка не молиться на виживання, а бореться за збереження правдивої історії. Амеліна – нагадування, що література та документування можуть бути інструментом захисту, можуть створювати історичні архіви і впливати на міжнародні дискусії.
І нарешті, для нас вона сьогодні – про обов’язок продовжити її справу: читати її тексти, підтримувати роботу з документування, плекати пам’ять про жінок і чоловіків, які зіштовхнулися зі злочинами окупантів, і через літературу будувати майбутнє, вільне від забуття.
Стипендія Вікторії Амеліної: навіщо вона існує
Стипендійна програма імені Вікторії Амеліної – це не лише фінансова підтримка, а це жива пам’ять, яка втілює дух її роботи й цінностей. Ініціатива започаткована фондом INDEX у партнерстві з Українським ПЕН, щоб продовжити місію, яку вона несла за життя.
У практичних умовах програма дає стипендіатам три місяці проживання у Львові – у квартирі в центрі міста. Крім того, стипендіати отримують робочий простір в офісі INDEX, щоб працювати над своїм проєктом.
Фінансова частина також суттєва: 1200 доларів на місяць протягом трьох місяців. Окрім цього, програма покриває витрати на внутрішні подорожі Україною в межах культурних або дослідницьких активностей.
Крім роботи у Львові, стипендіати мають можливість брати участь у публічних подіях (українських та міжнародних), семінарах, воркшопах. Це дозволяє не просто писати, а долучатися до культурного діалогу, обмінюватися досвідом, налагоджувати мережі.
Особливо важливою є медійна підтримка: участь у подкастах, інтерв’ю, публікації за підтримки INDEX і ПЕН. Завдяки цьому стипендіати можуть розширити свою аудиторію – їхні тексти не залишаються “в шухляді”, а доходять до читачів, медіа, культурних інституцій.
Стипендія орієнтована саме на документальну літературу – творчих авторів, які працюють з фактами, свідченнями, правдою війни. Цей вибір не випадковий: саме документальне письмо було одним із ключових напрямів у діяльності Вікторії Амеліної.
Для нових голосів ця стипендія є можливістю присвятити час важливим темам без тиску виживання чи комерції. Умови проживання та підтримки дозволяють зосередитися на створенні глибоких, чуттєвих текстів.
Показово, що програма призначена для авторів як з України, так і з-за кордону. Такий підхід створює кроскультурний діалог, наповнений різними поглядами на війну, права людини і пам’ять.
Практичний ефект програми вже проявляється: цьогоріч перші лауреатки – українка Катерина Яковленко та нідерландка Єва Пік – вже встигли попрацювати над своїми документальними проєктами.
20 вересня кореспондентка видання ZMINA відвідала День Вікторії – фінальний захід стипендіальної програми імені Вікторії Амеліної 2025 року, який провів INDEX: Інститут документації та обміну. Організатори планують зробити цей день щорічною традицією, щоб осмислювати результати програми й підтримувати авторів документальної літератури, які фіксують досвід України під час війни.
Фото: Ірина СередаКатерина Яковленко розповіла, що у межах програми переосмислила свій проєкт про Донбас. Вона працювала над текстом “Донбас як метафора”, у якому досліджувала культурні уявлення про регіон і власний зв’язок із ним.
“Я вважаю, що ми завжди пишемо один і той самий текст. Так сталося, що історія цієї книги розгорталася досить довго, починаючи з моєї незакінченої дисертації у Львові, яка була присвячена візуальній культурі, повʼязаній з Донбасом, зображенню шахтарів, журналістським текстам та війні, що розпочалася у 2014 році”, – поділилася авторка.
Катерина також зазначила, що стипендія дала їй час і дистанцію – можливість зосередитись і зрозуміти, як саме говорити про пережите.
Єва Пік представила своє дослідження про досвід жінок під час війни. Після інтерв’ю з українками вона відчула, що багато важливих історій залишаються невисловленими. За її словами, програма дала їй змогу глибше зрозуміти, як особисті жіночі історії поєднуються з боротьбою за свободу країни. Стипендія також допомогла розширити географію дослідження та працювати в Україні впродовж трьох місяців.
“Я не зустрічала людей, які були б більшими реалістами, ніж люди в Україні. На жаль, їм доводилося знову і знову стикатися з реальністю. І навіть попри це, є так звані геополітичні реалісти, які кажуть, що єдине реалістичне рішення тут – це скласти зброю та укласти угоду. Мені здається дуже цікавим, що, з одного боку, українці не наївні, а з іншого боку, вони також повністю усвідомлюють, що хочуть, щоб світ був кращим, і хочуть за це боротися. Тож вони, безумовно, свого роду ідеалісти, і цей реалістичний ідеалізм я дуже ціную. Це те, що я по-справжньому усвідомила і оцінила лише перебуваючи тут”, – зауважила журналістка.
Зрештою стипендія Амеліної – це не тільки інвестиція в авторів, а й інвестиція в пам’ять і правду. Через підтримку документальної літератури програма сприяє створенню текстів, які фіксують досвід війни, зберігають голоси постраждалих і поширюють їх за межі локальних громад. Таким чином вона примножує аудиторії, формує нових читачів і дослідників, які продовжать справу Вікторії.
Фінальна нота
Людські голоси завжди продовжують те, що не встигають договорити книги. Так сьогодні звучить і памʼять про Вікторію Амеліну – не з пафосу й не з меморіальних дат, а з тихих інтонацій людей, які читають її тексти, фіксують свідчення, ставлять запитання, не бояться дивитися на війну впритул.
“Це ще одна ознака дива, з яким ми продовжуємо стикатися – як ми всі постійно повʼязані один з одним невидимими нитками завдяки Віці. Де б ми не були, куди б ми не пішли, хтось може підійти і сказати, що знав Віку, мав можливість почути її виступи або прочитати її роботи. І це також частина історії, яка ніколи не закінчиться”, – поділилася співредакторка книги “Дивлячись на жінок, які дивляться на війну” Ярина Груша під час Дня Вікторії.
Тож її присутність тепер не в обкладинках книг і не в архівах – вона в тому, як ми вимовляємо слово “памʼять” без страху, як навчаємося співчуттю, що не паралізує, а рухає вперед.
Вона звучить у стипендіатах, які беруть у руки диктофон чи блокнот і їдуть “туди, де страшно”. У волонтерах, які щодня шукають правду. У письменниках, які не женуться за швидким черговим текстом, а працюють над тим, що справді залишиться у серцях людей надовго.
Про Амеліну говорили й на щорічній конференції Crimea Global, під час панелі “Girl Power. Жінки проти насильства та пригноблення у всьому світі”.
Фото: Представництво Президента України в Автономній Республіці Крим“Для мене, як для письменниці, дуже важливо згадати імʼя Вікторії Амеліної, письменниці, правозахисниці, котра документувала російські воєнні злочини. Вона була вбита російською ракетою у Краматорську, перебуваючи в звичайному цивільному закладі, у звичайному ресторані. І сьогодні голосу Вікторії дуже бракує, але кожного разу, коли ми опиняємося на таких сценах, насправді її голос звучить. І те, що вона зробила для всіх нас, для правозахисту в Україні, для літератури в Україні, це теж дуже важливо”, – зазначила журналістка, колумністка і виконавча продюсерка “Радіо Культура” Ірина Славінська.
Зрештою, голос Вікторії справді не зник – він просто змінив тембр. Став ширшим, розлитим між багатьма людьми, які тепер говорять за неї й разом із нею. Можливо, це і є справжня памʼять: не тиша, а тихе продовження.
