Свобода слова за ґратами: за що Росія ув’язнює журналістів в окупації і чому ігнорує міжнародне право

У переслідуваннях українських журналістів і громадянських репортерів на окупованих територіях простежується системна політика держави-агресора – спроба оголосити журналістику злочином і перетворити свободу слова на “загрозу державній безпеці”. Окупаційна влада використовує російський Кримінальний кодекс, щоб легалізувати політичні переслідування там, де публіцистика та правозахисна діяльність стають “тероризмом” або “шпигунством”.

На сьогодні в російській неволі та під переслідуванням перебувають 26 українських журналістів.

Напередодні Міжнародного дня припинення безкарності за злочини проти журналістів розповідаємо, за що окупанти поневолюють медійників в окупації, чому такі дії Росії є грубим порушенням норм міжнародного гуманітарного права і як це перегукується з радянською практикою придушення свободи слова.

Журналістика = “злочин”: як РФ криміналізує українські медіа на окупованих територіях

Частина справ пов’язана з обвинуваченнями у “приготуванні до диверсії” або “незаконному зберіганні вибухових пристроїв”. Класичний приклад – справа Олексія Бессарабова та Дмитра Штиблікова. Вони засуджені за статтею 281 Кримінального кодексу РФ (“Диверсія”), яка передбачає до 20 років позбавлення волі за дії, нібито спрямовані на “підрив економічної чи оборонної безпеки”. Всі обвинувачені заявили про катування.

До цієї ж категорії належить громадянський журналіст Асан Ахтемов. За версією російських спецслужб, Асан Ахтемов нібито був залучений до підготовки “диверсії” на території окупованого Криму – підриву газопроводу в селі Перевальне у 2021 році. Слідство стверджує, що до цього “злочину” він був долучений як виконавець за дорученням представників української розвідки. Під час допиту 10 грудня 2021 року Асан Ахтемов зазначив у протоколі: “Показання, які я давав з 4-го по 12 вересня 2021 року, прошу вважати недійсними, оскільки вони були отримані шляхом застосування до мене співробітниками УФСБ тортур, а також фізичного насильства”.

В більшості випадків “диверсійних” статей обвинувачення будується на вибитих під фізичними або психологічними тортурами зізнаннях, постановочних відео та підкинутих доказах.

Наймасовіші переслідування відбуваються за обвинуваченням у “тероризмі” – стаття 205.5 КК РФ. До цієї групи належать щонайменше 13 кримських журналістів і активістів – Ернес Аметов, Амет Сулейманов, Марлен (Сулейман) Асанов, Тимур Ібрагімов, Сейран Салієв, Сервер Мустафаєв, Руслан Сулейманов, Рустем Шейхалієв, Ремзі Бекіров, Осман Аріфмеметов, Вілен Темер’янов, Рустем Османов та Азіз Азізов. Їх звинувачують в “участі” або “організації діяльності” релігійної партії “Хізб ут-Тахрір”, яка в Україні легальна, але в Росії визнана терористичною з 2003 року.

В більшості випадків відсутні будь-які реальні докази терористичної діяльності – лише записи релігійних дискусій, підкинуті силовиками заборонені в РФ книги та показання “таємних свідків”. За версією слідства, громадяни України беруть участь у діяльності місцевого осередку організації “Партія ісламського визволення” (“Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі”), забороненої рішенням Верховного суду Російської Федерації від 14 лютого 2003 року. Слідство стверджує, що, будучи членами цього осередку, вони нібито беруть участь у конспіративних зібраннях, вивчають ідеологічні матеріали організації, обговорюють питання вербування нових учасників, побудови “держави Халіфат”, шляхи повалення чинної влади, а також заходи конспірації й протидії правоохоронним органам.

У справах проти кримських журналістів і громадянських активістів російське слідство щоразу вказує на так звані “місця скоєння злочинів” – нібито локації, де відбувалися “конспіративні зібрання членів терористичної організації”. У реальності ж це звичайні житлові будинки чи мечеті, що слугують громадськими просторами для місцевої спільноти.

Так, у матеріалах справи другої Сімферопольської групи “Хізб ут-Тахрір” таким місцем російські слідчі називають дім Рустема та Фатми Ісмаїлових, де, за версією ФСБ, проходили “ідеологічні зустрічі”. У справі Вілена Темер’янова “місцем злочину” стала мечеть у селі Новостепове, а у вироках Амета Сулейманова згадують Тахта Джамі в Бахчисараї – одну з найстаріших мечетей міста. Сервер Мустафаєв та Ернест Аметов, за даними обвинувачення, нібито проводили зібрання у мечеті шостого мікрорайону Бахчисарая.

Громадські простори та приватні будинки перетворюються у фабулі російських судів на нібито осередки “терористичної діяльності” лише тому, що саме там зустрічалися, спілкувалися і документували порушення прав людини кримські татари. В більшості випадків відсутні будь-які реальні докази терористичної діяльності – лише записи дискусій, книги та показання “таємних свідків”. Вироки сягають від 12 до 19 років колонії суворого режиму.

Бронежилети з написом “Преса”. Фото: Олександра Єфименко

За частиною 1 статті 222 КК РФ (“незаконне зберігання вибухових речовин”) засуджено громадянську журналістку Ірину Данилович. Її справи відзначаються викраденням, тривалим перебуванням без зв’язку з родичами та підкинутими доказами під час обшуків. Після затримання 29 квітня Ірину Данилович майже тиждень утримували в підвалі управління ФСБ у Сімферополі. Там не було туалету – лише двічі на день її виводили з камери, а їжу давали раз на добу. Слідчі вимагали підписати зізнання, надягали мішок на голову й щоразу повторювали: “Вибирай – ліс чи тюрма”. Погрожували вивезти до окупованого Маріуполя, де вона “зникне без сліду”. Три дні тривали допити з поліграфом. Ірину розпитували про нібито зв’язки з іноземними спецслужбами, журналістами та “Кримською солідарністю”. Вона заперечувала все, і поліграф підтвердив правдивість її слів.

Коли тиск не подіяв, співробітники ФСБ змусили її підписати кілька протоколів і навіть два чисті аркуші, пообіцявши звільнити. Вони також змусили записати на камеру, що нібито до неї не застосовували насильства. Та вже наступного дня, 7 травня, Данилович офіційно затримали – цього разу за обвинуваченням у “зберіганні вибухових речовин”. Слідчі заявили, що 200 грамів тротилу “виявили” у футлярі для окулярів у її сумці. Але там були лише медичні голки й джгут – звичайні інструменти медсестри. Під час первинного огляду, який фіксували на відео, жодних вибухівок не знайшли. Усе свідчить, що справу було сфабриковано після тижня катувань і тиску.

Окремо стоїть справа Геннадія Осьмака за статтею 208 КК РФ (“Участь у незаконному збройному формуванні”), яка формально стосується батальйону імені Номана Челебіджіхана. Насправді мова йде про участь у громадських ініціативах та медіапроєктах, що підтримують українську ідентичність і права кримських татар.

Так звані “шпигунські справи” порушують за статтею 276 КК РФ. Під переслідування потрапили п’ятеро мелітопольських журналістів і адміністраторів каналів – Георгій Левченко, Владислав Гершон, Яна Суворова, Олександр Малишев та Максим Рупчов.  Стаття “шпигунство” в російському законодавстві має статус секретної. Це означає, що навіть якщо росіяни допускають незалежних адвокатів до процесу, вони беруть у них підписку про нерозголошення. Про такі справи відомо мінімум інформації, журналістів, заарештованих на новоокупованих територіях, російська влада максимально переховує і не повідомляє про їхнє місцеперебування. 

Деяких журналістів окупанти утримують інкомунікадо – без зв’язку із зовнішнім світом, без адвокатів і повідомлення родичів про місцеперебування. До цієї категорії належать Євген Ільченко, Анастасія Глуховська, Ірина Левченко. Дмитро Хилюк, звільнений з російського полону в результаті обміну 24 серпня 2025 року, теж утримувався понад 3 роки в статусі “інкомунікадо”. Пізніше в інтерв’ю ZMINA він розповів: “Справ проти нас не порушували. Усім цивільним надавали статус “лицо, противодействующее СВО”. Це я дізнався від представника омбудсманки Москалькової”.

На сьогодні в російській неволі та під переслідуванням перебувають 26 українських журналістів і громадянських репортерів.

Обвинувачення проти них зводяться до чотирьох основних категорій: “диверсія” – чотири особи, “тероризм” – 14 осіб, “шпигунство” – п’ять осіб, “незаконне зберігання вибухових речовин” – одна людина, “участь у незаконному збройному формуванні” – одна особа. В усіх справах обвинувачення ґрунтуються на політично мотивованих “доказах”, вибитих зізнаннях, фальсифікованих експертизах та інформації “прихованих свідків”.

Окремим абзацем варто зазначити журналістів, які були звільнені з незаконного утримання: Наріман Джелял (справа “диверсантів”), Владислав Єсипенко (зберігання вибухівки), Марк Каліуш (звинувачення у “тероризмі” та “зберіганні вибухівки”) і вищезгаданий Дмитро Хилюк. Усі вони зазнали катувань, психологічного тиску та фальсифікації доказів під час утримання.

Акція з вимогою звільнення Владислава Єсипенка в 2021 році. Фото: Олександра Єфименко

Справи проти українських журналістів  демонструють системну криміналізацію журналістики та намагання знищити незалежний голос українських медіа на окупованих територіях. Росія використовує репресивне законодавство як інструмент контролю та залякування – будь-яка громадянська активність чи журналістська робота автоматично може бути перекваліфікована на кримінальну.

“Коли влада забороняє писати правду, лишається самвидав”: переслідування журналістів і письменників у радянські часи

Переслідування журналістів та публіцистів у радянські часи мало чіткі системні риси, які багато в чому визначали ставлення до незалежної інформації та критичного мислення. В умовах комуністичної ідеології будь-яке видання, навіть наукове чи професійне, мусило проходити через офіційну цензуру. Якщо матеріал не отримував дозволу на друк, його автоматично вважали кримінальним.

“В Україні була історія, коли Анатолій Шевчук, старший брат письменника Валерія Шевчука, був засуджений тільки за те, що займався поліграфією та намагався друкувати власні тексти. Він відмовився віддати шрифт слідчим і отримав термін як особливо небезпечний для суспільства”, – згадує Євген Захаров, директор Харківської правозахисної групи.

Євген Захаров. Фото: Oleksandr Viichuk

Основою переслідувань стала стаття “Розповсюдження в усній, письмовій, друкованій чи іншій формі завідомо неправдивих чуток, які паплюжать радянський державний і суспільний лад”. В РРФСР це була 190 стаття прим. 1, у УРСР 187 стаття прим. 1. Вони передбачали покарання за “антирадянську агітацію та пропаганду”. В тому числі включали поширення самвидаву – неофіційних рукописів, передруків та брошур, які не могли потрапити у друковані видання. За розповсюдження таких матеріалів людей карали штрафами, арештами чи таборами. 

Умовно “лояльні” письменники могли уникнути тривалого ув’язнення, але незалежні журналісти часто отримували максимальні терміни – до семи років таборів.

“Самвидав був єдиною можливістю для журналістів та письменників висловити правду, яку офіційна цензура не пропускала. Люди передруковували або в інший спосіб копіювали статті, оповідання, поезію, передавали знайомим, і це поширювалося десятками, сотнями тисяч примірників по всій країні”, – пояснює Захаров.

Він додає, що в Україні існував свій самвидав, який допомагав зберегти культурну пам’ять і право на свободу слова навіть у найжорсткіші періоди.

Переслідування зачіпали не лише журналістів, а й поетів та літераторів. Дехто змушений був пристосовуватися до вимог влади, відмовляючись від частини творчості, хтось – втратив шанс на офіційний друк.

“Літератори та поети, яких не друкували офіційно, могли лише показувати свої тексти друзям або розповсюджувати самостійно, – каже Захаров. – Якщо вони намагалися порушити заборону, це автоматично потрапляло під статті про антирадянщину”.

Неправомірність цих переслідувань була очевидною: експертизи, на основі яких судді виносили вироки, часто робилися людьми без належної фахової підготовки, оцінюючи ідеологічну “правильність” текстів, а не їхній зміст.

“Всі вироки були несправедливими та незаконними, – підкреслює Захаров. – Жодного об’єктивного критерію, який би доводив антирадянську діяльність у текстах і віршах, не існувало. Крім того, всі автори щиро вірили в те, що писали, тому про наклеп не могло бути й мови”.

У підсумку практика переслідувань журналістів у радянські часи показує, що держава системно боролася не проти злочинів, а проти незалежного мислення та критичної інформації. Самвидав і таємне передрукування текстів ставали формою опору, а судові механізми і статті КК РСФРР – інструментом політичного тиску.

Як РФ порушує міжнародне гуманітарне право, переслідуючи журналістів 

Голова ГО Фонд підтримки фундаментальних досліджень, член Міжнародної ради експертів з питань злочинів, вчинених в умовах збройного конфлікту Офісу генерального прокурора Тимур Короткий пояснює, що українські журналісти на окупованих територіях залишаються цивільними особами та підпадають під захист Четвертої Женевської конвенції.

“Їхній статус визначає, що будь-яке незаконне затримання є порушенням міжнародного гуманітарного права. Вони не беруть безпосередньої участі у бойових діях і здійснюють професійну діяльність журналістів”, – наголошує він.

Тимур Короткий

За словами Короткого, хоча Додатковий протокол I (стаття 79) надає спеціальний захист журналістам у небезпечних відрядженнях, на окупованих територіях цей захист застосовується через статус цивільної особи:

“Якщо журналіста незаконно затримують, катують або обмежують його діяльність, це кваліфікується як затримання цивільної особи, а не як спеціальне переслідування журналіста”.

Водночас він підкреслює системну проблему:

“Росія порушує міжнародне гуманітарне право не через поодинокі випадки, а через політичну стратегію, систему катувань і нехтування міжнародними нормами”.

Таким чином, захист журналістів у зонах окупації поєднує міжнародне гуманітарне право та міжнародне право прав людини, але ефективність міжнародного примусу обмежена через суверенітет і небажання держави виконувати зобов’язання.

Питання, чому РФ системно порушує норми міжнародного гуманітарного права, не має простої відповіді. Ідеться не лише про відсутність відповідальності чи покарання, а про глибоку систему, яка вибудовувалася десятиліттями – від радянського минулого до сучасної авторитарної моделі. Російська держава свідомо ігнорує міжнародне право, перетворюючи насильство на звичну практику. Політика, історія, ідеологія, правова культура – усе в цьому ланцюгу спрямоване на виправдання агресії та заперечення злочинів.

“Причин завжди багато – від самої влади, від історії, від ставлення, від системи управління, від нігілізму. І, звичайно, від самої побудови ФСБ. Система катувань у російській пенітенціарній системі створена не для нас – вони будували її для себе, але використовують проти нас”, – говорить Тимур Короткий.

За його словами, коріння цієї безкарності слід шукати ще у радянській традиції тоталітарного управління, де право ніколи не було інструментом справедливості, а лише способом контролю. Звідси – глибоке нехтування міжнародними нормами, яке перетворилося на частину державної політики.

“Тут усе починається з політики – з навмисного невизнання норм міжнародного гуманітарного права. А далі йде історія, катівська система, відсутність дисципліни навіть серед військових. Це замкнене коло”, – додає експерт з міжнародного права.

Окремий аспект, який, на думку Короткого, майже не досліджується, – це державна позиція щодо невизнання державою-агресором власних воєнних злочинів.

“У російському кримінальному праві є норми, які фактично забороняють визнавати воєнні злочини, скоєні самою державою. Це не окремі вироки – це позиція системи. Держава законодавчо закриває собі можливість визнавати відповідальність”, – пояснює експерт.

Саме ця внутрішня правова заборона створює основу для повного заперечення провини й неможливості притягнення до відповідальності. Росія не просто уникає норм міжнародного гуманітарного права – вона вбудувала механізм їхнього заперечення у власну правову та управлінську систему.