“Світла пташка, яка тримала небо і землю”: друзі та колеги згадують убиту росіянами письменницю і правозахисницю Вікторію Амеліну
Про смерть Вікторії Амеліної – української письменниці, членкині Українського ПЕН та документаторки воєнних злочинів в організації Truth Hounds – стало відомо 2 липня. Її серце зупинилося 1 липня 2023 року в одній з лікарень Дніпра. Кілька днів медики намагалися врятувати Вікторію після важкого поранення, яке вона отримала в Краматорську під час російської ракетної атаки 27 червня.
Письменниця перебувала в ресторані Ria Lounge в центрі міста разом з делегацією колумбійських журналістів та письменників. Всі, крім неї, отримали нетяжкі ушкодження.
Померла Вікторія 1 липня, в день народження іншого українського письменника — Володимира Вакуленка. Навесні минулого року його так само вбили росіяни в Капитолівці на Ізюмщині Харківської області під час тимчасової окупації. Саме Вікторія знайшла його щоденник, де Володимир до останнього описував будні окупації. Зараз щоденник зберігається в Харкові.
Друзі й колеги письменниці та активістки досі не можуть змиритися з цією трагічною звісткою. Смерть її вони називають новим Розстріляним відродженням. Так, як вона сама назвала смерть Володимира Вакуленка в передмові до його щоденника “Я перетворююсь… Щоденник окупації”, виданого наприкінці червня 2023 року.
Вікторія Амеліна. Джерело: фейсбук-сторінка Ірини ЦіликПисьменниця і правозахисниця
Вікторія Амеліна народилась у Львові 1 січня 1986 року, пише PEN Ukraine. Ще школяркою переїхала з батьком до Канади, але згодом повернулася в Україну. Закінчила університет “Львівська політехніка” з відзнакою, здобула ступінь магістра комп’ютерних технологій. Працювала в міжнародних технологічних компаніях.
Дебютувала як письменниця 2014 року з романом “Синдром листопаду, або Homo Compatiens”. Ця книга ввійшла до десятки найкращих прозових видань за версією премії “ЛітАкцент року” – 2014. Наступного року роман увійшов до короткого списку Премії Валерія Шевчука.
Із 2015-го Вікторія повністю присвятила себе письменницькій діяльності. Вже 2016 року вийшла її перша дитяча книжка “Хтось, або Водяне Серце”, 2021-го – побачила світ книжка для дітей “Е-е-есторії екскаватора Еки”.
У 2017 році Видавництво Старого Лева видало роман Вікторії “Дім для Дома”, який увійшов до коротких списків національних та міжнародних премій: “ЛітАкцент”, Премії міста літератури ЮНЕСКО, Європейської літературної премії.
Різні твори Вікторії Амеліної перекладено польською, чеською, німецькою, нідерландською, англійською, іспанською мовами.
2021 року Вікторія отримала літературну Премію імені Джозефа Конрада-Коженьовського. І того ж року заснувала літературний фестиваль у селищі Нью-Йорк Бахмутського району на Донеччині.
Після початку повномасштабного наступу Росії на Україну, влітку 2022 року, вона приєдналася до правозахисної організації Truth Hounds. Працювала як документаторка воєнних злочинів на деокупованих територіях на Сході, Півдні та Півночі України.
Водночас активістка займалась адвокаційною роботою: зверталася до урядів інших країн щодо надання зброї Україні, а також вимагала справедливості й створення спеціального міжнародного трибуналу для всіх винуватців російських воєнних злочинів проти України, говорила про спільну антиколоніальну боротьбу українців та інших народів світу.
Попри завантаженість, уже під час повномасштабної російської агресії Вікторія Амеліна розпочала роботу над першою нон-фікшн-книжкою англійською мовою “War and Justice Diary: Looking at Women Looking at War”; незабаром ця книга має вийти друком за кордоном. Вона розповідає про українських жінок, які документують воєнні злочини, та їхнє життя під час війни.
Намагалася вмістити у своє серце все горе
Кілька днів, поки Вікторію Амеліну намагалися врятувати лікарі, соцмережі мовчали. Сотні людей, затамувавши подих, чекали на диво. А коли його не відбулося, вибухнули безліччю спогадів про те, якою вона була.
“Доброго дня, Тетяно. Я письменниця, співпрацюю зі “ZMINA. Центр прав людини” по політв’язнях з Криму. Зараз працюю над книгою “War and Justice Diary: Looking at Women Looking at War”. Хотіла б, щоби ви (або, можливо, хтось із ваших колег, кого ви порадите) стали її героїнею”. Так 26 липня минулого року ми познайомилися з Вікторією Амеліною”, – написала засновниця та голова правління ZMINA Тетяна Печончик.
Тоді Вікторія сказала їй, що не шукає “сльозовитискальних фактів чи чогось героїчного – радше людського”.
Крім документування і адвокації України, Вікторія опікувалася долею політичного в’язня, учасника об’єднання “Кримська солідарність” Османа Аріфмеметова, якого Росія кинула за ґрати за те, що був громадянським журналістом. На всіх майданчиках Вікторія розповідала про долю бранця Кремля і боролася за його звільнення.
“Здавалося, вона намагалася вмістити у своє серце все горе, пропустити через себе, першою намагалася допомогти, бути поруч. Переймалася, що її ресурсів часом не вистачало на ту глибину катастрофи, яка на нас звалилася, і тримала небо й землю, щоб усім, ким вона опікувалася, була надана підтримка”, – згадує Тетяна Печончик.
Дізнавшись про поранення Вікторії, Осман написав їй листа з в’язниці, якого вона, на жаль, уже не прочитає.
“Я досі тримаю тебе, й ми дивимося на спалений Ірпінь. А це твоя завжди бездоганна сукня, бездоганна ти, але всі ці слова більше нічого не значать. Ми говорили про багато чого, але це нічого більше не значить. Нічого більше нічого не значить. Ти дивишся на Ірпінь, а я дивлюсь на тебе. Таке останнє наше фото. Вибач, ми не вберегли”, – написав, згадуючи Вікторію, журналіст Євген Спірін.
Джерело: фейсбук-сторінка Євгена СпірінаГоловна редакторка Громадського радіо Тетяна Трощинська згадала, як лише минулого понеділка, напередодні ракетної атаки росіян на Краматорськ, Вікторія розповідала в ефірі радіо про видання щоденника Володимира Вакуленка, а також про свою поїздку на Донеччину та супровід колумбійських колег.
“Найважливіше в цьому щоденнику – остання фраза. Вона про те, що Володимир бачить журавлиний ключ у небі і в їхньому “курли” чує: “Все буде Україна. Я вірю в перемогу”. Це ті слова, якими закінчується його життя в цьому щоденнику. Я думала, чому він нічого не написав тоді, 21 березня, коли його відпустили. А потім подумала, що краще, що не дописав. Дуже добре закінчувати щоденник саме такими словами та в такому вигляді закопати його в саду”, – сказала тиждень тому в ефірі Громадського радіо Амеліна.
Українська режисерка, письменниця, сценаристка Ірина Цілик зауважила, що серед її друзів, певно, немає тих, хто не знає, хто така Віка Амеліна.
“Але раптом такі є, то я вам скажу. Талановита українська письменниця, яка минулого року почала писати також сильні вірші. Активістка й дослідниця, яка їздила в гарячі зони збирати свідчення постраждалих. Людина, що вклала всю душу (і власні гроші, між іншим) у літературний фестиваль у Нью-Йорку Донецької області та місцевих підлітків, з якими вона там зав’язала ниточки. Добра дружина і мама чудового хлопчика, вона завжди писала про сина з такою ніжністю, що ми всі його теж пізнали й полюбили”, – написала Ірина Цілик.
Джерело: фейсбук-сторінка Ірини ЦіликЦілик також згадала ситуацію в Нью-Йорку, але вже американському, а не на Донбасі. Вона показала світлину Вікторії у футболці з написом “Cruel Ukrainian Writer”:
“Це був жарт і її спосіб підтримати нас із Чехом та Чапаєм після дурацького скандалу, коли Маша Гессен назвала нас “жорстокими українськими авторами”. Ми з Вікою тоді сміялися, що тепер називатимемося саме так. Хтось їй навіть футболку цю надрукував, і ми говорили, що треба зробити на цьому “бізнесочок”. Але що ж. Я справді буду жорстокою українською авторкою і ніколи не забуду та не дам забути іншим, хто вбив нашу Віку. Лети, світла дорога пташко”.
Журналістка Ольга Токарук так дякує письменниці за все, що вона робила, та приклад, який подавала іншим:
“Коли гинуть такі люди, як Віка Амеліна, здається, що всі слова не мають сенсу. Дякую, що подавала приклад, що була сміливою і дбала про інших більше, ніж про себе. Дякую, що писала, їздила Україною, документувала російські воєнні злочини й розповідала про них іноземцям. Дякую за щоденник Володі Вакуленка, який ти знайшла і презентувала як книгу лише тиждень тому. Величезна пустка всередині, яку неможливо заповнити”.
Нове Розстріляне відродження
“Прочитав у стрічці: “Бувають такі серця, від зупинки яких зупиняються серця у всіх інших…” Це саме той випадок, настільки значною є ця втрата для України та нашої культури. Та праця Вікторії має продовжитись, вже в її пам’ять. У невтомному служінні Україні, сповненої любові та світла”, – прокоментував загибель Вікторії колишній міністр культури, а нині голова Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка Євген Нищук.
Поетеса і блогерка Софія Безверха у своєму дописі процитувала слова самої Вікторії з передмови до щоденника вбитого окупантами письменника Володимира Вакуленка:
“…Збувається мій найгірший страх: я всередині нового Розстріляного відродження. Як у 1930-х, українських митців убивають, рукописи зникають, пам’ять стирається. Здається, часи змішуються і застигають в очікуванні розв’язки: я шукаю в слобожанському чорноземі не лише нотатки одного з нас, а одразу всі загублені українські тексти: другу частину “Вальдшнепів” Хвильового, п’єси Куліша, останні поезії Стуса, щоденники часів Голодомору, українські стародруки, спалені в київській бібліотеці в 1964-му”.
“Вікторія Амеліна пішла з життя 1 липня, у день народження Володимира Вакуленка. У мене немає більше слів”, – написала Софія Безверха.
Джерело: фейсбук-сторінка Софії БезверхоїНа сторінці Харківського Літмузею розповіли, як Вікторія в червні минулого року відвідувала місто і вирішила, що почне писати тут свою нову книжку:
“Віка почала приїжджати до Харкова, зупинялась у будинку “Слово”, якщо одразу не їхала до Ізюма, або Словʼянська, або Краматорська, “де справді небезпечно, туди військові не пускають навіть з нашими папірцями від прокуратури”. Віка фіксувала воєнні злочини росіян…”
26 вересня Віка привезла щоденник Володимира Вакуленка до музею. В березні 2023 року тут вирішили запустити мистецьку резиденцію в “Слові”. Вікторія стала першою резиденткою під час повномасштабного вторгнення, вона ж вела фейсбук-сторінку “Резиденції в “Слові”.
21 березня, у Міжнародний день поезії, Харківський Літмузей провів традиційні “Читання на драбині”, які присвятили Вакуленку. Тоді Вікторія виступала першою, читала свої вірші й жартувала, що її треба евакуювати в Харків.
“Перед своєю останньою поїздкою до Краматорська Віка заїжджала до Харкова. Тому що любила Харків, тому що хотіла зустрічатися з тими, кого любила і хто любив її. Віка вирішила піти від нас 1 липня, в день народження Володі Вакуленка. Навесні вона постійно говорила, що пропускає дедлайни щодо здачі рукопису книги – тієї самої, де мало б бути “Написано на мистецькій резиденції “Слово”. Ми віримо, що книга вийде. І чекаємо”, – написали в Харківському Літмузеї.
“Від російської ракети загинула молода та дуже талановита українська письменниця Вікторія Амеліна. Я спілкувалася з нею чимало під час роботи на БукФорумі. Робота з медіа на міжнародному фестивалі зі 120 подіями, 250 учасниками з 21 країни світу – те ще завдання. Що запам’яталося про Вікторію – вона завжди, просто завжди і вчасно відповідала на листи, дзвінки та присилала коментарі. Я не розумію, чому письменниці, матері (у Вікторії залишився син) мають вмирати насильницькою смертю. Не розумію”, – написала письменниця і драматургиня Оксана Маслова.
Згодом Ірина Цілик написала про ще один факт із життя Вікторії Амеліної: вона виграла важливу письменницьку резиденцію, була відібрана з тисячі інших кандидатів і мала їхати до Парижа на рік. За словами її друзів, вона дуже переживала й вагалася, чи їхати: мовляв, який це матиме вигляд під час війни, хоча її проєкт передбачав роботу над книжкою свідчень про злочини Росії. Письменниця вже знайшла там житло та обрала школу для сина.
“Але я все думаю – ось ще одна ненаписана сильна книжка. Ще одне “розстріляне відродження” українців, поки російські митці везуть на всі можливі майданчики свої безцінні голоси, щоб у більшості своїй не свідчити ними про злочини своєї країни та її імперську гнилу душу, а бідкатися знову і знову про власні “страждання”. Ненавиджу. Книжка Віки, якій не судилося бути написаною, – ще одна величезна втрата для української культури”, – переконана Цілик.
Джерело: фейсбук-сторінка Олександри МатвійчукПро те, що Вікторія постійно хотіла зробити ще більше, розповіла подруга письменниці, голова правозахисної організації “Центр громадянських свобод” Олександра Матвійчук:
“Вдумлива, чутлива, дієва. Вимоглива до себе. Добра до інших. Їздила в польові місії, писала тексти, виступала на міжнародних фестивалях, закликала до справедливості. Вона знала, що не може сама змінити цю війну, але без її зусиль точно нічого не зміниться”.
Під час останньої розмови Вікторія запитала в Олександри, коли та запустить ініціативу амбасадорів справедливості, яку вони обговорювали торік.
“От поїдеш дописувати книгу в Париж, і почнемо, будеш першою амбасадоркою. Люблю тебе, пташечко. Війна нас поріднила, війна тебе і забрала”, – написала Матвійчук.
Ракетним обстрілам України Вікторія Амеліна присвятила написаний 5 квітня 2022 року вірш:
Повітряна тривога по всій країні.
Так наче щоразу ведуть на розстріл.
Усіх.
А цілять лише в одного,
Переважно в того, хто скраю.
Сьогодні не ти, відбій.
На жаль, сьогодні ти, Вікторіє. Світла пам’ять. Величезна втрата. Невимовний біль.
