“Страшно, що наші діти звикли до обстрілів”: як волонтерка в Запоріжжі створила центр допомоги жінкам і дітям у складних обставинах

Запоріжжя – одне з міст Півдня України, яке довгий час вважалося тиловим. Ні громадські активісти, ні містяни не очікували повномасштабного вторгнення й довгий час не могли змиритися з початком великої війни й досить швидкою окупацією більшої частини Запорізької області. На сьогодні, за даними Штабу оборони Запорізького краю, понад 70% області є окупованими. Тепер запоріжці не можуть поїхати в Бердянськ, Мелітополь, Приморськ, Енергодар чи Токмак до своїх родичів або ж друзів. 

Велика частина населення області виїхала з окупації до Запоріжжя. Крім того, місто стало першої зупинкою для тих, хто тікав із блокадного Маріуполя та інших населених пунктів Донеччини.

У перші дні повномасштабної війни активісти й волонтери Запоріжжя відразу долучилися до допомоги Збройним силам України, внутрішньо переміщеним особам, а також містянам, які враз залишилися без необхідних ліків, дитячого харчування, продуктів. 

Серед тих, хто цілодобово надавав підтримку іншим, була і засновниця громадської організації “Українське жіноцтво” Олена Набокова. Вона вже багато років веде громадську діяльність, просуває принципи соціальної та гендерної рівності, формує середовище, де жінка може самореалізуватись і подолати стереотипи. 

З початком великої війни Олена щодня закривала термінові запити військових, приймала й надсилала гуманітарну допомогу тим, хто її потребував, працювала з переселенцями, які виїхали з окупації. Загалом її організація допомогла майже 9 тисячам родин. Цей шалений ритм роботи вплинув на здоров’я активістки, давалася взнаки й особиста болюча втрата: п’ять років тому в 17-річному віці помер єдиний син Олени. Тож жінка гостро потребувала психологічної допомоги та фізичної реабілітації, які в межах свого проєкту їй надав Центр прав людини ZMINA.

Про деталі роботи Центру допомоги переселенцям та людям, які опинилися в складних обставинах, життя в прифронтовому місті та те, чому волонтерам і правозахисникам самим потрібна допомога, ZMINA говорила із засновницею організації “Українське жіноцтво” Оленою Набоковою в Запоріжжі.

Хотіли допомагати жінкам, які не входили до “донорської категорії”

Олено, у вас величезний досвід роботи в громадському секторі. А з чого саме починалася ваша громадська діяльність? 

Моя громадська діяльність почалась, коли я потрапила у великий благодійний фонд на посаду соціальної працівниці. Це був мій перший досвід допомоги людям. З 19 років я пішла працювати на швидку, бо також хотіла допомагати, це бажання в мені з дитинства. Згодом ми з колежанками створили громадську організацію “Українське жіноцтво”. Ми реалізовували багато проєктів для жінок і пов’язаних із жінками. У якийсь момент, коли ти набуваєш певного досвіду у сфері, виникає бажання ним ділитися. Тоді я стала проводити тренінги в різних програмах, серед іншого з розвитку підприємницького потенціалу жінок, зокрема жінок-переселенок. І я помітила певну дискримінацію в цій сфері. Бо у 2014 році донори готові були підтримати ВПО, проте інші родини – ні. Також готові були допомогти сім’ям, де є дитина з інвалідністю, натомість не готові були допомагати просто родині, яка не входила до “донорської категорії”. 

Ми ж хотіли зосередитися на допомозі дівчатам з родин, які також були в складних життєвих обставинах, проте не мали ніяких статусів, і, відповідно, їх не відбирали на тренінги, вони не були цільовою категорією донорів, попри це дуже потребували поштовху і допомоги на старті кар’єри. Так ми створили громадську організацію, де почали допомагати класним запорізьким дівчатам, які хотіли працювати.

Чи ви, як людина, яка живе в прифронтовому місті, вірили в повномасштабне вторгнення і чи готувалися до війни? 

Мені здавалося, що це нелогічне рішення – почати повномасштабну війну. І навіть зараз, на четвертий рік війни, я дивуюсь, що Росія досі тримається, що їхня економіка не зруйнована. 24 лютого 2022 року було для мене шоком. Я не спала всю ніч, маю проблеми зі сном після смерті сина. І рано-вранці мені брат написав, що почалася повномасштабна війна і Київ бомблять. Того ж дня поговорила з чоловіком і підкреслила йому, що виїжджати з міста не планую. І вже з 25-го числа почала без упину волонтерити. У мене це забирало по 12–15 годин на добу. Тоді був такий час і відчуття, що це все ось-ось закінчиться, ніхто не вірив у таку довгу і затяжну війну, тому я мала купу енергії й працювала на повну. 

Тоді ж, у перші дні війни, містяни вигребли з аптек більшість ліків, полиці в супермаркетах були порожніми, не було звичайних батарейок, слухових апаратів для дітей, зникли медикаменти для діабетиків. І треба було в короткі терміни все знайти й надати необхідну допомогу. 

Варто сказати, що в цей момент люди були дуже дружніми, об’єднувалися. Мої товариші, наприклад, ганяли машини на фронт, хтось знаходив ліки, інші займались евакуацією людей. Я до останнього возила гуманітарні вантажі до Енергодара, у Василівку, Комиш-Зорю та інші містечка області. Остання моя машина не доїхала. 

Волонтерка, засновниця громадської організації “Українське жіноцтво” та центру допомоги дітям і жінкам Олена Набокова. Фото: Людмила Тягнирядно

У який момент ви вирішили створити Центр допомоги внутрішньо переміщеним особам та людям, які опинилися в складних життєвих обставинах? 

До мене звернулися мої добрі знайомі ­– СОС “Дитячі Містечка Україна”­ – і запропонували в нас у Запоріжжі відкрити Центр допомоги внутрішньо переміщеним особам. Я, звісно, погодилася на цю пропозицію. Організація неймовірна, бо вони вміють чути й слухати про потреби тих, кому хочуть допомогти. У наших відносинах не було такого, що Київ визначає, які потреби мають запорізькі жінки і як їм краще допомагати. Навпаки ж, вони чули потреби й думали, як їх можна задовольнити. Ось так ми й почали співпрацювати.

Наприклад, приходить до нас родина з дітьми й каже, що їй потрібен лікар, тому що дитина просиділа в підвалі два місяці, і ми маємо їй допомогти. Тобто ми працюємо з різноманітними потребами жінок. Це і медична допомога, якась родина потребує їжі, хтось – памперсів та дитячого харчування. Також ми надаємо психологічну допомогу. Крім того, у нашому центрі працює і логопед. Вона, до речі, виводила дітей з дуже тяжких станів.

Іноді були дітки, які ховалися під стіл, не розмовляли з чужими людьми, а через певний час відвідування нашого центру, виходили з усмішкою. У нашому центрі дитина може взяти собі будь-яку іграшку на пам’ять. 

Була в нас така історія. До нас прийшов хлопчик п’яти років, який довгий час сидів із сусідськими дітьми в підвалі. З дому він устиг забрати лише дві машинки. Поруч у сховищі був інший хлопчик, який дуже плакав. І мама його попросила віддати свою одну іграшку йому. Проте він був неготовий, але дорослі все ж забрали одну машинку для іншого хлопчика. Під час роботи з психологом дитина розповідала про цю іграшку як про велику втрату. Бо в нього немає дому, його улюблених речей. З минулого життя лишилися лише дві машинки, одну з яких забрали. У центрі він отримав можливість обрати собі будь-яку машинку. Ось такі речі не проходять непомітно, тому ми працюємо і з дітками, і з дорослими, щоб психологічно поліпшити їхній стан. Нам хотілося в цьому центрі створити атмосферу безпеки. Настільки, наскільки це можливо в Запоріжжі. 

Ми проживаємо унікальний досвід війни, який колись будуть досліджувати вчені й психотерапевти

Скільком людям вам вдалося допомогти з початку повномасштабного вторгнення, скільки запитів жінок ви закрили? 

Я вважаю, що ми допомогли великій кількості родин, адже моя організація не дуже велика. На сьогодні це 8772 родини. Ви знаєте, багато проєктів я роблю в пам’ять про свого синочка, який помер. Наприклад, ми в центрі підтримуємо вагітних запоріжанок. Тому що бути вагітною під час війни – це особливий стрес і ризики. А вони не бояться, вони йдуть на це. І ми почали збирати для таких жінок валізки-турботи. Це такий набір усього необхідного, який треба брати в пологовий. Станом на зараз, ми зібрали орієнтовно 500 таких наборів. Сьогодні нам допомагають збирати вагітних наші друзі з Америки, благодійна організація “United Together International”, яка поділяє наші цінності. Але цей проєкт також не суто про матеріальну допомогу, ми пропонуємо ще й психологічну та юридичну. 

Співробітниці центру допомоги дітям і жінкам у Запоріжжі. Фото: Людмила Тягнирядно

Чим ще допомагає ваш центр жінкам і дівчатам із Запоріжжя та області? 

Ми допомагаємо в розв’язанні будь-яких питань з документами. А їх дуже багато. Наприклад, людина виїжджала з окупації, втратила все або не встигла забрати. Тоді ми допомагаємо їй відновити документи. Крім того, на жаль, маємо багато справ про розлучення, особливо таких історій було багато у 2022 році. Розумієте, є ж випадки, коли чоловік обирає сторону ворога, а жінка хоче залишитися в Україні, або інша історія – коли чоловік тікає через Тису, а жінка лишається сама з дитиною. Ми яких тільки історій не наслухались. 

Також наш центр закриває потребу в будь-якій психологічній допомозі. При наданні психологічної допомоги ми використовуємо багато різновидів роботи з дітьми, маємо арт-терапевтичні групові заняття. У нас є окрема фахівчиня, яка професійно працює з більш важкими дітками, також індивідуально консультує. Тобто ми маємо декілька різновидів терапії, які надаємо. Наприклад, у нас є пісочна терапія, терапія з м’якою іграшкою, у нас є сенсорна кімната, де працюють спеціалісти з дітками, які мають вади мовлення, поведінкові вади. Це було в актуально в перші місяці війни у 2022 році. Тоді ми зосередилися на юридичній і психологічній допомозі, а також на наданні гуманітарної допомоги всім, хто її потребував. Це були такі базові потреби 2022 року. 

Зараз ситуація кардинально змінилася. Гуманітарки в нас дуже мало, та й загалом у проєктах її немає взагалі. Психологічна та логопедична поміч залишаються у топі запитів. Але багато в нас й інших активностей. Нині ми робимо безкоштовні групи англійської для дітей. У нас є проєкт “Свідоме батьківство” – про те, як взаємодіяти з власною дитиною, як екологічно спілкуватися з дитиною під час ненормальних умов життя у війні. Ми проживаємо унікальний досвід війни, який колись будуть досліджувати вчені й психотерапевти. Але ж ці зміни зачепили нас, і, відповідно, ми маємо знати, як взаємодіяти в цих змінах. Також ми робимо величезну кількість освітніх, розважальних, пізнавальних активностей. Дуже популярне у центрі наше “Коло родини”, де батьки разом із малюками готують, малюють, граються та спілкуються. Є у нас і заняття з цікавими фактами про наш край та Україну загалом, де в ігровій формі ми допомагаємо дитині краще пізнавати свою Батьківщину. 

Ще один напрям – проживання втрати. Це мій особистий досвід, моя трагедія, втрата мого єдиного сина. Досі, коли чую, що час лікує, можу всім сказати, що це неправда, нічого він не лікує. Ти просто вчишся жити з цією втратою, вона постійно з тобою. Ця тема взагалі важлива для нашого суспільства, бо я розумію, скільки людей зараз у такому стані втрати. І їх стає тільки більше. Я сама пропрацьовую свою втрату з психологом, змінила їх декілька. Розумію, якими техніками варто користуватися, щоб заспокоїтися, заземлитися. Така допомога має бути масштабована на всю країну. 

Раніше в нас був проєкт, яким я дуже пишаюся, і ми знову шукаємо на нього фінансування. Ми зібрали 10 дітей віком від 14 до 18 років і за два з половиною місяці навчили їх спеціальності. Підліток у такому віці дуже хоче допомагати родині матеріально. А де ж можна працювати, коли тобі 15. Ніде. По-друге, дітям у такому віці немає чим зайнятися. І, по-третє, у них відсутнє спілкування з однолітками. Тому ми подумали закрити цю потребу – у заробітку і комунікації. Діти обрали професію – лідогенерація. Це фахівці, які залучають покупців чи відвідувачів на сайт. Одна з мам якось прийшла до нас, розплакалась і дуже дякувала, що її дитина ожила, відчула смак невеликих грошей і почала допомагати родині. А одну дівчинку взяли на неповний робочий день у компанію. Мені дуже подобається цей проєкт, тому я б хотіла його масштабувати. 

Також ми надаємо послуги логопеда і дефектолога, у нас працював реабілітолог, який проводив для дітей з розладами аутистичного спектра фізично-розважальні заняття. Скажу вам так: ми робили й робимо багато всього, але зараз мене більше цікавить, як дати людям вудочку, щоб вони самі навчилися жити в цьому житті. 

Ми намагаємося весь час розширяти можливості. Ми ходимо до театрів з нашими родинами, влаштовуємо якісь дитячі свята. Бо, слухайте, це все дуже круто: навчання, корекції, всі ці речі.

Будь-яка дитина в Україні, яка живе з тривогами й обстрілами, травмована

Якщо говорити про Запоріжжя як про прифронтовий регіон, як змінилися діти, які тут живуть, за час повномасштабної війни? 

Діти з війною стали дорослішими й дуже травмованими. Ті, хто до нас звертається, вони в тяжкому стані. Але варто сказати, що сьогодні будь-яка дитина в Україні, яка живе з тривогами та обстрілами, травмована. Просто родини по-різному це переживають. Знаєте, страшно, що наші діти майже до цього звикли. У нас, наприклад, тривоги щодня. І ні діти, ні дорослі не йдуть в укриття, вже всі звикли до цих обстрілів. 

Як у цьому стані – постійних тривог і близькості до лінії фронту – ви живете? 

Я це свідомо обираю. Я обираю бути зі своїми людьми, зі своїм чоловіком, зі своєю командою. Звісно, якби мій син був живий, можливо, я б думала по-іншому, але зараз обираю своє місто. Хоча, можливо, якби мій син був живий, то ми б разом волонтерили. 

Волонтерка Олена Набокова. Фото: Людмила Тягнирядно

Як ви оговтуєтесь і рухаєтеся далі після втрати сина?

Ця втрата пробила в мені діру, і вона не загоюється. Я дуже злюся на людей, які кажуть, що час лікує. Шановні мої, у мене для вас дуже погана новина. Ні, час не лікує. І цю втрату не можна порівняти з, наприклад, втратою мого дідуся, якого я обожнювала. Зараз минуло більш ніж десять років відтоді, і я можу зрозуміти висловлювання “світла журба”, але це не можна порівняти з втратою свого дитяти. Це просто неможливо. Після похорон мені діагностували клінічну депресію. І в якийсь момент я усвідомила, що мені потрібна допомога.

Депресія – це як зламати ногу. Вона потребує певного гіпсу, корсета і кваліфікованої допомоги. Самотужки впоратися з цим ти не можеш. І цього не треба робити. Дуже важливо користуватися допомогою. Коли у вас апендицит і його треба вирізати, ви ж не кажете, що саме загоїться, і не ходите з ним далі. Депресія – це така сама хвороба, як і всі інші, просто вона через горе. Також скажу, що варто не соромитися змінювати фахівців, якщо ви відчуваєте, що вам щось не підходить. Це дуже індивідуальний момент. Треба знайти свою людину, з якою ви можете взаємодіяти. Бо ваше основне завдання – вижити. 

А що вам допомогло “вижити”? 

Мені допомогла моя робота і допомога іншим. Я з головою занурилася в діяльність. А ще мої колеги запитували мене, чим вони можуть мені допомогти, і це був правильний крок. Бо іноді люди бояться до тебе звернутися через те, що не знають, як спитати й чим допомогти. Але категорично не можна казати: “Я тебе розумію”. Люди добрі, ви не розумієте, якщо ви ніколи не втрачали свою єдину дитину. Ви можете побути поруч з людиною, але не варто давати поради. Ще мені допомогла любов. Є багато людей, які мене люблять, яких я не хочу засмучувати своєю смертю. Я дуже потрібна своїй родині, своєму чоловікові, команді. 

Як ви дізналися про програму підтримки жінок-активісток і чому вирішили на неї податися? 

По-перше, я довго шукала свою психотерапевтку, а по-друге, була дуже виснажена. Так сталося, що я була залучена до великої кількості проєктів, не могла від деяких відмовитись і якийсь час працювала на виснаження. І, коли я втратила можливість ходити буквально, в мене просто почали дико боліти суглоби, нога, плече, спина, я просто не змогла працювати у звичному темпі. Тоді мені колеги надіслали пропозицію скористатися психологічною підтримкою. А мені вона була дуже потрібна. Тетяна – координаторка проєкту з допомоги від Центру прав людини ZMINA – запропонувала мені ще й з’їздити в санаторій у “Хмільник”. Коли я почула цю пропозицію, то не одразу повірила, що таке можливо. Це був дуже щедрий і величезний вияв турботи й любові до мене, незнайомої людини. Я поїхала лікуватися, а приїхала і полікована, і наповнена. Це відчувалось і психологічно, і фізично.

Знаєте, коли тобі зовсім тяжко, коли відчуваєш, що вже точно не тягнеш, Всесвіт посилає тобі Тетяну і дає шанс на перезавантаження. Для мене було важливо почути, що мій досвід і моя історія для неї важливі. Це було про визнання мене конкретною людиною, конкретною організацією. І це підтримка не дронами чи допомогою дітям, ця програма повернулася обличчям до тих, кому ніхто не здогадується допомагати. Тому цей проєкт для мене виявився унікальним і дуже терапевтичним. 

Чому, на ваш погляд, не варто соромитись і боятись, особливо зараз, під час війни, користуватися такими можливостями? 

Шановні мої колежанки і колеги, у нас із вами дуже багато роботи зараз, а буде ще більше після перемоги. Ми з вами дуже потрібні нашим родинам і своїй країні. Волонтери й активісти виконують величезну роботу, і без нас наша держава не змогла б вистояти. Тому варто поберегти себе і шукати можливості для відновлення і перезавантаження.