Співачка Олександра Кольцова: “Ми звикли бути несправедливими до жінок і навіть не помічаємо цього”

“Фемінізм – це не лише світогляд, не лише здоровий глузд, а й певна форма соціальної відповідальності й адекватності. І ми кожного дня маємо для себе відкривати його нові глибини, бо фемінізм в Україні ще не настільки усвідомлений, ми ще на дуже поверхневому рівні. Ми тільки починаємо розуміти, наскільки світ недружній щодо жінок”, – говорить Олександра Кольцова. 

Вона – відома українська співачка, журналістка, композиторка, поетеса, продюсерка та лідерка гурту “Крихітка”. 

Інтерв’ю з Олександрою Кольцовою продовжує серію публікацій видання ZMINA про цінності, які просувають сучасні феміністки.

Ми розпитали Сашу, скільки часу їй знадобилося, щоб перестати бути “лідером” і стати “лідеркою”, чи варто ототожнювати співачку з “ліричними героїнями” її пісень, як може стати в пригоді об’єктивація чоловіків, а також про жіночі рольові моделі та необхідність давати відсіч насильству й сексуальним домаганням. 

Мистецтву без тяжкої жіночої долі – бути!

Нещодавно гурт “Крихітка” випустив сольний сингл “Любов і ніжність” на лірику Олени Теліги. Чому саме ця поетеса і чому “з мечем у руках”?

Це був проєкт “Нескорений ПроРок”. Мені сказали, що є конкретна збірка й вірші, які ще не були розібрані іншими виконавцями. Мені завжди подобалася ця авторка, і я відразу погодилася, навіть не вибравши вірш. Коли побачила цей текст, то зрозуміла, що він суперкласний і дуже феміністичний. Єдине – останній куплет, що ми мечем помахаємо, а потім знову повернемося до своїх ніжних справ. Він, звичайно, зараз не так зчитується. Але треба розуміти, що це був військовий час, і Теліга озвучила в такий спосіб прагнення миру. Звичайно, наше покоління уже не з мечем у руках. Він у кутку стоїть, ми часом його беремо, махаємо, але нікуди далі не передаємо. 

За вашими спостереженнями, чи можуть “заходити” аудиторії пісні, в яких немає драми, а є цілком собі щаслива й самодостатня жінка, яка не махає мечем і в якої все добре? 

Чому ні? Пісні радості є піснями радості. Це вже суто творча мистецька справа – як ми передаємо внутрішній конфлікт чи захват від того, що відбувається. І в який спосіб можна цю радість від життя, руху, танцю та енергії передати. Величезний обсяг музичного мистецтва насправді про радість, про безхмарність. Чи він про жіночу силу – не знаю, це треба дивитися предметніше й шукати. Але чи можливе потужне мистецтво без тяжкої жіночої долі – звісно, можливе. 

Фото: Лола Мамаджанова

Коли вашій творчості приписують автобіографічність, ототожнюють вас із “ліричною героїнею” з пісень, як ви на це реагуєте? 

Це частково правильно. Частково, але правильно. Я не торгую своєю біографією, якщо ви про це. Не виношу нічого назовні – факти, імена… Проте кожного разу, коли ми чуємо якусь пісню, ми ж чуємо, хто її співає. Приміряємо цю історію на людину. Це нормально. І різні пісні в устах різних співаків і співачок по-різному звучать. Якщо стрілецьку пісню заспіває умовно Дорофєєва, вона ж буде інакше звучати, тому що людина і її біографія накладає свій відбиток, текст, емоції. Ти віриш або не віриш, наскільки це щось цікаве. Мені здається, коли людина не розуміє, про що вона пише, коли там якась вигадана історія, це – чути, це погано написано, воно не лягає. Тому найкраще вдаються пісні, які ти добре розумієш, про що вони. Щоб і люди, які це переживають, розуміли, щоб їм це відгукувалося. 

“Якщо ти народився з цицьками, – твоє місце на кухні”

Нещодавно було інтерв’ю з вами, і ви там багато всього цікавого й важливого сказали, але в заголовок автори винесли фразу про цицьки. Чому так сталося і як ви це сприйняли? 

Я, чесно кажучи, була і здивована й не здивована. Тому що це клікбейтова фраза. Редакторам, з одного боку, видніше, що виносити в заголовок. А з іншого боку, як на мене, там справді було набагато більше цікавих речей. Минулого разу, коли було інтерв’ю із цим же виданням, вони винесли в заголовок фразу “про особисте життя”, хоча я там нічого такого не розповідала. Мені такі заголовки не подобаються. Це принижує читача в першу чергу. 

А вас? 

Я про це не думала, і не відчуваю цього. Але мені здається, що це таке спрощення наративу. Я б не робила з цього біди, бо якщо це залучить більшу аудиторію, яка мала би пройти повз, до важливіших сенсів у цій роботі, то ок. Це виконало свою нечесну функцію чесно. Але як для людини, яка працювала в медіа і з медіа, – то по один бік, то по інший – для мене це було передбачувано. Це життя. 

Знову ж таки, “якщо ти народився з цицьками”. А чому не “народилася”, а “народився”? Це про те, що наша мова доволі андроцентрична?..

Ні-ні, я саме це й мала на увазі. Тому що коли чоловіки читають цю фразу, вони мають можливість “приміряти” це на себе. Бо, якщо б я сказала, використавши жіночий рід, було б два варіанти: з ними чи без. І це мало б якийсь інший контекст і підтекст. Тому я сказала так, як сказала, саме для того, щоб чоловіки мали змогу припасувати цю фразу до себе. 

Це важливе уточнення, бо я якраз у цьому контексті хотіла вас запитати, як ви ставитеся до фемінітивів. 

Я дуже довго звикала до них.

Колись давно Ірина Славінська брала в мене коментар і кілька разів уточнювала, як мене підписати. Я казала, що “лідер гурту “Крихітка”. А вона перепитувала, чому не “лідерка”. Я тоді чесно відповіла їй, що мені здається, що “лідер” – це звучить серйозніше.

На той час я була впевнена, що робити акцент, що ти дівчина, – це означало применшувати свою серйозність. А коли ти в такій пацанячій справі (бо в шоу-бізнесі більшість чоловіків), то треба грати разом із ними на одному полі, ставити себе на шахівницю правильно, без каблучка на дзеркалі у склі заднього виду. 

Зараз моє ставлення до фемінітивів кардинально змінилося. Я думаю, що їх важливо вживати. Мені подобається, що це цікава мовна практика, я не дивлюся на це лише з точки зору гендеру. Як філологиня я отримую задоволення від створення нових слів або від того, що дізнаюся якісь нові слова. Хоча під час роботи на “Суспільному” до “членкині” було важко звикнути. Це не наймилозвучніше слово, і дуже багато хто збиткується з цього. Але мені навпаки здається, що це такий стейтмент, і я намагаюся всюди ці слова вживати, вважаю це хорошою мовною нормою. 

Тож зараз вас уже можна представляти як лідерку, а не як лідера? 

Так. Але на це пішов певний час. І було би брехнею робити вигляд, що цього не було. 

Скільки часу минуло після того інтерв’ю? 

Я думаю, років десять. 

Як ви думаєте, чому з членкині або посолки всі збиткуються, чому ці слова викликають такий шалений спротив навіть у тих, хто вважає себе великими знавцями української мови? 

Я не бачу спротиву. Я взагалі його не бачу в своєму середовищі, чесно кажучи. Навпаки – мої друзі, моє оточення намагаються вживати фемінітиви. Може тому, що це медійники, люди мистецтва, люди, для яких це близько, і які стоять на проукраїнській позиції. Для них це органічно. 

Але мені здається, що ми погано подаємо суспільству, наскільки це може бути класно. Я не знаю, як подають фемінітиви в школі й що на обличчях учителів у цей момент: захоплення тим, що ми можемо долучитися до новостворення або до відтворення старих традицій, чи вони теж роблять це із скепсисом, тому що самі для себе ще до кінця не усвідомлюють. 

“Коли ти граєш у чоловічі ігри і спілкуєшся із чоловіками, мізогінія завжди присутня”

Як ви реагуєте, коли фемінізм і гендерну рівність зводять до того, що жінкам не потрібно відчиняти двері або що феміністкам не треба допомагати нести щось важке, бо вони ж феміністки, а отже самі впораються?

Коли чоловіки хочуть проявити якусь агресію, зневагу до жінок, вони скористаються будь-яким способом, щоб не потримати двері чи не допомогти нести важке. А є чоловіки, які навіть не знають слова “фемінізм”, але поводяться як люди, із повагою щодо тих жінок, які тримають на собі тягар системи домашньої роботи абощо. Якщо чоловіки так поводяться (а це здебільшого чоловіки), то справа у їхньому вихованні, а зовсім не у фемінізмі. 

Бо якщо жінка сказала тобі про те, що вона прагне рівних прав, а ти кажеш “ну й неси щось важке сама”, то ти неправильно розумієш фемінізм. Ти неправильно розумієш себе. Це по суті прихована агресія – така реакція на фемінізм і на те, що хтось прагне прав. 

Із жінками буває інша ситуація. Якщо сказати “о, так ти феміністка!”, то дуже часто вони починають відхрещуватися і казати “це не про мене”. Попри те, що ось перед цим вона транслювала цінності фемінізму, але тепер нізащо це не визнає. Чому так?

Це страх. Страх прийняти всю відповідальність за те, що ти насмілилася попросити більше прав, взяти своє. Вони просто розуміють, на яку агресію наражаються люди, які кажуть “ми феміністи, ми розуміємо, що жінки – це люди, які мають рівні з нами права, мають право на рівні зарплати, на 50% обов’язків по дому…” 

І якщо жінка боїться назвати себе феміністкою, це не тільки тому, що вона боїться приміряти на себе якісь стереотипи, і не лише медійні. Бо це поняття теж тягають по всіх кутах і називають фемінізмом що завгодно – немає єдиного визначення, із яким би всі погодилися і розуміли, про що йдеться. Тому ці жінки просто ще й не хочуть ставати об’єктом агресії з боку інших.

Плюс свою роль тут грає внутрішня мізогінія, коли транслюється зневага до жінок незалежно від того, феміністки вони чи ні. Цьому якось можна давати раду? 

Коли ти граєш у чоловічі ігри і спілкуєшся із чоловіками, внутрішня мізогінія завжди присутня. І це є в дуже багатьох сферах.

Тобто “є ми – такі класні, серйозні, професійні. І є якісь дурепи з накачаними губами”. Жінки справді так говорять про інших жінок. І найбільше хейту якраз йде від жінок щодо жінок. Це ж існує, ми не можемо закривати на це очі.

Із цим треба боротися всередині себе щоразу, коли ти помічаєш ці думки. Так само, як ми помічаємо жінок, які відрізняються від нас… Сьогодні була в мене розмова – друзі обговорювали інтерв’ю однієї співачки для російських медіа. Я слухаю і розумію, що ми говоримо про неї інакше, ніж якби говорили про чоловіка, який намолов дурниць. Це такі подвійні стандарти. Ти не лише маєш мати якийсь певний вигляд, казати якісь речі, позиціонувати свої політичні погляди, але ще й відповідати якимось уявленням про те, як ти маєш це робити, будучи жінкою. І от як відчути, коли ти даєш негативну оцінку іншим, прибравши цей сексизм? Це реально складно – змінювати власну поведінку. Ми звикли бути поганими людьми в цьому плані, ми звикли бути несправедливими до жінок і навіть не помічаємо цього.

“Нам же всі з дитинства кажуть “будь скромною дівчинкою, поводься чемненько”

Чи траплялося, що ваші здобутки знецінювали просто тому, що ви жінка?

Мені здається, що так. Чоловіки краще подають себе і свої здобутки. Є таке навіть дослідження. І в книжці Шерил Сендберґ “Lean In” йшлося дуже багато про те, що жінки менш впевнено подають свої перемоги як свої перемоги. Звичайно, в мене в робочій практиці теж були такі випадки. Це доволі свіжі історії, тому мені б не хотілося їх озвучувати. Якось помітила, що так сталося, бо я недостатньо добре прокомунікувала, хто тут бос. Чоловіки сприймають таке як слабкість. І користуються цим. Але я зробила для себе правильні, як мені здається, висновки, і намагатимуся за таких обставин доносити до тих, хто оцінює результати моєї діяльності, що це були мої здобутки, не соромитися і не казати, що це перемоги моєї команди чи моїх людей. 

Фото: Д. Рибак

Здається, в цій книзі Шерил Сендберґ була дуже хороша цитата про те, що жінки, коли розглядають вакансію, навіть якщо вони на 70% відповідають заявленим вимогам, усе ще сумніваються. Чоловіки ж не сумніваюся, якщо йдеться про 30% співпадіння по їхніх навичках, можливостях і досвіду. Ми недооцінюємо себе. І це така вада. Бо нам же всі з дитинства кажуть “будь скромною дівчинкою, поводься чемненько”. Так виховували покоління жінок, яких виховували покоління інших жінок. 

Вас теж так виховували? 

Прямо в такий спосіб, напевно, ні. Моя прабабуся, наприклад, у 20-х роках пішла від чоловіка. Просто в один день зібрала речі, забрала дитину і пішла. Це не було типовою поведінкою в ті часи. Тому ні, мене виховали так, що ти вирішуєш, що буде з тобою, в тебе мають бути свої гроші, ти можеш встати і піти, на тебе не можна піднімати руку… 

Нещодавно якраз перечитувала щоденники прабабусі, де вона описувала епізоди домашнього насильства. Там не йшлося про фізичне насильство, але було сказано, що чоловік не дозволяв їй ходити в театр, не дозволяв навчатися. Вона мешкала в Києві з 1919-го по 1923 рік, здається…

Для мене це було дуже великим відкриттям насправді, що ні, в моїй родині так не було заведено. 

Але з іншого боку, “ти особливо не висовуйся, чи достатньо в тебе компетенцій” – ці питання завжди ставилися… Але все ж таки, мені здається, що жінки, які це промовляли, більше вкладали в ці слова материнську пересторогу. Тому що, коли я запитую якісь речі про жінок у своїй родині, то в мене в роду дуже багато самостійних жінок, які не давали себе образити і добилися чогось у житті. Насправді це дуже важливо – мати такі рольові моделі поруч. 

А якщо таких рольових моделей у родині немає?

Треба дружити з такими жінками. Читати про них. Знаєте, я всім знайомим дівчатам дарую книжки про жінок, які чогось досягли в науці. “Це зробила вона” — прекрасний двотомник, потім “Казки на ніч для дівчат-бунтарок”, “Сила дівчат”… Тому що я розумію, що це треба виховувати змалку. Бо коли тобі в дитячому садочку кажуть, що “ти ж дівчинка” або “ти ж хлопчик”, то треба переривати це відразу на першій фразі. І чим раніше ми будемо давати дівчаткам позитивний посил того, що вони можуть абсолютно всього добитися в житті, якщо будуть достатньо наполегливими і впевненими в собі, будуть співпрацювати одна з одною, допомагати одна одній, бути працьовитими й адекватними, тим краще. 

Фото: Ольга Закревська

“Як тільки тато заїкається, що “серед жінок немає науковців”, у нас відбувається лютий fight”

У вашій музичній кар’єрі був такий момент, коли один із відомих виконавців заявив щось на кшталт “твоє місце на кухні”…  

Навіть не один, чесно кажучи. На початку 2000-х взагалі відомих рок-гуртів із дівчиною було п’ять на всю країну і ще 20–30 невідомих. Я думаю, що кожна з вокалісток у 90-х і на початку 2000-х таке чула. Ми вистрілили в 2005-му. І я вже на той момент багато наслухалася – треба було контейнувати і не зважати, не звертати уваги. Добре, що фейсбуку не було, чесно кажучи, слава богу. 

Але я дуже добре пам’ятаю одну рецензію. Ми виступали в клубі в Києві. Потім через кілька тижнів у друкованому журналі вийшла рецензія на цей виступ. І там було написано, що вокалістка звучала так, ніби в неї критичні дні. 

Отакою була музична критика на початку 2000-х. Мені було 19 чи 21. І я оговтувалася, напевно, пару тижнів після цього. Потім довідалася, хто це написав. Зараз ця людина є прихильником групи, наскільки я розумію. Але тоді це був такий удар під дих. Бо ти не думаєш, що твою творчість будуть оцінювати ось так. 

Фото: Юрій Грязнов

Якщо напружитися, то можна ще щось таке згадати. Це таке промовисте, проте насправді таких випадків, напевно, були десятки. Але ти просто вчишся не звертати уваги і йти далі.   

Але є якісь критичні ситуації, коли треба давати відсіч?

Так, зараз я завжди даю відсіч. Звісно, ти не можеш поміняти думку людини, якщо вона так була вихована, сформована… Моєму татові 85 років. Він людина дуже старого гартування. І коли він тільки заїкається, що “…але серед жінок немає науковців”, у нас відбувається лютий fight із посиланнями в інтернеті. І я відразу кажу: навіть не починай зі мною це. Тому що ось фактаж, ось який вигляд має робочий день жінки… 

Але з рідними можна приділити цьому час. Якщо ж хтось незнайомий верзе щось дурне… Наприклад, таксист. То я скажу: а, так, дуже цікаво, а не підкажете, ваша мама отримує таку ж зарплатню, як інші її співробітники на робочому місці? Я ставлю уточнюючі питання. Це найкраща стратегія. Як правило, потім люди, самі собі відповідаючи на ці питання, починають про щось здогадуватися і щось підозрювати. 

Бо коли людина щось починає сама підозрювати, то треба її “підвісити” в цьому стані й піти далі. Це краще, ніж просто образити або сказати, що ти не правий. Це стосується і вакцинації, і політики й будь-якої іншої сфери. Бо ми не створені для того, щоб перевиховувати один одного насильницькими методами. Ми перетинаємося, обмінюємося думками і йдемо далі.   

“Це ще не усвідомлена істина — що жінки постійно розрулюють чужі потреби, а не свої”

Ви зараз навчаєтеся в Києво-Могилянській бізнес-школі на МВА. Як прийшли до цього і чому для вас це важливо? 

У мене був управлінський досвід близько п’яти років. Після Фундації Дарини Жолдак і Суспільного мовлення я зрозуміла, що мені потрібне якесь підґрунтя для більшої впевненості в тому, що моє уявлення про процесний менеджмент є правильним. І я дуже рада, що про багато речей, які мені інтуїтивно здавалися правильними, я отримала підтвердження у бізнес-школі. Про необхідність стратегії в першу чергу. Про організацію відповідальності, про корпоративні структури. Про якісь прості, але важливі речі, про які можна глибоко поговорити. 

Мені дуже подобається, як викладають маркетинг, і я брала окремий курс там раніше. А зараз із задоволенням ще раз занурилася. Мені це потрібно було для того, аби поглибити знання, і для того, аби дати собі відчуття, що я дійсно можу займатися цим серйозно. А ще для того, щоб подивитися на “Крихітку” по-новому. Тому що так, хобі. Так, ми щось там робили. Окремо від основної роботи. Але час нарешті подивитися на гурт як на бізнес-процес. І це надзвичайно розширює світогляд. 

А по-друге, спілкування із одногрупниками – це теж важливо.     

Серед них більше жінок чи чоловіків?

Більше чоловіків. Жінок троє (і двоє взяли паузу через декрет). І їхній досвід роботи, взаємодії в діловому світі надзвичайно цінний для мене. Тим більше, я дуже багато дізнаюся, як вони балансують сім’ю і роботу, як вони просувалися у своїх кар’єрах. І це завжди історії, які треба чути від інших жінок, що багато чого досягли. 

А чому, коли ми говоримо про баланс, то це обов’язково про жінок, а не про чоловіків? 

У нас зараз дуже багато в групі хлопців, у яких двоє-троє дітей. І ми говоримо про це. Так, є ті, хто традиційно доручає все дружині. А є дружини, які працюють. І треба балансувати. Мені дуже приємно чути, що багато хто з чоловіків визнає оцей величезний внесок, коли дружина прикриває тил і відстрілюється, відводячи дітей на гуртки, займається логістикою, менеджментом, закупками, аби чоловік міг будувати кар’єру. Мені здається, зараз більше чоловіків, які розуміють цей внесок. Розуміють, що це величезний шмат роботи. Можливо, не завжди розуміють, наскільки це виснажливо – постійно бути в режимі надання зворотного зв’язку іншим потребам, чужим потребам. Мені здається, це ще не усвідомлена істина – що жінки постійно розрулюють чужі потреби, а не свої. А про свої забувають. Але все більше чоловіків розуміють, наскільки для їхньої психіки важливо бути достатньо часу з дітьми і наскільки вирішення побутових питань є важкою справою.    

“Стамбульська конвенція – це про те, що жінки також люди, вони мають право на безпеку вдома” 

Я пригадую той яскравий флешмоб, який ви колись запустили на своїй сторінці в фейсбуку, коли популярні сексистські фрази, спрямовані зазвичай на жінок, адресували чоловікам…

Так, було. Я вже всього не пам’ятаю, але почалося з того, що ми на “Суспільному” проводили співбесіди. Було дуже багато кандидаток, і в якийсь момент чоловіки почали відпускати якісь шпильки й озвучувати оціночні судження. Типу “о, ця гарненька і ця нічого так”. І ми тоді почали так само коментувати чоловіків. Вони в якийсь момент заклякли, а потім почали говорити, що “дівчата, так не можна, припиніть”. А ми такі: та чому не можна? Яка дупка у цього класного кандидата, давайте його візьмемо! 

І коли чоловіки бачать це з іншого боку, то мені здається, що до них теж починає доходити, що це не ок. Це теж стратегія – застосовувати об’єктивацію до чоловіків. З одного боку, їм смішно, а з іншого – неприємно. У них з’являється легка-легка тінь розуміння, як це, коли тебе об’єктивують у такий зневажливий спосіб. 

Ви неодноразово долучалися до адвокатування ратифікації Стамбульської конвенції. Чому для вас це важливо?

Насильство потрібно зупиняти. Формувати нові патерни поведінки. Тобто, якщо вдома чоловік і жінка входять у якусь гарячу стадію конфлікту, коли хтось уже не може стримувати себе фізично, потрібно дати людям інструменти розв’язання цих конфліктів у спосіб, нешкідливий для обох. Потрібен законодавчий спосіб для того, аби дати зрозуміти, що такі речі більше не безкарні і в таких речей є назва, що це більше не є частиною нормальних стосунків. 

Тому що люди порушують правила дорожнього руху, коли не знають про них або коли ці правила м’які. Але правила мусять бути. І те, що ти не маєш бити жінку, – це ще не озвучене й ніяк не закріплене в свідомості правило.

Ні для кого не секрет, що існують злочини на ґрунті ненависті до жінок – до тебе можуть причепитися і вдарити тільки тому, що ти жінка. І потрібно дати суспільству ці законодавчі рамки, що це не толерується в Україні, що в нас є нові правила. 

Як країні, яка виходить із радянської парадигми, де людина була ніщо і її життя не цінувалося, нам потрібно відходити від цього якнайдалі. І  мені здається, що Стамбульська конвенція і її ратифікація – це якраз такий невеличкий натяк на те, що жінки також люди, вони мають право на безпеку вдома, а чоловіки мають знати про те, що гендерне насильство карається законом.  

“Кожному Талашку — по каталажці!”

Якщо ми говоримо про сексуальні домагання, чому це досі викликає в українському суспільстві нерозуміння і бурхливе обговорення в стилі “сама винна”? Наприклад, як із цією історією з відомим актором і викладачем Талашком, коли відразу посипалися коментарі в соцмережах, що це все вигадки, такого не може бути й дівчата самі винні в тому, що з ними так вчинили. 

Я так скажу: кожному Талашку – по каталажці! Насправді так суспільство пропрацьовує свою травму. Це страх залишитися поза суспільством, такі старі-старі архетипи. Говорять, що тебе по селу проведуть опозорену, виваляну в пір’ї. І от люди, які залишають такі коментарі, все ще бояться бути відкинутими суспільством, бути жертвами. У них дуже великий страх перед цим. 

Здається, у Марії Матіос є твір, у якому жінку зґвалтували, а чоловік після цього її за це побив. І оцей стереотип, що ти себе не захистила і сама в цьому винна, він суто чоловічий. Тому що чоловіки, вибачте на слові, тварини, вони хочуть виживати поруч із сильними цієї зграї.

І для них, коли ти маленька і беззахисна, ти, як не дивно, небезпечна. Бо ти не загризла того, хто на тебе напав. Значить, ти винна в тому, що вся зграя слабша і вся зграя біжить повільніше.

І мені здається, що оце “сама винна” – це іншими словами сказане “ми боїмося, що ти, не захистивши себе, потягнеш нас униз, і ми теж разом із тобою станемо жертвами”. Це моє особисте трактування, але я зчитую це так. І там далі нашаровується ще багато інших речей. Оце бути разом із кимось слабким і захищати слабких – це не для слабаків.   

І що з цим робити? 

Хороше питання, але в мене немає на нього швидкої відповіді. Все одно все зводиться до виховання. До того, що людяність – це не страшно, що слабкість – це нормально, що хлопці повинні мати гнучкішу, краще розвинену емоційну сферу, аби бути більш людяними. І це все так чи інакше впреться у те, що ми маємо стати новим суспільством із новими суспільними формами стосунків. 

Мені в цьому плані щастило. У мене не так багато було випадків, коли доводилося відбиватися. Я маю на увазі на роботі. Кілька років тому було два випадки, коли співробітники переступали межі. Це виглядало просто як тупість і нерозуміння контексту. Коли ти робиш великі очі або кажеш одне-два слова чи ставиш уточнюючі питання “перепрошую, а що це було?”. І все зупиняється. 

Але коли це переслідування, хижа поведінка, коли хтось намагається ізолювати, закрити, не дати пройти, фізично перешкоджає… Таке трапляється дуже часто, і мені здається, що поки жінки не будуть знати, що вони можуть “вдарити”, можуть зателефонувати юристу, можуть піти до ейчара і сказати, що виноситимуть це на загал, якщо там не проведуть роботу… Потрібно дати право голосу і дати всім розуміння, що це ненормально. Тут уже йдеться про культуру самих компаній. Із цим потрібно працювати. У цьому плані я вдячна кампанії проти сексизму “Повага” за те, що пішли назустріч і проводили тренінги для “Суспільного”. Що є програми, де можна з корпораціями працювати. Бо тут потрібна системна державницька робота зі всіма – від фармакологічних компаній до маленьких юридичних офісів. Це має бути частиною публічної політики.  

Матеріал підготовлено за підтримки посольства Федеративної Республіки Німеччина