Справа Дрейфуса, або Що робити журналісту, коли патріотизм осліплює націю?

У кожного народу бувають різні часи, але такі поняття, як людська мораль та відчуття справедливості не повинні мати відтінків, які змінюються залежно від умов. Так само, як і визначення людяності та прав людини не можуть трансформуватися під впливом подій. А нині в Україні трагічних подій, суперечливих людських історій більше, ніж достатньо. А межа між зрадою та перемогою надто тонка.

ОБВИНУВАЧЕННЯ

Кінець XIX століття виявився для Франції поганим часом. Поразки у війні з Пруссією, втрата Ельзасу-Лотарингії змальовували французьку армію не в найкращому світлі перед своїми співвітчизниками. Як наслідок, підсилені манією шпигунства та зростанням військової величі Німецької імперії, у війську процвітали брехня та розбрат.

У 1894 році у Парижі агент контррозвідки знайшов у смітнику німецького посольства документ, адресований німецькому дипломату, з переліком секретних записок французького командування. Хоча графологи і не дійшли згоди у тому, чиїм почерком був написаний документ, військова верхівка поспішила покарати “зрадника”. На цю роль якнайліпше підійшов капітан Генштабу Альфред Дрейфус: у низькому чині, без впливових знайомих, мав єврейське коріння.

Попри погрози слідчих, капітан не визнавав своєї провини. Тоді з відома Генерального штабу стався витік інформації, що втягнуло у судовий процес головного антигероя історії – пресу. Знайшлися видання (таких було більшість), які на всю Францію рознесли звістку про небаченого злочинця-єврея Дрейфуса, який продав Німеччині французьку армію.

Це звинувачення підняло хвилю антисемітизму у Франції: народ, який стомився від невдач та війн знайшов винуватця у всіх своїх негараздах. Додавши до народного гніву фальсифіковані докази, слідчі змогли заслати капітана на Острів Диявола відбувати каторгу.

ШЛЯХ ДО ВИПРАВДАННЯ

Найбільшу роль у виправданні засланого капітана зіграли три особи: журналіст Бернар Лазар, полковник французької армії Пікар та письменник Еміль Золя.

Саме відкритий лист Золя “Я звинувачую” (13 січня 1898 р.) став причиною перенесення справи на новий рівень обговорення. Публікація праці письменника, у якій він звинувачує владу в антисемітизмі, розповідає про злочинні методи допитів, фальсифікацію доказів та про сліпу згоду військової верхівки на маніпуляції судочинством, обурила французів.

Піддавати сумнівам чесність армії (яка вже і без того наробила помилок), ставати на захист єврея при тодішній суспільній напрузі здавалося зовсім необов’язковим, непотрібним, мовляв: “Що з того, що якийсь єврей зогниє на острові, і без того є про що думати”.

Щоб уникнути ув’язнення за наклеп, Золя виїжджає до Англії, а у Франції тим часом починаються єврейські погроми: грабують крамниці, беруть в облогу синагоги, нападають на євреїв просто на вулиці. У багатьох містах (Нанті, Нансі, Ренні, Бордо, Мулені, Монпельє, Ангулемі, Турі, Пуатьє, Тулузі, Анже, Руані, Шалоні і Сен-Мало) кількість “повстанців” перевищувала 4 тисячі. Звісно, в це число не входять всі ті люди, які, дивлячись на погроми, вітали співвітчизників і на вітання “Смерть євреям!” поважно кивали головою.

Після публікації “Я звинувачую” про справу заговорили інтелектуали й урядовці, проте все це було б не можливим без Бернара Лазара та полковника Пікара, які знайшли справжнього шпигуна, підготували докази і не дали справі зупинитись до того, як в неї втрутився публіцист.

І письменник, і журналіст, і військовий діяли в умовах суспільного тиску, всупереч очікуванням оточення, керуючись тільки власним відчуттям справедливості та бажанням її перемоги, чекати якої довелося довгих 12 років.

ПОВТОРНИЙ ВИРОК ТА РЕАБІЛІТАЦІЯ

У 1898 році знайдений полковником Пікаром зрадник (майор Шарль Естаргазі) втік за кордон. Справу було вирішено переглянути.

Здавалося б, перемога в кишені: всі докази зібрані, справжній злочинець врятувався втечею. Проте рівень шовінізму населення досягнув небувалих масштабів, противники виправдання Дрейфуса влаштували пекельні умови для перегляду справи: зривали засідання суду, платили найманцям за замахи на адвокатів. Суд поступився: капітана визнали винним.

Ситуацію врятував нещодавно обраний президент, який помилував військового “за станом здоров’я”, цілковитого ж виправдання Дрейфус та його захисники дочекалися лише в липні 1906 року.

ХТО Ж ГЕРОЙ?

Справа, здавалося б, закінчилась успіхом, але… що ж робити журналісту, коли нація втрачає глузд? Читаємо далі свідчення очевидців.

Так, в одному з передруків відкритого листа Еміль Золя напише: “Одне я відзначу на цих перших сторінках – професіонала, романіста (мене) передусім спокусила й екзальтувала подібна драма (справа Дрейфуса). Співчуття, віра, жага істини й справедливості – це все прийшло пізніше”.

Як бачимо, у цій справі письменника зацікавила сама історія, можливість стати учасником і відчути “драму” повною мірою, пошук справедливості був уже вторинним мотивом.

Бернар Лазар був євреєм і завжди визначав себе за національністю, захищаючи капітана. У листі до міністра юстиції він писав: “Хай говорять, що перший, хто говорив, перший, хто став на захист мученика-єврея був єврей, єврей, котрий страждав у своїй власній плоті через кров і страждання цієї безневинної людини, єврей, який знав, до якого знедоленого, нещасного народу-парія він належить і який із цього розуміння виніс снагу боротися за справедливість та істину”.

Справедливість займала вище місце у мотивах Лазара, ніж у мотивах письменника, але все ж: він був євреєм, який у “чужій” країні став на захист свого народу.

Та як не дивно, серед письменника, репортера і військового, саме поведінку військового ми обрали за приклад у той час, коли нація втрачає глузд. 

Саме полковник Пікар, будучи спочатку, як і багато інших військових, переконаним у вині Альфреда Дрейфуса не покинув справи і змінив свою думку під час розслідування. Він знайшов справжнього винуватця, а коли командувач штабом сказав йому: “Яке тобі діло до того, що єврей гниє на Острові Диявола?”, Пікар відповів: “Генерале, що ви кажете? Це огидно. Я ні в якому разі не заберу цю таємницю з собою в могилу”.

Полковник не покидав надії добитися справедливості, цим він зажив собі ворогів у армії і до кінця слідства над Дрейфусом також тримався під вартою. Його дії розцінювались побратимами як зрада, проте полковник був вірний обов’язку і, ризикуючи кар’єрою та свободою, довів справу до кінця.

…Коли нація захлинається власним патріотизмом, журналіст, як це робив військовий Пікар, повинен відмежуватися від емоцій і зберігати холодний розум. 

У кожного народу бувають різні часи, і умови можуть набувати різної форми, форма ж справедливості завжди одна: вона або є, або ні.

За матеріалами ЗМІ, фото lechaim.ru

Стаття підготовлена в рамках курсу “Правозахисна журналістика” Інституту журналістики КНУ імені Тараса Шевченка