“Як везуть в Оскол, то це надовго”: цивільний з Харківщини провів вісім місяців у російському СІЗО, де тримали також азовців

Країна-агресор продовжує незаконно утримувати українців у більш ніж 100 місцях неволі. Вони розташовані як на території Росії, так і на тимчасово окупованих територіях. У російських в’язницях перебувають в одній камері військовополонені та цивільні. Останніх безпідставно затримують, постійно переміщують та позбавляють волі. За нормами міжнародного гуманітарного права взяття в заручники цивільного населення під час збройного конфлікту є воєнним злочином, а його незаконне ув’язнення – злочином проти людяності.

В одній з таких в’язниць, а саме в Старому Осколі Бєлгородської області (РФ), утримували вісім місяців Олександра з Харківщини. Коли чоловік намагався виїхати з окупованих районів до Уразово (РФ), його затримали представники ФСБ. Після цього Олександр зазнавав психологічного тиску та тортур: його постійно били, катували струмом, погрожували розстрілом та підвішували за ноги. Потім Олександра перевезли до Валуйок (РФ), де змусили підписати зізнання про “коригування вогню”. Звідти етапували до СІЗО в Старому Осколі, де він змінив чотири камери.

Разом з Олександром у цій в’язниці перебували як цивільні, так і військовополонені, зокрема захисники з “Азовсталі”. Охоронці та спецпризначенці продовжили всіляко знущатися з Олександра, а слідчі постійно викликали на допит. Через вісім місяців його відвезли до Колотилівки й відпустили.

Олександр розповів ZMINA про те, в яких умовах, кого саме та за що утримують у Старому Осколі.

Рештки односельця через пів року знайшли в посадці

Олександр пригадує, що російські війська дуже швидко зайшли до Куп’янського району. Місцеві мешканці навіть не зрозуміли, що насправді відбулося, тому ніхто не виїжджав. Після окупації зросли ціни на продукти, зникла електроенергія, мобільний зв’язок та інтернет.

“Коли ми поїхали до Куп’янська по продукти, то побачили, що біля адміністрації вже стоїть російська техніка та окупаційні війська починають свої умови ставити. Наш мер (Геннадій Мацегора. – Ред.) продався. 1 березня проукраїнський мітинг був. Люди виходили, які проти були. Потім, з часом, коли в них у Куп’янську налагодилася ця вся система, люди, які були проти, почали або виїжджати, або змінили свою думку”, – каже чоловік.

2 вересня, під час звільнення Харківщини, російська армія почала тікати з Балаклійського до Куп’янського району. Олександр пам’ятає, що протягом трьох-чотирьох днів від кількості перевезеної техніки в них асфальтована дорога перетворилася на “ґрунтову”. 

“Росіяни вже почали закріплятись у нас… За нашим селом стояла артилерія і цілодобово – бух-бух-бух… Під’їжджав до двору “Град” і починав у бік Куп’янська залп давати. Горіти починало все… Вертольоти, літаки літали по кілька разів на день… Вертольоти скидали теплові пастки… Я потім, коли виїхав, побачив, що сталось із сусідніми селами”, – згадує він.

За його словами, багато людей підірвалися на російських мінах, які ті скрізь розкидали. 

Рештки односельця Олександра, який випадково переплутав росіян з українцями й почав їх вітати, через пів року знайшли в посадці за 4–5 кілометрів від населеного пункту. Тіло було в такому жахливому стані, що його складно було ідентифікувати.

“Я бачив, як мого сусіда завантажили в машину і повезли. Він вийшов, вони почали спілкуватись, він ззаду сів, а двоє вояк збоку. Є інформація, що він сидів у Троїцьку Луганської області. Там тримали односельця. Кажуть, що там людей сильно катують”, – розповів Олександр.

Згодом окупанти почали грабувати місцеві будинки, виносячи звідси всі продукти та речі. У деяких покинутих оселях вони селилися.

Уразово: “За ноги підвішували. Казали: “Повисиш, подумаєш”

Олександр не виїжджав зі свого села, бо до останнього вірив, що українська армія його ось-ось звільнить. Але, на жаль, цього не відбулося, і частина території Харківщини залишилася під російською окупацією. Зокрема, населений пункт, у якому проживав чоловік. Не бажаючи залишатися там, він вирішив звідти виїхати.

13 квітня 2023 року він своїм ходом рушив до прикордонного пункту села Піски (Україна) в бік Логачовки Бєлгородської області (РФ): 

“Логачовський пост був повністю розбитий. Наші добре там постаралися. І російські прикордонники переїхали на Уразово (Бєлгородська область РФ). В Логачовці прикордонник виліз із бліндажа, позбирав вимкнені телефони, паспорти. Зібралася колона, “газелька” попереду виїхала, і ми поїхали в бік Уразово. Там у них магазин стоїть на п’ятачку, де оформляли людей”.

Фото: КПП Логачевка РФ

В Уразово російські прикордонники після огляду машин усіх пропустили, окрім Олександра, якому сказали під’їхати до магазину. Перед цим туди приїхала “газель”, з якої вийшли чотири спецпризначенці в балаклавах. Коли Олександр зайшов усередину, то побачив там великий зал, де прикордонники оформлювали людей. Там же працювали представники ФСБ.

“Я відкриваю двері, і переді мною стоїть дядько, трохи вищий за мене, в балаклаві. І одразу – удар у перенісся. Я падаю назад, а ззаду мене штовхає інший. Вони взяли мене за руки й потягли до підвалу. Кричать: “Хто такий цей! Ти навіщо їжаки (протитанкові. – Ред.) варив? Ти навіщо здавав?” Спочатку мене до стільця прив’язали, почали мене бити по тілу, по обличчю”, – пригадує Олександр.

У підвалі, куди привели чоловіка, стояв стіл літерою П, за яким сиділи росіяни в балаклавах. Хтось із них тримав кийки, хтось із них бавився ножами, а хтось чистив автомати або пістолети. Один з них сказав: “Ти зрозумій – якщо ти почнеш затинатися, то почнеться вистава”.

Після цього окупант пересмикнув затвор автомата і сказав Олександру: “Зараз ногу прострелю. Вибирай яку: ліву чи праву?” Чоловік відповів: “Ліву давай”. Після цих слів окупант сів за стіл і почав допит. Олександра питали про те, де він проживає, ким працював, чим займався під час окупації тощо. Якщо чоловік щось белькотів собі під ніс, його одразу починали бити. Під час “бесіди” він помітив, що в підвалі лежали біти та “тапік” (польовий телефонний апарат, який окупанти використовують для катування струмом. – Ред.).  

“Струм під’єднували через праву ногу, ліву руку, серце. Водою з пляшки поливали. За ноги підвішували. Кажуть: “Повисиш, подумаєш”. Вони брали ремінь безпеки з автомобіля, робили з нього удавку і на таль з ланцюгом (ланцюгову лебідку. – Ред.) чух-чух-чух – підіймали вверх і підвішували”, – з болем у голосі пригадує чоловік.

Росіяни знущалися з Олександра цілу ніч: постійно допитували, били струмом чотири рази, застосовували електрошокер, гамселили бітою та підвішували за ноги. Потім принесли плоскогубці й лякали тим, що вириватимуть зуби.

“Видалив я все з телефона. Вони в підвалі мій телефон ввімкнули й усе відновили: всі листування та дзвінки. Мене впіймали за передання даних: що писав, скільки танків поїхало, скільки авіації й вертольотів пролетіло. Я підтвердив: “Да, це я писав”, – розповідає чоловік.

Після цього знущання припинилися. Чоловіка залишили в підсобці, на стінах та підлозі якої були сліди крові, без води та їжі. До Олександра приставили чергового, який за ним наглядав. Його тримали постійно в кайданках, коли треба було до туалету, говорили: “Сци в черевик”. 

“Наступного дня росіянин почав мене залякувати: “Хочеш – ми тебе додому відпустимо?! Зателефонуємо пацанам, які в селі стоять, яких ти поздавав. Дорога довга, ліс…” Вони хотіли на мене стільки повісити… Я відмовлявся і казав їм: “Я цього не робив!” Вони: “Якщо ти відмовляєшся говорити – он болото, вивеземо. Нам сказали, що ти це робив”. У селі всі розповідали про кожного”, – ділиться спогадами Олександр.

 Валуйки: “Відходимо на 10 метрів і стріляємо тобі в потилицю. Я снайпер – не промажу”

Наступного дня Олександра привезли до поліцейського відділку у Валуйках (РФ) для підписання зізнання. Його тримали в залі та приставили охоронця, якому наказали стріляти на ураження, якщо Олександр спробує тікати. Черговий, за його словами, був з Алчевська. Він розповідав чоловікові, що “за України були злидні”. 

До цього Олександр весь час перебував у шапці, обмотаній скотчем, та зі скутими позаду руками.

Чоловік спав на одній з парт, які стояли в приміщенні. Тоді ж йому дали воду та рибу з гречкою: “Їхній сухпайок. У тюрмі й то краще годували. Якщо вони оце їдять – я розумію, чому вони такі злі”. 

Пізніше до кімнати зайшли двоє в балаклавах і знову почали йому погрожувати: “Якщо ти всю правду нам не розповіси, ми тебе ввечері застрелимо. Виведемо на вулицю, дамо цигарку та відімкнемо один наручник. Відійдемо на 10 метрів і вистрілимо тобі в потилицю. Я снайпер – я не промажу. Це буде вважатися як спроба втечі. А так тебе треба годувати, розслідування вести”. На це Олександр відповів, що він більше нічого не знає і сказати йому нічого.

Цього разу росіяни не застосовували до українця струм, а обмежилися побиттям. Наприклад, могли дати по потилиці або вдарити стільцем по спині. Під час допиту вони йому розповідали, скільки окупантів загинуло через таких, як він. 

“Я вже був весь синій. Мені легше сказати, що не боліло, ніж боліло. Просто пам’ять трохи втрачав, але свідомість ні”, – уточнює він.

Карцер у Старому Осколі. Коли спецпризначенці зламали ніс, слідчий кричав: “Що ви зробили? Я ж казав – бити туди, де не видно!”

15 квітня йому повідомили, що він поїде до Бєлгородського СІЗО, де ним займатимуться “серйозніші люди”. Якщо він їм розповість усе, як вони хочуть, то, можливо, його відпустять додому. Коли ж приїхав автозак, з’ясувалося, що Олександра везуть до Старого Оскола (РФ). Після почутого охоронець йому сказав, що якщо його везуть до Оскола, то він у Росії надовго.

 “Я всю дорогу їхав з натягнутою шапкою на обличчі. Чую, що ми кудись заїжджаємо: починають собаки гавкати. Я зрозумів, що потрапив куди не слід. Відчиняються двері, і, щойно одна нога ступила на землю, мене підхоплюють за руки… Там мене били добряче – по ребрах, нирках, печінці, ногах. По голові не били. Мене одного привезли, і до мене ж найбільша увага. І кожному хочеться вдарити. До російського зека вони, непевно, краще ставляться, ніж до українця. Для них ми – нацисти. Хоч зброю тримав, хоч не тримав”, – каже Олександр.

Під час “прийомки” Олександра били електрошокером, кийками, ногами та кулаками. Найболючішими були удари тих, хто носив тактичні рукавички. Але тут усе залежало від зміни, що чергувала. Одні спецпризначенці “працювали” лише руками, інші били кийками, а дехто застосовував електрошокер. 

Найжорстокішими були москвичі, які могли до смерті забивати людей. Росіяни заходили до камери без будь-якого попередження та натовпом гамселили українців, поки ті не ховалися під ліжка. Таке “перевиховання”, як це називали росіяни, проходив протягом місяця-двох кожний, кого привозили.  

Чоловікові про це розповідали військовополонені.

Далі спецпризначенці влаштували для Олександра так зване знайомство зі стінкою. Його щосили вдарили головою об стінку, зламавши водночас перенісся. Наступного дня в нього з’явився на носі горб та синці під очима.

“Слідчий побачив, вибігає і каже тому спецпризначенцю: “Що ви робите? Ви бачили? Ви його щас угробите!” Почали вони між собою говорити: “Харош займатися таким. Я ж казав – там, де не видно!” Типу, бити під одягом”, – пояснює він.

Олександру не видали “тюремну робу”, а залишили в одязі, який був на ньому. І лише в липні дали тюремну уніформу.

Його посадили до одиночної камери, яка містилась у підвалі. Того ж дня до карцеру прийшов слідчий і сказав: “Якщо ти будеш ламатися – будеш балакати з маскарями”. Типу, зі спецпризначенцями. Вони ж у масках ходять, бесіди проводять по нирках, по печінці, маски-шоу влаштовують. Маскарі”. Далі слідчий йому сказав, що в понеділок у нього “починаються бесіди”.

Здебільшого слідчі між собою не спілкувались і заходили до карцеру поодинці. Спочатку допитував один, а потім інший. Вони всі казали одне й те саме: “Тобі років 40 світить за твої злочини, якщо все буде доведене”. Окрім тюремних слідчих, до нього приїжджали “знайомі” правоохоронці з Уразово та Валуйок.

“Людині можна будь-що пред’явити. Якщо ти прив’язаний, а він біля тебе стоїть з гумовою палицею чи шокером. Те, що вони понаписували, не підтвердилось. Єдиний доказ – знайдене листування в телефоні”, – каже він.

Протримавши Олександра чотири доби в карцері, його щодня водили до і після обіду на допит. Коли бранця вели коридорами в’язниці, його ставили обличчям до стінки в зігнутій позі й били по ногах, нирках або печінці. Після таких “прогулянок” у нього боліла шия, ребра та ноги.

У карцері в туалеті було вічко, в яке постійно зазирав охоронець, щоб стежити за тим, аби людина не наклала на себе руки.

Перша загальна камера: з азовців, танкістів та артилеристів дуже сильно знущались

Потім Олександра перевели до загальної камери, де окрім нього сиділо ще троє людей – один цивільний і двоє військових. Останні були бійці, які вийшли із заводу “Азовсталь”.

“В Оленівці перебували. І з букви А по букву К всіх відправили на Старий Оскол. Серед них були як звичайні солдати, так і офіцери. З азовців, танкістів та артилеристів дуже сильно знущались. Для них вибирали найжорстокіші покарання. Знаю, що одного полковника, який був з нами, відправили на суд у Москву. Його навіть з трапа літака скинули. Він там ребра поламав”, – додає він. 

Чоловік пригадує, що одного з військовополонених судили в “ДНР” за тероризм. До нього постійно приносили якісь папери, де він розписувався про те, що не може прибути на судове засідання, бо боїться за своє життя. У листопаді 2023 року військовослужбовця перевели до іншого місця утримання.

“Азовсталівців з Оскола кудись відправляли. Я не знаю куди. Росіяни кричали: “Ви їдете додому, їдете на обмін!” Але по факту, я так зрозумів, додому ніхто не поїхав”, – з гіркотою в голосі каже Олександр. 

Як розповіли бійці “Азову” Олександру, з жовтня 2022 до лютого 2023 року представники пенітенціарної установи постійно застосовували репресивні методи: вривалися до камер, нещадно били, використовували електрошокер, нацьковували собак. Згодом ставлення до вʼязнів покращилось і їх стали менше бити. На їхню думку, це було пов’язане зі зміною ситуації на лінії фронту, коли росіяни зрозуміли, що воюють із професіоналами. 

В’язні зверталися до всіх працівників пенітенціарної установи на “ви” або “гражданін начальнік”. Після ранкової “переклички” в камері проводили КТХ – контрольно-технічний огляд. Охоронці палицею простукували стіни та оглядали ліжка зі скрученими матрацами.

“Коли я не зміг зробити свою першу доповідь як слід, старший зміни мене питає: “Ти що, не знаєш, як представляти треба? Виходь!” А в мене за спиною скуті руки, і спецпризначенець починає мене по ребрах бити. І той потім каже: “Щоб до завтра вивчив”. І я вчив”, – розповідає бранець про перше чергування в СІЗО.

Також російські наглядачі двічі на місяць проводили, як вони самі називали, “шмон”. Усі ув’язнені роздягненими стояли вздовж стіни в позі “зірочки”, а охоронці тим часом оглядали їх та їхні речі.

“Били, тільки коли спецпризначенці були. Коли виходиш у коридор, ранкова-вечірня перевірка, під час КТХ, на бані. Ну вони ще два місяці мною займались. Кожного разу виходиш – і вже заляканий був… Коли чуєш, що ідуть і камера відкривається, вже знаєш, що добряче отримаєш. Могли по ногах, ребрах пару разів дати, чи в бані піджопник… Вони вже там розважались”, – вважає Олександр.

Окрім побиття, адміністрація в’язниці саджала непоступливих та неговірких людей до “гумової камери”. Її площа була метр на два, а стіни оббиті чимось м’яким. Там не було ані туалету, ані інших предметів.

“Тебе туди заводять голяком, і ти там стоїш 16 годин. Заходять – і тебе там шокером… Ти в туалет навіть не можеш сходити. Скільки ти там можеш просидіти? Якщо вони бачать, що ти не хочеш нічого розповідати… Вони відправляють туди, в гумову камеру. На два, на три дні. Хтось тиждень там був. Це страшно…” – з жахом згадує чоловік.

За підрахунками Олександра, в осколівському СІЗО утримували близько 250 людей. Здебільшого до пенітенціарної установи привозили від 5 до 10 осіб і лише у 2023 році доставили близько 46 осіб із села Макіївка Луганської області. Вони розповіли, що в Луганському СІЗО, де їх до цього тримали, окупанти вбили поранених, щоб з ними не возитися.

“Їх дуже сильно били: тапіком, зуби висмикували. Жахливі речі там відбувалися, оскільки побиття здійснюються “м’ясниками”, – з жахом згадує він. 

В’язні голили один одного дешевим станком, який був у в’язниці на вагу золота. Милися звичайним милом у холодній воді, а речі прали господарським. Ще їм усім видавали на весь термін ув’язнення зубну пасту та щітку.

“І раз на місяць змінювали туалетний папір, бруски туалетного і господарського мила. Мило ще можна було взяти на бані”, – описує тюремний побут чоловік.

Митися водили до душової кімнати. Перебувати в ній можна було мінімум 40 секунд, а максимум хвилину. Якщо в’язням після бані видали форму малого розміру, то її можна було поміняти в камері. Під час купання до них часто застосовували електрошокер. 

“Якщо першою заходила твоя камера, то там ішла холодна вода, а коли ти заходив у середині або останнім – була тепла”, ­– пояснює Олександр.

Годували тричі на день – кашами та супами без м’яса. У кожного українця була своя миска та ложка. Ще кожному в’язню видавали чорний хліб із цвіллю та піском.

“Я 20 кг там втратив. Зараз уже набрав вагу. Я з дому виїхав – був 106 кг, а приїхав – 86”, – каже він.

Фото: facebook/Олександр Чоков. м. Старий Оскол, РФ. СІЗО №2.

Усім в’язням дозволяли писати листи додому, але, як потім з’ясував Олександр, його листи так і не дійшли до адресата.

“Деякі рідні отримали листи вже після того, як їх перевели в інші місця неволі”, – додає Олександр із сумом у голосі.

Щомісяця увʼязнених – як військових, так і цивільних – переводили з однієї камери до іншої. Олександра та ще одного військовополоненого залишили в старій камері, а до них перевели двох цивільних. Одного з них незаконно затримали за посилання на гарячу лінію “Хочу жити”, яке вони знайшли в його телефоні. Іншого – за продаж самогону та звинуватили в співробітництві із ЗСУ.

“Був ще мужик, якого забрали за два сухпайки, його звинуватили в мародерстві. Він пенсіонер, йому 70 років. В 70 год діда забирати в таке місце, де 16 годин не можна ні лягти, ні обпертися навіть… Ти сидиш на твердому 16 годин і 8 годин спиш”, – пояснює він.

Друга загальна камера: коли бранець просив якусь пігулку, його били електрошокером

Згодом Олександра перевели до камери, яка містилася в тюремному підвалі. Окрім нього та ще одного цивільного, там перебувало п’ять військовополонених, серед яких були азовці та бійці з інших підрозділів.

Цивільного, який сидів з ним, затримали в селі Колотилівка Бєлгородської області. Він виїхав з ТОТ до РФ, а потім планував заїхати через Сумщину до України.

“Чого не їхав у Європу? Хотів заощадити. Я зараз не знаю, де він, може й там перебуває. У нього в телефоні знайшли листування”, – каже він.

У “новій” камері було холодно через відсутність опалення та великі щілини у вікнах: “Ніхто нічого не робить. Всім байдуже, як там живуть. Весною холодно, а літом жара. А грибок – у кожній камері був”.

За словами Олександра, лікарів ніхто не бачив і медичної допомоги ніхто не надавав. Ба більше, коли бранець просив якусь пігулку, його били електрошокером.

“Чесно – ми охоронців навіть не бачили. Ми ж з опущеною головою ходили. Ми їх за голосами знали. Коли вони в нас питали: “До лікаря питання є?”, ми відповідали: “Ніяк ні!” Навіть якщо в когось були – ніхто не хотів мати з цим справу. Приходив черговий і казав: “Буде перевірка, і щоб у вас не було ніяких питань. Ви зрозуміли? Якщо в кого будуть запитання – прийду зі спецпідрозділом”, – розповідає чоловік про медичну допомогу.  

Окрім українців, з Олександром сиділи двоє молодих росіян (20 та 23 років відповідно). Один з них був з Нефтеюганська Ханти-Мансійського автономного округу, а інший із Саратова. Вони, за їхніми словами, хотіли служити в Російському добровольчому корпусі (РДК) і для цього перетнули російсько-український кордон з боку Харківської області.

“Не бігти ж у бік Вовчанська! Там, де російських військових багато. Він (один з росіян. – Ред.) каже: “Я 7 кілометрів не добіг”. Просто автобус із військовими стояв, які підійшли до нього і кажуть: “А що ти тут робиш?” Він відповів: “Та гуляю”. А ті йому: “А що ти гуляєш посеред поля? Ти нормальний? З рюкзаком?” Вони його відкрили – а там шалики “Металіста”, “Динамо Київ”, всі діла…” – сміючись, розповідає Олександр.

Чоловіка дивувало те, що вони, не бувши військовими, хотіли пішки пройти незнайому заміновану місцевість. На це росіянин йому відповів: “Я бачив, як би це смішно не звучало, як міни знаходять саперним щупом. Я взяв із собою шампур”.

За словами росіян, вони хотіли “налагодити життя”, бо їм не подобалося в РФ. Чоловіки нібито повірили заохоченням української сторони й вважали себе невинними. Як стверджує Олександр, в Осколі їх постійно “пресували” на коридорі та називали зрадниками.

Олександра та інших цивільних з Харківщини знімали російські пропагандисти. На запитання одного з них, чому він тут перебуває, чоловік відповів: “За передання даних про місце розташування російської техніки РФ та всього особового складу”.

В’язні з їхньої камери не працювали, але деяких полонених змушували робили дармовис для ключів. За це їм привозили тютюн і давали більше їжі.

У спецблоку тримали людей, яким загрожувала смертельна небезпека

У другій камері Олександра, ще одного українця та двох росіян протримали тиждень. Потім їх перевели до спецблока. У ньому здебільшого тримали людей, яким загрожувала смертельна небезпека (тобто їх могли вбити інші в’язні). До нього мав доступ лише наглядач, який там чергував. У камері були подвійні двері, що зачинялися на електронний замок. Також там була сигналізація та ґрати. Перед спецблоком були ще одні двері.

У камері, розрахованій на шістьох, розміщувалось вісім чоловіків – як цивільних, так і військовополонених. Спали в’язні на двоповерхових ліжках. Напроти них була ще одна камера, де утримували чотирьох осіб, з якими вони не контактували.

“У спецблок відправляли людей, які бояться за своє життя. Це я так розумію. А ми там сиділи для того, щоб він не пустував. Чисто для начальства”, – вважає він.

Бранців, які сиділи в спецблоці, виводили на прогулянку та в лазню останніми. Годували їх теж після інших. Однак українці могли там робити все що хотіли: сидіти на підлозі, сміятися та кричати.

Серед восьми ув’язнених був 18-річний росіянин з Іваново: “Місто наречених. Це за Москвою… – жартує Олександр і продовжує: – Росіян там часто возили на Бєлгород. То туди, то сюди. Їх трьох тягали. Незрозуміло, щось із ними було. Вони різними такими питаннями цікавились: “Чи ти стріляв? А чи ти те робив?” У нас був випадок: проти людини ніякі кримінальні справи не заводили, а потім вона з росіянами посиділа – і хлоп, а на неї вже справу відкрили”. ­

В одного військовополоненого, якого теж утримували в спецблоці, праву руку посікло осколками.

“У нього рука була холодна, кровообігу не було. Видно, нервові закінчення зачепило. Деякі осколки застрягли в руці, а російські лікарі сказали, що не будуть витягати. Вже як додому прийдеш, хай тобою займаються”, – додає він із сумом. 

Третя камера: “Ще раз твою харю тут побачимо – розстріляємо”

Зі спецблока Олександра перевели знову до звичайної камери, де він спочатку сидів із двома українцями та одним росіянином. Згодом він залишився з трьома вже “знайомими” йому громадянами РФ. Там він пробув три місяці.

“Вони часто грали в шахи. Я з ними майже не спілкувався. Я ходив туди-сюди по камері, то книжки читав, то ще щось… Раз на місяць викликали на допит. Питали, чи я щось згадав. Я вже все, що розповідав, вже все забув”, – стверджує він.

На кожну камеру видавали свою настільну гру – шашки, шахи або доміно. Мінятися ними було заборонено. 

Фото:atlas.ru. СІЗО №2 Старий Оскол

19 грудня 2023 року (в день Святого Миколая) через внутрішній телефон Олександру та іншим вʼязням наказали вийти з камери разом з речами. Він припустив, що його, напевно, етапують до іншої в’язниці.  

“Я зібрався, матрац скрутив, всі свої речі склав. Там же бушлати видали і всі діла”, – переповідає він.

До камери зайшов наглядач. Він обшукав чоловіка і наказав взяти із собою речі та йти за ним. Дорогою Олександр зрозумів, що його ведуть до “каптерки”, де зберігаються речі незаконно ув’язнених. “Гардеробник” запитав у чоловіка прізвище, витягнув з мішка його речі та наказав узимку переодягатися в осінній одяг.  

“Він усі мої пожитки витягнув. Тоненькі штани, носки, кросівки. Одним носкам і трусам уже було вісім місяців. Футболки не було, вона повністю розлізлася. Я без неї був. У мене була тоненька кофта і курточка, – він показує діряву куртку, у якій його затримали, і додає: – Я її виправ і залишив, поки не куплю іншу”.

Потім його привели до лікаря на огляд. Під час огляду той йому сказав: “Ти звідси їдеш. Голову підійми, хоч на нас подивишся на прощання”. 

Також під час “прощання” працівники СІЗО сказали Олександру: “Ще раз твою харю тут побачимо – розстріляємо”.

 “Що ви хочете сказати наостанок? Привітайте всіх із днем чекіста”

Коли Олександр запитав в одного з охоронців, куди його везуть, той відповів, що по нього приїхав його слідчий. Олександра вивели назовні, посадили до автозака та нарешті дозволили підняти голову. 

Чоловіка привезли до міста Бєлгорода, як він припускає, у ФСБ. Його завели до якогось приміщення, поставили біля стіни, зняли з голови шапку, а з рук кайданки, які одягнули перед цим. Піднявши голову, він побачив перед собою відеокамеру, а біля неї літнього чоловіка в піджаку. Той почав зачитувати текст із папірця: “Ви той-то і той-то, ви звинувачуєтеся за 276 статтею, шпигунство. В період із 24 лютого 2022 року до квітня 2023 року ви дискредитували війська РФ.”

“Він ще якусь статтю мені зачитав. Потім каже: “Ви згодні з вироком?” Я кажу, що да. “Ви каєтесь?” – “Да”. – “Що ви хочете сказати наостанок? Привітайте всіх із днем чекіста”, – переповідає останнє спілкування з російськими спецслужбами Олександр.

Після цієї сцени камеру вимкнули, незнайомець кинув папірці на стіл та пішов геть. Олександру повернули документи, чоловічий клатч і телефон та без кайданків вивели на вулицю. Там він запитав у слідчого, що буде далі. Той відповів, що його відвезуть до Колотилівки й відпустять. Росіянин попередив Олександра, що якщо він вдруге до них потрапить, то живим не залишиться:

“Він сказав: “Роби що хочеш, але більше не попадайся. Буде тобі дуже погано. Ти, скоріше за все, навіть до суду не доїдеш. Максимум до наметового містечка”.

Слідчий, водій, військовий і Олександр сіли до “патріота”. Один з них наказав йому натягнути на обличчя шапку, щоб він потім “не розповів своїм танкістам, куди наводити артилерію”.  

Прикордонні наметові табори: “Якщо будеш виламуватися – одразу тебе можуть задвухсотити, кинути десь у річку”

Конвоїри, які везли Олександра до російсько-українського кордону, розповідали йому, що в Росії є 13 таборів для військовополонених. І найбільше таких установ розташовано в Бєлгородській області. Декого з полонених або бранців, з яким він перебував в одній камері в Старому Осколі, спочатку утримували в наметовому таборі, який розміщувався в прикордонній з Україною зоні. Через територію табору постійно їздила військова техніка, яка обстрілювала українську територію.

У великих наметах були розташовані спальні, кухня та місце для допитів. Бранців змушували колоти дрова та топити буржуйки. За це їм могли дати цигарки та додаткову порцію їжі. Як розповідали Олександру інші люди, у наметовому таборі вони не мали ходити в зігнутій позі.

“Там була воєнна поліція. Якщо будеш виламуватись – одразу тебе можуть задвухсотити, кинути десь у річку… І ти просто “пропав безвісти”. А в Старому Осколі тебе вже офіційно оформляють, як військовополоненого. Якщо ти пропадеш, то за тебе несли відповідальність. Вони так оце пояснювали”, – переказує Олександр слова росіян.

Людей змушували проходити поліграф і під час опитування ставили “змішані” запитання. Наприклад, заручника між питаннями про особисте життя могли запитати про співробітництво із ЗСУ. Також були випадки, коли люди просто зникали: “Пішов на допит – винесли, в машину кинули й відправили”.

Під час звільнення росіяни сильно залякували українськими спецслужбами

Олександра привезли до невідомого населеного пункту. Там під час допиту йому заявили, що він міг би просидіти ще два роки у в’язниці, але йому пощастило і він “відбувся легким переляком”. Водночас один з росіян почав залякувати чоловіка українськими спецслужбами:

“Ваша СБУ – вона людей узагалі бачить. Ось приїдеш, буде до тебе багато питань”.

Під’їхавши до КПП, водій сказав прикордоннику, що везе людину на “депортацію”. Олександра вивели з машини та взяли в нього документи.

“Нікого там абсолютно не було. Річ у тому, що наші стоять на державному кордоні, а вони на 3 кілометри вглиб окопались. У них там КПП. Там таке набудували – оборонні укріплення, нарили окопи, просто капєц”, – розповідає чоловік.

Ввечері його вивели на вкриту снігом дорогу, якою ніхто не їздив, і сказали: “Розвертайся. Йди в бік державного кордону України”.

“Вони знімали відео. Я побачив позаду себе спалах від телефона. Ще я весь час думав, коли йшов, що, якщо вистрелить, щоб тільки не в голову влучив, а десь у плече, – Олександр втягує голову в плечі, показуючи, як він ішов, і додає: – Коли я потім зрозумів, що мене справді відпустили й позаду нікого нема, я почав від радощів бігти”.

Коли він попереду побачив два силуети, то зрозумів, що це українські прикордонники: 

“Впав на коліна і кажу: “Хлопці, свої”. Розплакався. Він каже: “Вставай. Іди стежкою сюди”.

Олександр пояснив, що його незаконно утримували в неволі в Старому Осколі. Чоловіка напоїли чаєм, дали поїсти, а потім посадили на маршрутку до Покровська. Там його довго допитувала СБУ, а також оглядав лікар та психолог.

“Поліцейський підходить і питає: “А за що ти сидів?” Я відповів: “За передання даних нашим”. А він тоді каже: “Красавчик! Давай я тобі сигарети дам. Всьо, удачі, братуха!” – сміється він.

Після цього Олександр зателефонував другу та попросив пожити в нього деякий час, поки він не знайде роботу та житло.

Єдиним доказом того, що він був у російській в’язниці, стала виписка із СІЗО.

Росіяни йому казали, що він сидітиме максимум півтора року, а потім його відпустять додому. Натомість він пробув у Старому Осколі вісім місяців.

“Я думав, півтора-два роки буду сидіти. Може, більше. Думав, може, мене взагалі посадять”, – зізнається він.

Колишній бранець вважає несправедливим, що в Україні для російських військовополонених створюють комфортні умови перебування в таборах. Водночас росіяни продовжують всіляко знущатися з наших бійців.   

Олександру досі дуже важко згадувати про своє перебування в Старому Осколі. Він вважає, що його врятувала підтримка українців, з якими він разом там був. 

“Серед своїх ти не занепадаєш духом, а, навпаки, зміцнюєшся. Хоча психологічний відбиток від пережитого залишився на все життя. А ще зламаний ніс та опіки на пальцях. У вʼязниці я мало рухався, тому спочатку було важко ходити. Ти ніби наново вчишся це робити. Зараз я ще не визначився зі своїм майбутнім. Хочу все обміркувати й почати з нуля. Я ще не знаю, чи хочу я служити, чи працювати десь на підприємстві…” – резюмує він про свій страшний досвід у неволі.