Шепіт латуні під ногами: як “Камені спотикання” зцілюють рани Голокосту
Уявіть, як ви крокуєте знайомою вулицею, і раптом під ногами блищить щось незвичайне – маленький латунний квадрат, вмурований у бруківку. Ви спотикаєтеся, не фізично, а думками: “Тут навчалась Іда Цейтлін, у шлюбі Садовська. Народжена 1910, заарештована 29.09.1941. Вбита 30.09.1941. Бабин Яр”.
“Камінь спотикання” – вираз із Біблії, який означає перешкоду, через яку спотикаються одні, а для інших вона стає основою порятунку. У звичайній мові цей фразеологізм використовують на позначення будь-якої складності чи перешкоди на шляху до досягнення мети.
Водночас у значенні міжнародного меморіального проєкту “Stolpersteine” (“Камені спотикання”) – це вже не лише символ, а й щось дуже буквальне: маленький кубик бетону з металевою табличкою, розміщений біля одного з останніх місць, де жила, навчалася чи працювала людина, яка постраждала від нацистського режиму, загинула або пережила переслідування.
ZMINA поспілкувалася з командою, яка займається пошуком історій та допомагає встановлювати ці камені у Києві, щоб відновити імена та долі людей, загублених в історії. А ще – дізналася, як цей проєкт працює у Німеччині, де така традиція вже десятиліттями є частиною міського ландшафту і культури пам’яті.
Фото: Дана ВерстакОдин камінь – одне життя
Проєкт “Stolpersteine”, започаткований німецьким художником Гюнтером Демнігом у 1993 році у Кельні, розрісся на понад 100 тисяч таких каменів по Європі. На кожному з них – унікальна біографія: дата народження, арешт, табір, дата смерті. Переважно це євреї, але є й роми, ЛГБТ-люди, політичні дисиденти – усі, кого режим Третього рейху стер з лиця землі чи ретельно намагався це зробити.
В Україні перші камені почали з’являтися у 2009 році – у різних містах країни. Київська частина проєкту стартувала у 2020-му: тоді встановили десять каменів, присвячених людям, чиї долі пов’язані з Бабиним Яром. Нині триває новий етап – ще десять меморіальних знаків. Київський проєкт реалізує Український центр вивчення історії Голокосту за ініціативи посольства Німеччини та у партнерстві з громадською організацією “Простір толерантності”.
Ці камені є справжнім інструментом національної пам’яті, що переплітає травми XX століття з викликами сьогодення. У країні, де радянська цензура стирала з пам’яті єврейські імена та загалом історію Голокосту, вони повертають ці свідчення. Це будує колективну ідентичність, де пам’ять про нацистські злочини стає щитом проти будь-якої ідеології, що виправдовує масове винищення. Без них історія ризикує стати абстракцією, набором дат у підручниках, а з ними – оживає в кроках перехожих, у розмовах на зупинках, у запитаннях: “Хто це був?”.
Відкриття одного з каменів. Фото: Дана ВерстакЧому саме зараз, у 2025-му, коли сирени війни лунають дужче, ніж будь-коли? Бо війна не зупиняє час – вона його прискорює. Російські ракети руйнують пам’ятники, як той удар по Дробицькому Яру в Харкові, який пошкодив пам’ятник щонайменше 16 тисячам розстріляних євреїв. Встановлення каменів – акт опору забуттю, сигнал, що навіть під обстрілами ми фіксуємо імена, бо наступні покоління потребуватимуть не руїн, а правдивих історій.
Так, 7 жовтня на Кожум’якській, 12Б з’явився камінь Клавдії Винокурової – праведниці, яка рятувала євреїв від гетто, 16 жовтня на Мазепи, 14, – Серафіми Козачинської, яка загинула разом із родиною в Бабиному Яру. А 24 жовтня у парку ім. Івана Крамського встановлять камінь на честь Марії Рожновської – ще однієї жінки, чия відвага не дозволила забути людяність.
Від масових плит до індивідуальних каменів
Історію української столиці можна розглядати як тонке павутиння з ниток звичайних життів – тих, що легко рвуться від тоталітарного подиху, але через роки їх терпляче зшивають нащадки й колишні знайомі, створюючи відчутну підтримку для всієї спільноти. У проєкті “Камені спотикання” це стає можливим саме через увагу до “невидимих” – простих киян, чиї імена, стерті війною та цензурою, тепер витягають із забуття, щоб показати: справжня стійкість ховається не в мармурових монументах, а в тихому шепоті сімейних фото й сусідських розповідей.
Історикиня та консультантка проєкту Надія Уфімцева наголошує: камені присвячені не відомим постатям, а звичайним людям – тим, хто жив, працював, навчався, щойно народився, мав свої плани та мрії.
“Ми приділяємо увагу саме таким людям, яких нацисти переслідували лише через факт їхнього народження, через те, що вони намагалися чинити опір окупаційному режиму. Здебільшого ці люди не мають інших форм вшанування, окрім родинної пам’яті. Їхні імена не представлені окремо в якомусь просторі”, – пояснила дослідниця.
Надія Уфімцева. Фото: Дана ВерстакЗа її словами, у міському просторі зазвичай домінують масові меморіальні практики – памʼятники або плити, присвячені всім жертвам певного явища, наприклад, розстріляним пацієнтам психіатричної лікарні чи священникам. Але “Камені спотикання” – це зовсім інша форма вшанування, бо вони розповідають історію конкретної людини.
Щоб встановити такий камінь, потрібно знати ім’я, прізвище й адресу, де людина жила, навчалася або працювала. Також бажано знати хоча б рік народження – це дозволяє уявити, ким вона була: дитиною, молодою чи літньою людиною. До того ж, це підкреслює, наскільки нацисти були байдужі до цього – усіх вони вважали однаково небезпечними.
Як зазначає Надія, вивчення таких біографій ускладнює поганий стан архівів. Вони часто знищувалися чи губилися, особливо під час Другої світової війни, евакуацій і подальшого радянського періоду, коли пам’ять про жертв нацистів свідомо витісняли. Через це дослідники спираються не лише на документи, а й на людські свідчення – розповіді рідних, друзів, колег чи сусідів.
В окремих випадках саме сусіди чи учні творчих студій бралися досліджувати історії людей, яких колись знали особисто. Такі приклади, каже вона, особливо цінні, адже показують, що пам’ять про людей може жити завдяки спільноті, навіть коли офіційні архіви мовчать.
Памʼять через добросусідство
“Камені спотикання” є одним з найбільш децентралізованих монументів, “розкиданих” по 34 країнах, включно з Європою, Британією, Ірландією та Аргентиною, де рішення про вшанування ухвалює місцева спільнота, часто – жителі того самого будинку.
“Камені не можна встановлювати зовсім рандомно – на кожному з них написано “тут жив” або “тут працювала”. Іноді будівля, де жила людина, збереглася до сьогоднішнього дня. А іноді вже і вулиці тієї немає, будинки стоять зовсім інакше. І ми маємо тільки приблизне місце”, – пояснила координаторка проєкту Ульяна Устінова.
Ульяна Устінова. Фото: Дана ВерстакПриміром, у Києві, де нині розташований Берестейський проспект, у 1940-х була зовсім інша вулиця, і камінь спотикання мали б встановити саме там – у зоні, де тепер розташовані магазини й парковка. Виходило, що камінь опинився б біля маркету “Антошка”. Команда проєкту вирішила, що це не найкраще місце для вшанування пам’яті і зрештою обрала іншу локацію – поруч із бібліотекою, де буває багато людей і де символічний зміст проєкту збережеться краще.
Встановлення каменів в Україні є передусім освітньою ініціативою, де значну роль відіграють шкільні команди – вчителі з учнями, які обирають персоналії для вшанування, повʼязані з їхнім навчальним закладом чи сусіднім районом.
“Нам хочеться думати, що цей проєкт – про добросусідство навіть через роки. Про людей, які колись жили тут, наповнювали це місто життям, і про їхніх теперішніх сусідів – тих, хто мешкає чи навчається поруч і продовжує пам’ятати про них”, – пояснила комунікаційна менеджерка проєкту Анна Сідельнікова.
Анна Сідельнікова. Фото: Дана ВерстакОднією з перших до ініціативи долучилася дослідниця Ольга Лімонова – це сталося ще тоді, коли про проєкт в Україні ще майже не знали. Вона вирішила запросити до участі своїх учениць-десятикласниць: з одного боку, це була цікава практична робота, а з іншого – спосіб показати колегам, що долучитися до такого дослідження нескладно і що школярі можуть робити це з великим інтересом. За словами Ольги, її метою було мотивувати київських учителів і викладачів долучатися до проєкту та розвивати культуру пам’яті в освітньому середовищі.
“Ми постійно говоримо з дітьми про те, що ми вивчаємо історію для того, щоб не повторювати помилки минулого. І чомусь постійно ці помилки минулого повторюються. Проте я вірю, що той, хто намагається перебороти байдужість, той, хто намагається перебороти втрату пам’яті, все ж буде потім винагороджений перемогою”, – пояснила вона.
Ольга Лімонова. Фото: Дана ВерстакНа її думку, пам’ять про жертв Другої світової війни потрібна не лише для історичних знань, а передусім – для виховання емпатії та людяності. Саме такі ініціативи, переконана Лімонова, допомагають новим поколінням розуміти цінність співчуття і підтримки навіть у найважчі часи.
Для самої Ольги проєкт досі триває: поки що встановлено три з чотирьох каменів, біографії до яких готувала її команда. Хоча Ольга рідко буває на тих вулицях, де є камені, іноді спеціально їде туди, щоб згадати, показати їх іншим, відчути зв’язок із минулим. Вона каже, що це особливе відчуття – бути частиною “матеріалізованої історії” й долучатися до проєктів, які зберігають пам’ять.
З безпосереднім встановленням каменів допомагає КМДА. Команда проєкту сподівається на формування спільнот навколо монументів для їхнього догляду, адже раз на рік їх потрібно чистити спеціальними засобами, а для цього необхідна допомога волонтерів.
Турбота про минуле, теперішнє і майбутнє
У шумному місті, де щодня – навіть попри обстріли та безсонні ночі – вирує життя, маленькі камені тихо нагадують про тих, чиї життя колись перепліталися з його вулицями. Вони демонструють, що пам’ять не обмежується книгами чи документами, а живе в просторах, де ми ходимо щодня.
Дослідниця та гід Катерина Осипчук розповіла, що працювала над двома біографіями – Діни Левіної та Людмили Ткач, які стали героїнями не лише проєкту “Камені спотикання”, а й мистецьких ініціатив “Айвок Поділ” та “Айвок Бабин Яр”. Вивчення цих історій дало змогу глибше зрозуміти не лише долі цих жінок, а й більше дізнатися про те, яким був Київ у часи окупації, а також побачити, як пам’ять про це продовжує жити в міському просторі.
“Коли ми з друзями гуляємо містом і бачимо “Камені спотикання”, завжди зупиняємось, читаємо написи й говоримо про ці історії – про те, як окремі людські долі складаються у більші шари спільної пам’яті та цінностей”, – поділилася вона.
Катерина Осипчук. Фото: Дана ВерстакПід час церемоній відкриття одного з каменів Катерині вдалося знайти та запросити родичів Діни Левіної – уродженки Києва, яка в дитинстві пережила розстріли в Бабиному Яру, дивом врятувалася, пройшла шлях евакуації, поневірянь і репатріації, а після війни присвятила життя вихованню дітей та збереженню пам’яті про трагедію. Цей момент, як каже гід, перетворив її суто освітній досвід на дуже особистий і зворушливий, показавши, як через пам’ять формуються живі зв’язки між людьми й поколіннями.
Катерина підкреслила, що для неї цей проєкт – також про людяність і взаємну турботу. Пам’ять, на її думку, – це не лише спогад, а передусім дія, що свідчить про відповідальність і підтримку. Осипчук називає її своєрідною опорою, яка допомагає робити свідомі, чутливі й уважні кроки у сучасності.
На переконання дослідниці, саме через такі ініціативи можна побачити, як індивідуальні історії складаються у більшу мережу пам’яті, сили й спротиву. І це те, що варто берегти – як спільну турботу про минуле, сьогодення і майбутнє.
Можливо, саме у цьому і полягає найбільша сила проєкту: він перетворює минуле на живу присутність у нашому сьогоденні, а історії окремих людей – на певні уроки, які продовжують формувати цінності наступних поколінь.
Німецький досвід “Каменів спотикання”: шкільні уроки пам’яті, вандалізм і 90 тисяч історій під ногами
У Німеччині, де пам’ять про нацизм ще відчутна в повсякденному житті, “Stolpersteine” стають не просто знаками минулого, а нагадуваннями, які змушують суспільство зупинитися і замислитися, чи не відроджується ненависть у нових формах – від праворадикальних графіті до наслідків міжнародних конфліктів.
Німецька журналістка Пеггі Лозе, яка спеціалізується на темі України, розповіла, що в Німеччині меморіальні камені дуже поширені і майже немає міст, де б їх ще не встановили. У школах проводять прогулянки від каменя до каменя, щоб діти знайомилися з історією місцевих жертв нацизму.
Як і в Україні, до встановлення таких памʼяток часто залучають школярів.
За словами медійниці, останнім часом кількість випадків пошкодження каменів зросла: їх обмальовують, крадуть або нищать, що, ймовірно, пов’язано з ростом антисемітизму у суспільстві. Це проявляється як серед праворадикальних груп, так і серед деяких ісламських, особливо після нападу ХАМАСу на Ізраїль та ізраїльсько-палестинського конфлікту.
Фото: Пеггі ЛозеУ землі Бранденбург, де мешкає Пеггі, зараз налічується 1301 камінь, а по всій Німеччині їх майже 90 тисяч.
“З одного боку, це щоденний спосіб вшанування пам’яті жертв, а з іншого – критики наголошують, що не варто ходити по іменах людей на каменях. Особисто я намагаюся цього не робити”, – зауважила журналістка.
Щороку до річниці погромів, що сталися 9 листопада 1938 року, у Німеччині проводять громадські акції з прибирання каменів.
Цей процес є не лише очищенням від бруду, а й символічним нагадуванням про те, що історія не закінчена. Камені під ногами стають своєрідним дзеркалом суспільства: вандали можуть спробувати забрудники їх фарбою та ненавистю, а волонтери – повертають блиск, показуючи турботу і повагу. У цьому циклі руйнування та відновлення проявляється справжня сила – пам’ять жива не в камені, а в тих, хто вирішує не пройти повз, а зупинитися і відновити її.
